Об'єднання 20 найбільших економік світу задумали як відповідь на економічні кризи кінця минулого століття, його формалізували з консультацій міністрів фінансів після глобальної економічної кризи 2008 року. Країни, на які сукупно припадає понад 80% світової економіки, узялися вирішувати такі питання, як підтримання глобальної фінансової стабільності, протидія змінам клімату і забезпечення стабільного розвитку планети. Передбачалося, що Групі двадцяти це вдаватиметься краще, ніж сімці найбільш розвинених і заможних держав.
Утім час від часу принципи, за якими були визначені 20 учасників, критикують. Наприклад, якщо формально дотримуватися принципу – добір за розмірами економік, то у двадцятці мали б постійно відбуватися зміни – адже, наприклад, економіка Аргентини тепер менша за економіку Швейцарії, яка до двадцятки не входить. Такі країни, як Польща та Норвегія, прагнули долучитися до участі у G20, але так і не отримали згоди і склад учасників залишається незмінним.
Саміти G20 перетворилися на дещо більше, ніж просто форуми для обговорення економічних і фінансових питань. З одного боку, приналежність до G20 дає країнам більшу вагу у світових справах, з іншого – об’єднання не має жодної формальної легітимності ухвалювати рішення, на які мали б зважати всі інші держави світу. І якщо говорити відверто, то навіть для вирішення питань, до яких G20 має безпосередній стосунок (до прикладу, реформа глобальних фінансових інституцій), нічого не було зроблено.
Відтак G20 – це радше майданчик для зустрічей і обговорення світових проблем. І з плином часу лідери все більше обговорюють поточні політичні проблеми і все менше зважають на питання економіки та проблеми глобального розвитку. Посиденьки супроводжуються культурними заходами та неформальними бенкетами для учасників.
Кожна країна, яка головує у G20, часто виносить на порядок денний окремі актуальні питання поточного моменту. Відповідно, до їх вирішення залучаються і додаткові учасники щорічних самітів. Саме цього року після початку масштабного військового вторгнення Росії в Україну постало питання про виключення Російської Федерації зі складу G20, адже більшість країн двадцятки вже застосували до Москви санкції. Одночасно за пропозицією президента США Джо Байдена вирішили вперше запросити до участі в засіданні лідерів G20 Україну, яка не входить до «клубу».
Індонезія, яка цьогоріч головує у G20, спробувала реалізувати власну мирну ініціативу. Президент країни Джоко Відодо влітку здійснив подорожі до Києва, Москви та згодом до Пекіна, аби виробити свою позицію і зрозуміти, що може бути зроблено для припинення війни.
Індонезійський лідер свідомий, що війна в Україні, розв’язана Росією, шкодить найбільше світовій стабільності та розвитку, підриває продовольчу безпеку, особливо країн бідних і таких, що розвиваються.
З наближенням саміту, який відбувся 15-16 листопада на Балі, і самому Відодо, і решті учасників стало зрозуміло, що немає жодних шансів виробити якусь прийнятну позицію для того, щоб українсько-російську війну було завершено. Українські війська взяли Херсон, Москва вимагала перемовин, але на своїх умовах. Президент РФ Володимир Путін, врешті, вирішив проігнорувати саміт, надіславши до Індонезії голову МЗС Сергія Лаврова, щоб той лишень відповідав на критику, яка на нього сипалася звідусіль.
Президент України Володимир Зеленський, який виступив онлайн, використав надану йому можливість звернутися до лідерів 19 (бо він, вочевидь, не вважає вже Росію повноправним учасником), щоб викласти свої 10 пунктів для досягнення миру.
Росія майже негайно відповіла на проголошення цього плану тим, що Сергій Лавров негайно втік з Балі, назвавши вимоги Києва «нереалістичними», а потім вчинила найбільший з початку вторгнення ракетний удар по території України. У підсумковій декларації Індонезійського саміту G20 Росія погодилася залишити фразу: «Більшість членів рішуче засудили війну в Україні та підкреслили, що вона спричиняє величезні людські страждання та посилює нинішню вразливість світової економіки». Натомість заручившись підтримкою Індії та Китаю, російським дипломатам вдалося у проєкт документа дописати, що в учасників зустрічі були й «інші погляди та різні оцінки ситуації та санкцій». Ба більше, в одному коментарі Лавров просто сказав, що «це взагалі не справа G20», прозоро натякаючи, що для Москви все це обговорення не мало жодного сенсу.
Українська тема і тема припинення війни фігурувала в багатьох виступах і перемовинах, які точилися в залі та кулуарах саміту G20. Особливо слід згадати зустріч лідерів США та КНР – Джо Байдена та Сі Цзіньпіна 15 листопада – у переддень відкриття саміту, що стала подією, яка за значенням, мабуть, перевищувала саму зустріч лідерів двадцятки.
Її важливість полягала в тому, що лідери вперше побачилися після обрання Байдена президентом США. Перед тим вони мали лише телефонні розмови. Зустріч завершилася сподіваннями, що обидві країни відійдуть від курсу на конфронтацію, яка лише посилювалася в останні місяці. Глава Білого дому наполягає, що, попри конкуренцію з Китаєм, є способи не доводити її до конфлікту. Запорукою цього була «дуже відверта» розмова лідерів, які глибоко і конструктивно обговорили всі питання. Серед них ключовими стали війна в Україні, ситуація навколо Тайваню та Північної Кореї, конкуренція двох країн у технологічній сфері.
Зустріч лідерів США і Китаю тривала три години, і вона завершилася певними компромісами, головний з яких – країни відкриють канали діалогу для подальшого вирішення спірних питань, зокрема з протидії змінам клімату. Щодо всього іншого сторони лише означили свої позиції.
Проте і такий підсумок був важливим для України. Так, Байден наполягав на більш чіткій позиції Китаю щодо агресивних дій Росії, тоді як Китай – на своєму нейтралітеті. Натомість лідери підтвердили спільний підхід, «що ядерна війна ніколи не повинна вестися і ніколи не може бути виграна, і підкреслили свою опозицію щодо несприйняття використання або загрози застосування ядерної зброї в Україні».
Президент США потім окремо привітав Україну з визволенням Херсона, назвавши це «суттєвою перемогою Києва», та пообіцяв продовжити надавати допомогу Україні. Окрім того, Джозеф Байден знову заявив про те, що США не мають наміру вести переговори з Росією без участі України.
Тим часом Пекін також виклав більш докладну позицію з українського питання. Вона стосується стимулювання мирних перемовин Києва та Москви і підтверджує принципову позицію Китаю – що вони мають базуватися на повазі до суверенітету та територіальної цілісності всіх держав, а також відповідати положенням Статуту ООН. У цьому сенсі вони збігаються з пунктами мирного плану Зеленського, який чітко заявив, що Мінська-3 не буде.
На додачу китайська позиція поповнилася новими 4 пунктами, в яких йдеться про те, що міжнародна спільнота має спільно домагатися мирних перемовин, виступити проти використання ядерної зброї, працювати над збереженням стабільності глобальних виробничих процесів і ланцюгів постачань товарів і не допустити порушення міжнародного енергетичного, продовольчого, фінансового та іншого співробітництва, яке зашкодить відновленню світової економіки та країн, що розвиваються. І, нарешті, спільно організувати гуманітарну допомогу населенню, яке потерпатиме в умовах зими в зоні конфлікту.
Окремо також Китай закликав США, НАТО та Євросоюз до діалогу з Росією, залишивши таким чином поза увагою (без коментарів) заклики до самого Китаю «натиснути» на Москву заради досягнення миру. Важливо відзначити й те, що Китай виступив проти ідеї виключення РФ з двадцятки, як і з інших міжнародних майданчиків. Хоча у випадку з самітом G20 скасувати свій візит вирішив саме Путін, який просто злякався опинитися під перехресним вогнем критики.
Таким чином, можна сказати, що Китай і США використали цю зустріч, щоб означити свої підходи, адже вже під час виступу на саміті G20 Сі Цзіньпін не згадував про Україну. На відміну від інших лідерів, більшість яких говорили про те, як протидіяти наслідкам російсько-української війни на світову економіку, зокрема, у сфері продовольчої безпеки та цін на енергоносії.
Уже сьогодні мирні ініціативи Зеленського обговорювала азіатська преса, а деякі газети регіону надрукували їх повністю, адже Київ зробив правильний хід, поклавши на стіл перед кожним лідером G20 план, викладений його рідною мовою. У цьому проявилося бажання Зеленського говорити про свою формулу миру «публічно, а не закулісно, конкретно, а не широкими мазками». Якщо так, то саміт в Індонезії був доброю нагодою почати такий діалог з тими, хто його готовий сприйняти.