«Ізраїль? Навіщо тобі туди летіти? Там війна», - реакція мами миттєва. «То що? У нас також», - відповідаю автоматично. Відверто кажучи, тут, у Києві, не знаю, що то насправді. Не знаю, що то й у Тель-Авіві. Кумедно, але нарешті почуваюся у шкурі гостей Docudays UA. Останніх два роки доводилося всіх заспокоювати: у Києві безпечно, приїжджайте. Наразі сама відчуваю нервове лоскотання у горлі. Вирішила долати тривогу глибоким зануренням. До того ж місія шляхетна – представити програму української документалістики, мета симпатична – підтримати ініціативу Наді Бакурадзе та Віті Левіна – мандрівний кіноклуб Muzeon. Проект новий, а вже з цікавою історією. Цієї осені вони спонтанно сіли на авто та вирушили на Балкани показувати кіно. Домовлялися з найрізноманітнішими майданчиками: від хіпстерського кінотеатру на даху до більш традиційних кіноклубів. Словом, приїхати до них в гості завжди і велике везіння, і велике натхнення.
День перший. Мойша
Перше яскраве враження у аеропорту - багато озброєнних молодиків та дівчат у військовому. Вочевидь, роз’їжджаються по домівках на вихідні. Пізніше нам пояснили, зброя може бути і не заряджена. Власники мусять її носити з собою, бо за законом не можуть лишити вдома без спеціального сейфу. Як варіант, можна повернути на тимчасове зберігання до органу, який видав, але це супроводжується бюрократичною тягомотиною. Також зброю не скрізь можна використовувати однаково. Наприклад, у тому самому Тель-Авіві є зелена зона, де цього не можна робити, та жовта, де можна у випадках загрози твоєму життю. Попри складну систему правил її використання, отримати зброю може майже кожен громадянин (особливо, хто служив та мав досвід) достатньо просто і швидко.
Місце нашого «заземлення» – у престижному районі на півночі Тель-Авіва. Апартаменти українського посольства – атмосферна квартира з безліччю сердечок на стінах. Кажуть, після нас туди мав заїхати радник із безпеки. Спробувала уявити, які поради він дає. Та й взагалі – скільки радників може припадати на одне посольство? Пошуки інтернету даремні, але спричиняють цінний інсайт - запаролена wifi мережа виказує справжню назву нашого помешкання – houseoflove (дім кохання). Попри все, Остапу вдається залогінитися до мережі під назвою Moisha. Працює вона лише за умови вживання магічної формули. Стаєш впритул до вікна і викликаєш Мойшу, тричі вголос промовивши його ім’я. Навіть якщо одразу не спрацювало, всім стало дуже весело.
Звичайно, перше, що хочеться зробити - вирушити до супермаркету: купиту хумусу, місцевого вина (зняти стрес) і базові харчі, як-от рис, картопля, м’ясо і овочі (щоби вижити, адже все тут дуже дорого). Попервах відчуваєш легкий стрес. Вулиця схожа на теплицю з рідкісними рослинами. Скрізь пальми і мандаринові дерева, на які ніхто не зазіхає. Публічний простір, на диво, комфортний. Жодної божевільної зовнішьої реклами (її просто немає). Бетонні будинки-коробки шляхетно припорошені часом. Зелено й затишно. Мешканці відкриті до іноземців. Кожен п’ятий розмовляє російською. А найголовніше – дуже тепло, в той час як у Києві нуль.
Ha Teiva - місце сьогоднішнього відкриття, де показуємо «Одиннадцяатий» Дзиґи Вертова, - нагадує підпільний кіноклуб. Попри невеликі розміри, приміщення має чудовий екран та немало постійних глядачів. Особисто мене найцікавіше захоплює зненацька – у сусідній залі ближче до десятої. Виявляється, щовечора тут платні дискотеки для тих, кому давно за… Оксамит, латекс, вамп-макіяж, жінки у стразах та напомаджені чоловіки – все сплітається у диких танцях. Музичний репертуар найрізноманітніший – від Пугачової (до речі, кажуть, вона собі тут теж будинок прикупила) до місцевої попси. Відпочинок ізраїльських пенсіонерів – це не просто гаряче. Це дуже гаряче. З дверей вистрибує роздратований чоловік, махає рукою та зникає в ночі, прослизнувши повз кремезного охоронця.
Глядачі нашого показу дуже різні, хоча переважно стримані. Багато хто ностальгує. У хорошому сенсі всеїдні: їм цікаво все, що ми привезли. Ставлять багато питань, хоча переважно не про кіно, а «як там». Люблять пригадувати, як раніше жили у Києві, Дніпропетровську. Ти для них мов ниточка з минулим, якого насправді до пуття і не знаєш. «Живу ватру» сприймають з великим ентузіазмом. Один зі знайомих дистриб’юторів прийшов спеціально на показ, бо виявилося, народився у Мукачевому. Розпитують Остапа про зйомки, чи правда там досі так живуть люди. Закінчуємо дуже пізно та йдемо гуляти старим містом.
День другий. Сіно
Wifi наздогнав нас на пляжі. Поза тим живемо по-старосвітськи: без інтернету, показуємо кіно. Саша готує, ми все з’їдаємо. Тим часом над Тель-Авівом один за одним знижуються на посадку літаки. Дуже тепло.
Ввечері, після блоку українських короткометражок, відбувся справжній інсайт. Мила жіночка сердечно дякує за кіно. З’ясовується, родом вона з Києва, мешкала на Городецького.
- Чудові фільми, дякую! Все сьогодні було чудово, але є одне «але». Чому так багато сіна?
У цю мить я справді не знаю, що відповісти. Здивовано усміхаюся і намагаюся розпитати, про яке сіно йдеться.
- А Ви зверніть увагу: у трьох з п’яти короткометражок - сіно. Я дуже незвичайний глядач, – загадково додає вона, даруючи тріумфальну усмішку, наче мене спіймали на гарячому.
Всі вражені. Вирішуємо зняти стрес. Ще й після прекрасного Q&A із Сашою Течинським щодо «Серів та сеньойрів». Вітя пригощає місцевою анісовою горілкою із трагічною долею, виробництво якої практично припинене через збільшення податків. За столиком Хайви з нами опиняються давні приятелі Наді та Віті дядя Андрій з групи НОМ та Іра. Ефект сіна поволі відпускає. Дискотека старичків у самому розпалі. Всі знову пориваються туди танцювати, але не наважуються.
Третій день. Шабат
На свіжу голову спадають думки, що учорашній сінокоментар пророчий. Все ж ми аграрна країна, якій громадити сіно на роду написано. Намагання вийти на інші рівні не змінює суті. Кіно лише показує сіно, з якого походимо. Мимоволі народжується поняття «комплекс сіна» або навіть заклик «Убий в собі сіно!» Тема отримує жвавий розвиток. Бажання окультуритися стає непереборним. Поміж тим Мойша зовсім на нас забив і не працює – інтернету зась. Певно, шабат.
Шабат. Цим все сказано. Магазини не працюють, громадський транспорт теж. Наша мрія спіймати (читай, купити на базарі) велику рибину та засмажити зазнає остаточного фіаско. Базар зачинений, а купувати у малих крамницях, що працюють, надто дорого (можно купити у держави ліцензію, аби торгувати в шабат, якщо вже зовсім не можеш не працювати).
Пляж і прогулянка – справжня розрада. У Тель-Авіві, де б не, завжди можно вийти до моря. Гуляємо повздовж набережної із Славою. Слава – музикант. Народися у Білорусі, емігрував у 90-ті з батьками до Ізраїлю. Тривалий час жив у Єрусалимі, а згодом перебрався до більш «європейського» Тель-Авіва. Наразі вже поглядає в бік Берліна. Розповів, що хоче сьогодні встигнути на демонстрацію. Здивовано питаю, проти чого тут люди протестують. Виявляється, чергова корумпована історія про нафтородовища, які нещодавно були тут знайдені. Державний тендер «виграв» місцевий олігарх та монополіст. І це вперше, коли люди виходять в місто та протестують.
Ближче до вечора опиняємося нашою дружною компанією на арабському блошиному ринку. На жаль, майже нікого нема – пізно. Нам щастить осісти у чарівному місці, арабському ресторанчику, де надзвичайно смачно готують. Місцевий шеф-кухар сам із Харькова. М’ясні смаколики, закуски, алкоголь та повільна розмова всіх розслабляють.
У хлопців сьогодні day off, адже вони відбули всі свої Q&A. Тож відправляються до приятелів на дах, я ж до Біробіджана - на показ «Дня шахтарів» француза Гаеля Мокаера та «Часу життя об’єкту в кадрі» Олександра Балагури. У затишній арт-студії повно народу. Представивши, сідаю передивлятися «День» і ледве не підстрибую на місці, бо в перших кадрах воно – «сіно». Ефект потужний – вирішую прогулятися з Вітєю за вином. Супермаркет зовсім неподалік, але, як виявилося, це буквально інший світ – зловісний квартал дешевих борделів та темношкірих емігрантів. У черзі перед нами – побиті життям алкаші-росіяни. Розпитую Вітю, наскільки небезпечно жити в Тель-Авіві. Той усміхається: за 20 років (сам переїхав колись із Донецька) був свідком хіба що двох вуличних бійок. Є багато дивного, систем перестороги – параноїдальних, на перший погляд. Наприклад, випадково забутої сумки на вулиці не можно торкатися. Потрібно викликати поліцію, яка знищить її за допомогою спеціального робота – той підірве речі. Періоди бомбардування, які люди змушені перечікувати у бомбосховищах, неприємні. Однак ізраїльтяни призвичаїлися до життя під час війни та добре дбають про власну безпеку. Фактично, давно живуть у ситуації, яку зараз тільки починає усвідомлювати інша частина світу. Остання ж не так добре як Ізраїль підготовлена до такого виклику.
Ще встигаємо пірнути у морок кількох секретних музичних клубів у підвалах. Відчуття, що в Тель-Авіві, культура за кожним рогом, у кожному маленькому дворику – скрізь відбувається щось цікаве.
Ми повертаємося до Біробіджана. Вітаюсь із друзями. Несподівані, але такі пам’ятні зустрічі. День приємно спливає.
Останній день
Застали дні чудової погоди, не характерної для ізраїльської зими. Тож наостанок пішли купатися та дивитися на чарівне лазурне море. Ще кілька годин іншого життя, яке дуже хочеться забрати до похмурого Києва. Здається, з морем можно пережити все. В цей момент я ще не знаю, що попереду в аеропорту Бен-Гуріон – супердовга і виснажлива процедура перевірки тебе, твої речей і намірів. Стресові огляди та інтерв’ю – ще ніколи не стояла так довго (дві години) в чергах саме через них. Суворі врата раю дозволяють забрати із собою пару сезонних гранатів та пляшку вина, але залишають відчуття якоїсь вічної скорботи за втраченим раєм, щойно сідаєш на рейс. Дивно, але саме тоді впевнюєшся, що обов’язково повернешся до цієї небезпечної країни із незвично безпечними стандартами життя.
Текст і фото: Вікторія Лещенко