31 серпня, четвер
Останній день літа зустрічаю в дорозі. Лечу в Іспанію з короткою зупинкою в Німеччині. До аеропорту в Берліні добираюся всіма наявними видами транспорту, бо саме в період мого візиту відбувається ремонт місцевої залізниці. Поки мої іноземні попутники жаліються на незручності у своєму упорядкованому побуті, я тішуся незапланованою екскурсією німецькою провінцією. Зачаровано дивлюся у вікна автобусів, у яких, мов у кращих моїх снах, виринають фасади охайних будинків, доглянутих зупинок, рівних доріг та обриси людей, укритих татуюванням і пірсингом, які в цей сонячний день прогулюються зі своїми білокурими купідонами у візочках. Жодного натяку на те, що вже завтра почнеться осінь.
Два дні перед тим я провела у Європейському університеті Віадріна, розташованому у Франкфурті-на-Одері. Уже кілька років тут проходить Літня школа Viadrinicum, мета якої налагодити діалог між країнами Cхідного партнерства. Цього року особливий фокус на Україні. Разом з організаторами ми складаємо збірку сучасного українського доку. Обираємо фільми про суперечливий процес декомунізації («Ленінопад» і «Живі й нескорені») та гостру проблему внутрішньої міграції («Дім»). Направду, вибір дається непросто. Останні два роки Docudaya UA організовує Національний конкурс, який не лише віддзеркалює реальність країни, а й демонструє певну режисерську рефлексію на навколишню дійсність, яку важко обмежити годинним сеансом.
Під час показу відчуваю внутрішнє тремтіння. Як будь-яка сумлінна мама, я хочу, аби всі бачили не лише недоліки, а й перемоги моєї «дитини». Утім у Viadrinicum традиційно збирається розумна й чуйна аудиторія. Тема цьогорічної лабараторії звучить так: «Досвід прикордоння: конфлікт, діалог та мистецтво» (Borderland Experiences: Conflict, Dialogue, and the Arts). Після кількох лекцій та дискусій я готова придбати новий зошит і вести конспект із тезами запрошених політологів, істориків та філософів, але, заправляючись подвійною кавою, я їду далі. Мушу їхати далі.
У дорозі постійно думаю про мандрівного лицаря Дон Кіхота із Ламанчі, сумний образ якого переслідував мене під час підготовки See Ukraine в Мадриді. Іспанія, відверто кажучи, довго пручалася нашому культурному візиту. Перед очима нашої маленької компанії нерідко виринали якісь неочікувані вітряні млини. Але процес їх розпізнавання, зрештою, мав незабутні наслідки.
1 вересня, п’ятниця
Доброго ранку, Мадриде! Уранці разом з українською делегацією ми йдемо дивитися на фестивальну локацію й закохуємося в Matadero Madrid з першого погляду. Я постійно жартую про побачення наосліп. Під час двомісячної підготовки разом із моєю колежанкою Наталкою Шостак ми бачили кінотеатр лише в Інтернеті. Але весь цей час він спілкувався з нами ідеальною англійською його програмної координаторки Хари, яка перетворила процес підготовки See Ukraine на маленьке свято. Уважна, радісна та на диво освічена в сучасній ситуації України, вона знаходила для нас найкращі слоти, допомагала з іспаномовними афішами, прес-релізами та технічним оснащенням. Але ми ще не знайомі з Харою й трохи хвилюємося, чи прийдуть люди. Усе-таки перший день осені. В Іспанії спека. Для багатьох це період відпусток.
Утім ми маємо кілька вільних годин перед вечірньою прем’єрою See Ukraine. А вдома, до речі, День знань, нагадуємо ми собі. А де ми можемо здобути нових знань про Іспанію? Правильно, у музеях. До того ж уже о півдні місто накриває сієста, і в таку спеку можна пережити лише в затінку. Ми вирушаємо в музей Prado, де режисер Роман Бондарчук зізнається, що були часи, коли він розмірковув про кар’єру художника.
Увечері я не впізнаю Matadero Madrid. Цей комплекс перетворюється на багатолюдний пульсуючий життям простір, де одночасно відбувається кілька подій. See Ukraine відкриває сезон у тутешньому кінотеатрі Cineteca, у якому, до слова, показують лише класику, документальне та авторське кіно. Незважаючи на перший день, зала швидко заповнюється людьми, здебільшого іспаномовними. «Це успіх! – каже нам Хара. – Зазвичай ми набираємо третину залу. Мабуть, як і у вашій країні, у нас існує потужна конкуренція у вигляді американських блокбастерів». Я трохи заздрю Харі. З такою сучасною й зручною локацією нам було б простіше змагатися з блокбастерами.
Після фільму люди довго аплодують. Обговорення з Романом триває майже 40 хвилин. Глядачі ставлять змістовні запитання, відзначають почуття гумору режисера та з’ясовують деякі історично-політичні передумови виникнення «Українських шерифів». Я чекаю на улюблене запитання про «негероїчність» шерифів. Ба ні. Іспанці, виховані Сервантесом, Веласкесом, Альмадоваром та 40 роками авторитарного режиму Франко, усе добре розуміють без зайвих пояснень.
Переходячи в інший зал, ми знову бачимо його заповненим. Перший день фестивалю закриває чорно-білий німий «Одинадцятий», який для фестивалю See Ukraine люб’язно надав Довженко-центр. Показ відбувається в супроводі живої музики у виконанні піаністки Софії Турти та за участі композитора Антона Байбакова, який спеціально створив оригінальний саундтрек для фільму.
Показ – пізній, але аудиторія не відпускає Антона ще дуже довго. Дзиґу Вертова тут знають. Окрім того, місцеві глядачі добре знайомі з пропагандиською машиною, яка використовувала кіно як агітаційний інструмент. Антону та Софїї щиро дякують за музику. «У цій стрічці немає людини, – коментує композитор, – а я хотів, щоби ви її розгледіли». Здається, аудиторія розуміє його послання. Заряджені щирою реакцією глядачів на перформанс, ми губимося у вуличках Мадрида. Утомлені, але щасливі.
2 вересня, субота
Уночі я раптово дізнаюся, що завтра закривається епохальна виставка, присвячена 80-річчю «Герніки» Пікассо. Свого часу це полотно стало одним із найуспішніших проектів з культурної дипломатії. Після гучної презентації на Всесвітній виставці в Парижі 1938 року Пікассо запросили відвідати з «Гернікою» скандинавські країни, Великобританію та США. Він поїхав і зібрав там кошти для іспанців, виснажених громадянською війною. Експозиція, у якій докладно розповідається про трагедію баскського містечка Герніка, особисті жахи Пабло та еволюцію образного мислення художника, абсолютно мене поглинає. Для іспанців це полотно культове, для нас – виразна метафора сьогодення.
Увечері на «Живу ватру» нарешті приходять діаспоряни. У залі чутно українську мову. Під час дискусії з Остапом Костюком, режисером стрічки, найцікавіше спостерігати, як сприймають фільм різні аудиторії. Українці милуються традиціями, іноземці роблять компліменти щодо форми картини та щиро дивуються, чому один із головних героїв не відвідує школу, а проводить час на полонині з дорослими вівчарами. Кінотеатр зачиняється, але бесіди з Остапом продовжуються на вулиці. «Традиції й пам’ять про культуру наших предкв – це те, що нас тут єднає», – пояснює один із глядачів. Більшість з українських мігрантів приїхали в Іспанію із Західної України. Чую, як Остапа питають про спільних знайомих, розповідають, як ходять по білі гриби в іспанські гори, як жаліються на несмачний місцевий сир. Ще один довгий вечір не може добігти свого кінця, як і не може вчасно завершитися зустріч старих знайомих, що раптово зустрілися посеред великого метушливого мегаполіса.
3 вересня, неділя
Уже зранку біля готелю чекають наші нові старі знайомі. Остап отримує справжній подарунок, який ледь уміщується в його валізі. Нас усіх просять залишити свої відгуки про Іспанію в літописі української діаспори. Ми проводжаємо Остапа й поспішаємо із режисером Сергієм Буковським у музейний трикутник. Нас от-от наздожене сієста, і ми мусимо сховатися в прохолодних приміщеннях мадридських галерей.
До речі, іспанські музеї напрочуд гостинні. Щодня о 18.00, а в неділю з 15.00, вхід вільний майже всюди. Навіть у Prado та Центрі мистецтв імені королеви Софії. Якщо ти безробітний, то взагалі можеш відівідувати всі музеї безкоштовно за спеціальним квитком особи, яка тимчасово не працює. На думку держави, ти можеш витратити вільний від роботи час на самоосвіту.
Цікаво, що в Palaciode Cibeles, одному з найпопулярніших культурних центрів Мадрида, де одночасно представлено кілька експозицій, на кожному поверсі є спеціальні зони для відпочинку з вільним вай-фаєм та свіжою пресою. Вхід в музей, що раніше був головним поштамтом міста, завжди вільний.
Більшість експозицій присвячені лгбт-спільнотам, інтеграції іммігрантів у життя міста та соціальним проектам. Якби українські праворадикальні угрупування побачили цей заклад, у них би стався колективний інфаркт. Центр утримується за державний кошт і розташований на одній із центральних площ міста. Проте нам час повертатися до Matadero Madrid, мистецького простору, який є ще одним успішним прикладом ревіталізації. Зокрема, у цих приміщеннях утримували биків, за яких після травматичної участі в традиційних дійствах бралися представники харчової промисловості. Після заборони кориди в Іспанії цей комплекс залишився без господаря. Тепер це один із наймодніших культурних центрів столиці, де квиток на сеанс коштує приблизно як кава. Фінансується центр із міського бюджету.
Увечері ми закриваємо See Ukraine фільмом «Головна роль» Сергія Буковського. Ніжна й осибиста стрічка про стосунки режисера зі своєю мамою, акторкою Ніною Антоновою, ставить ледве помітну крапку в короткому, але, сподіваюся, продуктивному культурному діалозі з іспанською аудиторією. Сергій елегантно пояснює, чому створив цей родинний щоденник, а не чергове епічне полотно про події національного масштабу. Як говорив Альберт Камю, відповідальність перед історією звільняє від відповідальності перед людьми. І саме в цьому її зручність. Особисті історії – це двигун документалістики. І, схоже, місцевій аудиторії знову не потрібно це пояснювати. На щастя.
4 вересня, понеділок
Сьогодні ми повертаємося додому. Не знаю, чи буде можливість повернутися разом із See Ukraine в Іспанію знову, але з Дон Кіхотом ми, здається, домовилися: яким би печальним не був образ цього мандрівника, саме Сервантес навчив людство з оптимізмом ставитися до вічних протиріч між лицарськими ідеалами й навколишньою реальністю. Із собою я везу кілька іспанських документальних фільмів. Діалог між країнами, як на мене, мусить бути перманентним.
SEE UKRAINE: DOCUDAYS UA ON TOUR відбувається за підтримки Фундації відкритого суспільства та Міжнародного фонду «Відродження».