Про несвідоме й неусвідомлене: «Перший погляд» на 5-му Київському тижні критики

У рамках Київського тижня критики другий рік поспіль відбулась спеціальна програма студентського короткого метру «Перший погляд». З-поміж майже сотні робіт, завершених у 2021 році, відбіркова комісія фестивалю визначила п’ять фіналістів. Журі, до складу якого увійшли провідні українські продюсери та професіонали індустрії, мало нагоду не лише обрати переможця, а й дати свої коментарі учасникам. Розбираємось у колі тем, що цікавлять авторів, які зараз роблять перші кроки у професії, а за кілька років, можливо, прийдуть у велике кіно.

«Нещасний випадок», режисер Богдан Геркалюк

Кадр з фільму "Нещасний випадок"
Кадр з фільму "Нещасний випадок"

Цього року до програми також потрапили фільми українських режисерів, які навчаються у кіношколах за кордоном. Один із таких авторів — Богдан Геркалюк, нині студент Будапештського університету імені Лоранда Етвеша (ELTE). Його фільм «Нещасний випадок — це висловлювання на вічну й багатогранну тему морального вибору героя у нетиповій життєвій ситуації. Посварившись із дружиною, чоловік пізно вночі йде з дому. На безлюдній вулиці він стає єдиним свідком того, як машина збиває пішохода. Винуватець виявляється сином впливового посадовця, той приїжджає на місце пригоди й намагається шантажувати свідка. Витримана у класичній манері оповідь, всередині якої не випадає очікувати раптових перипетій або наративних експериментів, втім, підігріває інтерес глядача збірністю образів. Фільм знятий угорською мовою з угорськими акторами. Проте його основний конфлікт цілком зрозумілий для українського глядача. Перед нами розгортається лише один із можливих сюжетів про спробу уникнути відповідальності перед законом. Подібні історії кожен із нас чув бодай раз у житті — якщо не з перших, то із других рук. Такі перекази — своєрідний маркер колективного несвідомого. Неписані суспільні норми, що призводять до їхньої появи, надійно приховані за фасадом «законності». Але справжня суть подій проривається назовні лавиною чуток і домислів, інколи – розмитих викривальних відео, знятих на мобільний телефон. І цей фільм — нагода потрапити всередину одного з таких сюжетів, пережити усі «до» та «після» разом із персонажами, вийти за рамки стислих новинних заголовків та протоколів з місця пригоди. Проста і послідовна оповідь, здається, не лишає нерозв’язаних питань у рамках цієї конкретної історії, але спонукає замислитись над нескінченною кількістю можливих варіантів.

«Біжи, Таню, біжи», режисерка: Софія Поліщук

Кадр з фільму "Біжи, Таню, біжи"
Кадр з фільму "Біжи, Таню, біжи"

25-річна Таня звикла тікати від своїх проблем так швидко, щоб її не могли наздогнати навіть власні думки. А вночі вони таки наздоганяють й не дають заснути. Таня живе з батьками, які не знаходять із нею спільної мови й надокучають настановами, а також бабусею, що нетерпляче чекає на свою смерть. Вибухова суміш різновекторних характерів на обмеженій території, авжеж, детонує головним конфліктом: героїня зважується на остаточну втечу. Результат якої не складно передбачити, адже шлях Тані до змін пролягає через наслідування не притаманних їй шаблонів поведінки. Героїня ігнорує не тільки свої проблеми, а й свої бажання, занадто пильно вслухаючись у тексти популярних пісень та привласнюючи чужі мрії. Фільм послуговується прийомом, який можна дещо по-буддистськи назвати «діалогом з пустотою»: формально обмінюючись репліками одне з одним, актори насправді лишаються кожен на своїх емоційних рейках. Вони спілкуються радше самі з собою, проговорюють банальності вголос, стверджуються у своїх поглядах й переконують себе у власній правоті. І от, переслідуючи черговий штамп у стилі «американської мрії» — переїхати до Києва і стати співачкою, — Таня натрапляє на непереборну перешкоду. А запитання: «Чи змінить її цей досвід?», фільм залишає поза кадром. Дещо надмірною у стрічці виглядає комічна екзотизація маленького міста (у якому можна впізнати Вишгород). Кадри з місцевими «персонажами», перемонтовані зі сценою відчайдушних пошуків героїнею термінової роботи, виглядають туристично, немов спеціальним бонусом для іноземного глядача, і мало що додають до сюжету або загальної диспозиції фільму. Втім, вони навряд створюють додаткові сенси для глядача локального, розчиняючись на тлі основного конфлікту.

«REFLEXIO», режисерка: Анна Мігунова

Кадр з фільму "Reflexio"
Кадр з фільму "Reflexio"

На відміну від «Біжи, Таню, біжи», стрічка Анни Мігунової досліджує діаметрально протилежний досвід — інтенсивного спілкування з собою. При чому слово «дослідження» тут аж ніяк не буде штампом або намаганням перенести роботу з образами однією ногою в наукову площину. Досвід героїні, яка намагається дати раду своїй депресії, режисерка розглядає немов під мікроскопом. Це візуальна інтерпретація станів нестабільної свідомості, естетично підсилена рядом вдалих візуальних прийомів. Упродовж всієї стрічки, героїня не виходить зі своєї невеликої квартири. Ми часто бачимо її не напряму, а у різноманітних відображеннях — рефлексіях: у дзеркалах, крізь камеру смартфона тощо. Це дає режисерці простір для конвертації психологічного у фізичне. У кожній наступній сцені одна й та сама людина виступає новою версією себе — то рішучою, то розгубленою, то агресивною, то апатичною. Не останню роль тут відіграє давно засвоєний кінематографом прийом драматизації внутрішнього конфлікту засобами магічного реалізму. Візуальна матеріалізація думок і станів розширює поле смислових контрастів, виводить психологізм за рамки недоречної для такого кіно літературності. На посилення контрасту працює і звуковий монтаж фільму: сумніви та хаос думок звучать за кадром, тоді як короткі й різкі спроби опанувати себе героїня проговорює вголос. У предметах, рутинних справах, маніпуляціях із тілом, описових нотатках у щоденнику героїня намагається вкорінитися у реальність, віднайти там свій втрачений баланс. Суперечливим у стрічці виглядає хіба фінал, що різко викидає глядача за рамки так скрупульозно і делікатно створеного наративу, і здається, що без попереднього прочитання анотації, трактується у розріз із авторським задумом.

«Ну ти і дура, Ліза», режисерка: Олександра Конопля

Кадр з фільму "Ну ти і дура, Ліза"
Кадр з фільму "Ну ти і дура, Ліза"

Іронічна стрічка режисерки Олександри Коноплі про нерозділене підліткове кохання — це стильна і смілива спроба розмовляти з глядачем прообразами масової культури. Лінійна історія дівчини Лізи, що намагається за будь-яку ціну здобути прихильність хлопця, у якого вона закохана, переплітається зі світом її фантазій. Проте уява її не сягає далі штампів популярних мелодрам, які загортають складні за своєю природою почуття у просту сентиментальну обгортку красивих картинок. З одного боку, мольєрівська гіперболізація характерів у фільмі знижує градус психологічної драми, яка вгадується за умовністю та іронією й могла б мати місце у реальному житті (або в іншому жанрі кіно). Проте у невпинному бажанні режисерки іронізувати також вчувається надійно прихована гіркота ситуації, і чим більше сцена доведена до абсурду, тим більше проступає це банальне розчарування, що так не схоже на емоційно перебільшені сцени з романтичного кіно. Виглядає, що ця лаконічна, пронизана умовностями стрічка, ставить риторичне запитання: хто насправді є автором наших мрій? Операторка Настя Рощук обрала для зйомки формат кадру 4x3, що за словами авторів, покликаний стискати зображення, підсилюючи відчуття дискомфорту — його постійно відчуває головна героїня, немов балансуючи на краю прірви, що пролягає між бажаним і дійсним.

«Райський дім», режисерка: Аделіна Борець

Кадр з фільму "Райський дім"
Кадр з фільму "Райський дім"

«Райський дім» — ще одна стрічка української авторки, що здобуває освіту за кордоном. Аделіна Борець вивчає режисуру кіно у Варшавській кіношколі. За словами режисерки, фільм засновано на реальних подіях, і ця короткометражна робота — пролог до майбутнього повного метру. Власне, райським домом називається християнський реабілітаційний центр для наркозалежних, куди потрапляє головний герой — 16-річний хлопець, якого мати застала за курінням марихуани, і вочевидь, вирішила радикальними методами рятувати сина від наркозалежності. Попри деякі аж занадто формалістичні режисерські рішення — наприклад, розмежування частин оповіді інтертитрами з цитатами зі Святого Письма, що виконані агресивним червоним шрифтом і, мабуть, покликані підкреслювати всю безглузду безпощадність подій на екрані — стрічці таки вдається занурити глядача у містичну атмосферу тоталітарного виправного закладу та змусити співпереживати головному герою. Загалом, повнометражний (можливо, навіть багатосерійний) вектор стрічки сильно відчувається у представленому в рамках «Першого погляду» короткому метрі – фільм ніби демонструє скорочену версію самого себе: це кіно хочеться розтягнути в довжину, додавши більше обставин, подробиць та причинно-наслідкових зв’язків.

Як правило, короткометражне кіно — це камерні лаконічні висловлювання про особисте, персональні для самих авторів. Один конфлікт, один головний герой, одна тема, одне чільне запитання до світу. Деколи навіть здається, що вони зроблені за підручником: зі світла, з композиції, з драматургії. Це не дивно, адже коротка форма традиційно вважається прерогативою молодих авторів, що тільки починають опановувати інструменти кіно. Але попри всі часові, формальні (і будьмо чесні — в Україні ще й фінансові) обмеження, які накладає на авторів короткий метр, саме у ньому формується впізнаваний стиль його творців. Статус і стан українського короткого метру стрімко змінюється, як вже давно міг помітити уважний глядач. Тривалий час українські короткометражні фільми активно і, як правило, вимушено послуговувалися авангардними прийомами чи естетикою прямого кіно. Нині ж бачимо протилежну тендецію: короткометражні стрічки стали ближчими до глядача, використовують більш конвенційні методи сторітелінгу, тяжіють до лінійної драматургії. Часто автори захоплюються сет-дизайном, композицією кадру, можливостями постпродакшну — так, немов коротке кіно дотягнулося нарешті до спектру можливостей, що так довго були закриті для нього під час майже двох десятиліть на межі виживання. Фільми у рамках «Першого погляду» виглядають напрочуд різними за формою та стилем, немов демонструючи зріз того, яким може бути ігровий короткий метр у 2021 році в Україні. Втім, цікаво, що вони усі мають дещо спільне — спробу рефлексувати непроговорене й неусвідомлене, приховане десь глибоко у складках окремо взятого характеру або цілого суспільства.

Автор: Юлія Галета

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram