Замість становлення та зміцнення громадянського суспільства, замість підвищення підконтрольності держпосадовців, замість поширення демократичних процедур у процеси прийняття суспільно-значимих рішень натомість у нас досі панувала практика тіньового лобіювання посадовцями інтересів напівкримінальних груп від «сильних світу цього».
З’являються надії на зміни в наслідок нещодавніх виборів, хоча й не факт.
Без чіткого виділення головних сутнісних ознак справжньої реформи у сегменті державного управління націю весь час так і будуть супроводжувати не проблеми розвитку, а проблеми виживання, бо іншого у моделі «мутної водички» апріорі не буває. Освіта тут не виключення з правила.
Дій предметно
Не варто вестися на гасла, що без державного регулювання буде нації щастя, бо за відсутності єдиних правил суспільного життя для всіх без виключення більшу частину вітальної енергії людині доведеться витрачати на пристосуванство.
У чому ж може полягати перспектива проривних змін в царині держуправління, і в освіті зокрема?
По-перше, у посадовців всіх рівнів, починаючи з директора початкової школи, потрібно забрати статус осіб, які є центрами прийняття рішень.
Досі всі наші так звані ради (педагогічні, батьківські, піклувальні тощо) лишаються не більше ніж імітацією демократичного характеру діяльності, бо без наказу/підпису директора жодне «рішення» педради не має ніякої юридичної сили.
Тому новоякісна ситуація може з’явитися лише тоді, коли всі системно-важливі рішення щодо діяльності закладу стануть прийматися його колегіальним органом.
А як же така модна «фішка» як лідерська роль керівника закладу?
Дуже просто: якщо керівник справді є носієм креативності та добропорядності ,вона (лідерська роль) реалізовуватиметься у підготовці та розробці цих колегіальних рішень.
Далі (увага), запускає у життя зміст прийнятого колегіальним органом рішення його канцлер (відповідальний секретар), який не є підлеглим керівнику закладу.
Зрозуміло, що відразу буде закид: «А для чого тоді керівник закладу?»
А для того, щоб організувати поточну діяльність працівників закладу, для створення сприятливих для неї умов, без чого втілення прийнятих рішень є неможливим. Не вдається втілювати – зміщуєшся з посади, щоб нарешті постав здатний до того, адже держзаклади створюються не для діяльності як такої, а для певного цільового результату.
По-друге, у посадовців всіх рівнів потрібно забрати можливість розподіляти фінансові ресурси по забезпеченню діяльності закладу/установи. Повноваження на те мають бути у колегіального органу управління, який опирається на державно визначенні профільні процедури для фінансування за принципом: «Гроші - за дитиною, учнем, студентом, клієнтом, громадою».
Забезпечуй розвиток
Звісно, не мова про механізм прийняття рішень керівником щодо поточної статутної діяльності, бо вона не має бути залежною від щоденних настроїв ні керівника закладу, ні його колегіального органу.
Кожен має дотримуватись держстандартів своєї профільної діяльності і кожен (увага) – є вільним у виборі засобів їх (держстандартів) досягнення, бо на посаді мають залишатися лише ті, котрі здатні досягати статутної результативності.
Такі чіткі підходи є непростими у реалізації, якщо мова йтиме про будь-кого взятого з вулиці. У той же час саме вони (базові принципи) є найбільш ефективними, якщо мова йде про гарно підготовлених професійних спеціалістів, котрі знають справу.
Більше того, така стратегія є основою стабільного розвитку системи, бо дійсно професійним спеціалістам нудно робити одне й теж з дня у день. Тому вони весь час щось придумують у розвиток. Зазвичай у здоровому суспільстві їх за це цінують та підтримують, а не так, як досі у нас, – заважають, бо заздрять: «В українців жодна гарна ідея не має хороших шансів на реалізацію, бо ж прийшла вона у голову не самому начальнику». Недарма тільки у нас ставлять пам’ятники - національному звіру – жабі.
Пробуй нове
Не менше сотні країн світу тримаються цих демократичних підходів (колегіальність та незалежне адресно-цільове фінансування) і відтак мають стан стабільного розвитку. Вони позичають гроші українській державі, виділяють кошти зі свого бюджету держслужбам України як допомогу і … визнають, що чи кожен окремий українець є гарним працівником як таким.
Тоді чому ж держава Україна існує на межі бідності?
А тому, що громади миряться зі старою моделлю організації державної служби, за якої – «я начальник – ти дурень і навпаки».
Чому мириться?
А тому, що майже 70% українців ніколи не були за кордоном і, звісно, не знають про інші, ніж радянська та пострадянська напівфеодальна суспільна модель. В освіті зокрема.
А ще тому, що серед тих, хто бував за кордоном, лише 3% робили те у межах своїх робочих програм. Звернемо увагу, мова не про поїздки для ознайомлення з роботою іноземців, а про прямі робочі візити для спільної з іноземцями роботи у рамках тамтешніх оргтехнологій.
Зокрема, й участі у напрацюванні колегіальних рішень та реалізації принципу «Гроші – за клієнтом».
Відтак досі у нас й було так, що «Хотіли як краще, а маємо що маємо», адже в організації суспільної діяльності ігноруємо закони сучасного менеджменту. Може з приходом нової команди «непрофесійних політиків» нація отримає щось на кшталт нового «човна» від Ноя замість одіозних «титаніків» від наших традиційних пострадянських «професійних» політиків.