Готель йому не сподобався. Окремий поверх у житловому будинку, з холодними номерами. Рецепція внизу, на першому поверсі, жінки на рецепції непривітні. З іншого боку, жінки до нього завжди непривітні, мав би звикнути. Дивилися з підозрою, особливо коли дістав гаманця й довго в ньому копався. Аж вона не витримала, – щось докинути? – запитала. Він дещо зарізко відмахнувся – мовляв, я сам. Вона гмикнула, відійшла, він розрахувався, забрав ключ, пішли нагору. Доки підіймалися – мовчали, було ніяково, тому намагалися підійнятися швидко, бігли сходами вгору, ніби від чогось тікали.
Вона приїхала раніше за нього, спеціально, аби почуватися більш упевнено – мовляв, це її ідея, вона його зустрічає, вона буде говорити що до чого. Коли він напередодні, в повідомленнях, запропонував зустрітися вже в номері, заперечила – давай зустрінемося на вулиці, біля готелю, – відписала, – а то якось двозначно все. Ти ж не соромишся? – Запитала. Він, ясна річ, погодився, сказав, що соромитися йому немає чого, просто хотів як зручніше, далі почав виправдовуватись, одне слово, обоє надовго замовкли, листування урвалося. Тепер ішла за ним і відчувала, як він нервує, слухала, як він, підіймаючись сходами, намагається тримати дихання, аби вона, не дай боже, не подумала, що йому важко. Та й сама відставала, попри те, що важке військове взуття залишила в розташуванні, взувши легкі кросівки. Все одно – важко, незручно, ні до чого. Йому під тридцять – коротко стрижене волосся, щетина, чорна спортивна куртка, яка на ньому висить – мабуть, попросив у когось зі своїх одягнути щось цивільне, замість форми. Вона висока, різка, з коротким волоссям – давно фарбованим, але все одно яскравим.
Номер був великий і якийсь порожній. Так, ніби частину меблів винесли, оскільки ніхто ними не користувався. Окремо стояла канапа, перед нею столик. Він далі намагався поводитися природньо, це заважало і їй, і, схоже, йому, проте вона не зупиняла – хай робить, як йому краще. Дістав із рюкзака пляшку вина, поставив на стіл. Стояли і дивилися на цю пляшку, не знаючи що сказати.
– Вино, мабуть, погане, – сказав він урешті. – Кращого не було.
– Не страшно, – заспокоїла вона його.
– Будемо пити? – Поцікавився він.
– Та я не п’ю.
– Що так?
– Таблетки.
– Щось серйозне?
– Ага, – засміялася вона. – Психіка. Жартую. Нічого серйозного, просто заспокійливе. Постійно забуваю його приймати. Тому вино пий сам.
Вона дістала з кишені упаковку з таблетками, поклала на тумбочку при ліжку. Подумала, дістала пачку презервативів, поклала поруч. Він розсміявся, теж дістав таблетки, поклав на тумбочку з іншого боку ліжка.
– Снодійне. Майже не сплю останнім часом.
– Схоже, ніч буде веселою, – відповіла вона.
– Подивимось. Але вино я не п’ю. Зовсім.
– А для чого брав?
– Ну, думав, так треба.
– Слухай, – вона підійшла й узяла його за руку. – Давай ти не будеш думати про те, як треба. Хай буде як буде. Я піду в душ, а ти би черевики скинув. А то як на вокзалі, чесне слово.
– Добре, – сказав він і потягнув її до себе. Вона не опиралася, увіткнулася йому носом у шию, він від цього завмер, застиг, і постоявши так, вона відпустила його руку і пішла в душ.
Він скинув черевики, упав на ліжко, дістав телефон, відкрив новини, побачив відео зі спаленою технікою і нарешті заспокоївся.
Зачинившись, вона стягнула з себе одяг, переступила через нього, як через щось чуже, підійшла до дзеркала. Зрозуміла, що давно не бачила свого тіла. Душ, звісно, у них у розташуванні був, а ось нормального дзеркала, в якому можна було всю себе розгледіти – їй відверто бракувало. Забула навіть, коли вона ось так стояла й розглядала своє відображення. Хіба що вдома, коли приїжджала на пару днів. Але теж ні. Востаннє додому вона приїхала серед ночі, місяць тому. Тихо, щоби нікого не будити, прослизнула у душову, закинула форму у пралку, автоматично стала під гарячу воду, довго стояла і раптом піймала себе на думці, що стоїть із заплющеними очима – аби нічого не бачити, аби не бачити ці теплі рушники, рожевий халат, креми, шампуні, мочалки. Просто не могла на все це дивитися. Вимкнула воду, злісно розтерлася рушником, пішла спати на кухню, на диванчик, де нікого не було.
Тепер стояла тут, в готельному душі, мокра й замерзла, в чужому прифронтовому місті, яке терпіти не могла, перед дзеркалом, і не розуміла, що її так дратує. Так, цей номер – холодний, погано прибраний, із плямами на килимі, із вирваною розеткою в передпокої. Так, ця погода – коли сонце, ніби дозоване, коли його так мало, ніби його комусь шкода, коли все сіре й прозоре, і в цій прозорості немає за що зачепитися оком. І цей чоловік, який нервує і неадекватно поводиться, і вона вже починає шкодувати і думати, що все це недоречно і невчасно – і це знайомство на автозаправці, в місті, куди вона заскочила, коли поверталася з госпіталю в розташування, і його якась безнадійна спроба заговорити з нею, і те, що вона заговорила у відповідь, і навіть назвалась. І те, як він знайшов її в мережі, написав, нагадав про себе, вже більш упевнено, спокійно, і те, як вона на цю впевненість несподівано для себе зреагувала і відписала у відповідь. І їхнє листування, яке відразу ж вийшло поза межі несмішних жартів і необов’язкової стриманості. І те, що вона доволі швидко, як на себе (на п’ятий день, на п’ятий, бляха, день!) погодилася з ним зустрітися, відпросилася в командира, все спланувала, знайшла цей чортів готель (а їх у місті було всього два, і в іншому вона не хотіла зупинятися категорично), зважилась, приїхала. Але ж дратувало не це. Тоді що? Вона ще раз подивилася в дзеркало. Втомлене тіло, бліда шкіра, якась безпорадна, беззахисна. Ось ця безпорадність і дратувала. Хотілося бути сильною і впевненою, хотілося не викликати жалю і співчуття. А крізь шкіру все одно проступала розгубленість і тривога, і годі було їх приховати. І ще шрам, там, де ламана ключиця – здавалося, поглибився і потемнів, мов стежка крізь пізній сніг. Крізь сніг, що вже мав зійти, а не сходив, тримався на весняному повітрі, нагадував про себе, про минуле, в якому все було ламане й трощене, в якому вже нічого не мало лишитися, але щось усе таки лишалося, нагадувало про себе ось цією тьмяною лінією на шкірі. Кинула ще раз поглядом у дзеркало, обмоталася рушником, пішла до нього.
Він побачив її, підвівся, хотів щось сказати, але вона не дала – вимкнула світло, лягла в ліжко, обійняла його. Лежали й довго цілувалися, якось відсторонено, ніби пливли за течією – не роблячи зайвих рухів, нікуди не поспішаючи, просто спливаючи річищем і відчуваючи як за вікном усе глибше западають ранні весняні сутінки. А коли він спробував розмотати її рушник, вона зупинила його і попросила – не поспішай. Він погодився, відкинувся на подушку, замовк. Лежали в темряві, дивилися в стелю, мовчали.
А потім вона почала говорити. Розповіла, що раніше, ще до цього всього, була тут кілька разів, ну, в цьому місті. Закінчила в Харкові академію, працювала на фірмі молодим юристом. Фірма мала тут справи, на одному з комбінатів, тому шеф постійно сюди ганяв на перемовини. А її брав із собою – поруч із нею почувався впевненіше і мав більш успішний вигляд. Принаймні, йому так здавалося. Ага, і ще був у неї закоханий. Але тримав дистанцію, мучився і робив дурниці. А одного разу, під час чергового приїзду, вони підписали таки з комбінатом угоду, шеф був рішучий і злий, сміявся, пив із компаньйонами, ввечері повів її до себе, сказав, що їй окремий номер не потрібен, що вона залишається в нього. І вони навіть не посварилися – вона почала жартувати, перевела розмову на щось інше, він це відразу помітив і якось обм’як, завалився на ліжко, вона вимкнула світло, тихо вийшла. Взяла собі на рецепції номер, зачинилася зсередини, роздяглася і відразу ж заснула. А на ранок вони з шефом повернулися додому, ніби нічого не сталося.
– Терпіти не можу це місто, – вона знайшла в темряві його руку. – Якби хто сказав, що доведеться сюди повернутися через десять років – не повірила б. І готелі терпіти не можу.
Він подумав, що йому ніхто так не розповідав про себе. Жінки переважно або скаржились на щось, або сварилися з ним. А тут якась спокійна історія, хай не надто мудра, але й без істерик. Виявляється, так теж можна про себе розповідати. І загалом він кінцево видихнув, хоча й далі переживав про цю історію з вином. Але якось буде, – подумав. Буде як буде. І тут у неї засвітився телефон.
Звук вона завчасно вимкнула – щоби ніхто не заважав. А ось на світло зреагувала. Неохоче взяла телефон, подивилася на екран, відразу напружилася. Спробувала забрати свою руку.
– Що там? – Він теж напружився.
– Пусти, – нервово сказала вона, вихопила руку, сіла.
– Щось сталося?
– Все гаразд. Треба передзвонити.
– Кому?
– Все гаразд, – повторила вона і пішла в душову.
Він почув як вона зачинилася зсередини. Довго й тихо з кимось говорила. Він розізлився. Що за хрінь? – Подумав. Можна ж просто сказати хто це. Що я тут загалом роблю? Для чого це все? Сидів би зараз зі своїми, в підрозділі купа роботи, комбат не хотів відпускати, завтра буде діставати, що я всіх кинув. Краще зібратися зараз і поїхати. Але згадав, про що вони листувалися, що вона йому писала, як уважно розпитувала про нього. Подумав, що ним узагалі мало хто так цікавився, особливо останні років п’ять, після розлучення. А ще згадав її шрам, якого вона, схоже, соромилась. Згадав, і вирішив залишитись.
Вона повернулася, лягла поруч, знайшла його руку. Він руку забрав, лежав, мовчав.
– Вибач, – сказала зрештою. – Мала дзвонила. Вона з батьками моїми живе, посварилися зранку, треба було заспокоїти.
– Все гаразд, – він знову потягнув її до себе.
Тоді вона сказала:
– Слухай, давай поспимо? Коли ще така нагода буде.
– Давай, – якось відразу погодився він.
Він заснув першим. Вона відразу за ним. Таблетки свої він так і не випив. Вона свої теж.