Наразі з творчою діяльністю все гаразд, принаймні, на початку серпня Сергій Жадан анонсував нову збірку оповідань. Книга під назвою «Арабески» вийде друком у вересні у видавництві Meridian Czernowitz.
Назва символічна, адже збірку з такою назвою мав ще один літератор, який жив і писав у Харкові, представник Розстріляного відродження Микола Хвильовий.
Частину коштів з продажу книги передадуть на допомогу «Хартії».
Певне, найкращим подарунком ювілярові стане участь у зборі, оголошеному письменником.
***
Сергій Жадан: «Цей дощ надовго. Говорю не про термін війни, а про термін потрясіння, його масштаб» (7 червня 2022 року)
«Ми, по-перше, ще навіть не усвідомлюємо масштабів оцього зламу, який з нами всіма… Є ця спокуса сказати "відбувся", а він не відбувся, він ще відбувається. Тому що війна, навіть не видно її кінця початку. Себто початок видно, кінця не видно, кінця-краю не видно. Тому, я думаю, ми ще не усвідомлюємо масштабів цього зламу, масштабів тих змін, які з нами всіма зараз відбуваються. Я думаю, що все, що сьогодні проговорюється, проспівується, прочитується, воно іноді дуже чесне, іноді дуже пронизливе, іноді дуже щемке, але, мені здається, в більшості випадків воно занадто фрагментарне. От якось спробувати все це осягнути більш масштабно, з більшим якимось узагальненням, я думаю, що поки що навряд чи хтось може».
«Я говорю навіть не про термін війни, я говорю про термін потрясіння і про масштаб цього потрясіння. Тому що знаєш, якщо оця перша фаза війни з 2014 року справді була такою дивною, гібридною, вона давала можливість комусь від неї абстрагуватися, дистанціюватися і зробити вигляд, що цієї війни немає або що вона його не стосується, то у випадку з цією фазою, після 24 лютого, я думаю, що так уже ні в кого не вийде. Навіть якщо ти живеш у місті, в яке взагалі ніколи нічого не прилітало і, дай боже, не прилетить, усе одно річ же не в цьому. Річ у тому, що ця війна сьогодні стосується всіх».
«Мене якось страшенно це зворушує, як харків’яни і харків’янки переходять зараз на українську, тому що я бачу, що в цьому немає політичної кон’юнктури, отут дійсно є маніфестування певне. Себто для них українська є певним маркером: я за цю країну, у цій війні я за Україну, я в жодному разі не чекаю "асвабадітєлєй" з півночі і тому буду переходити на свою українську. Вона в мене ще там не дуже чиста, вона з помилками, але це моя мова, і я нею говорю не тому, що мене хтось примушує».
«Ми хочемо, щоб на наступних виборах президента України переміг наш улюбленець, чи ми хочемо, щоб ці вибори взагалі відбулися? Себто щоб була Україна, щоб була посада президента України? От мені це важливіше. Я готовий від чогось відмовитися і на щось поки що не звертати уваги заради того, щоб збереглася Українська держава, щоб не довелося наступного президента України обирати в екзилі: у Празі, Варшаві чи Берліні, скажімо. Тому, знову ж таки, це не про зміну політичних поглядів, не про зміну політичних симпатій, це скоріше про якусь раціональну доцільність, про розуміння того, що нам зараз докорінно треба витримати, вистояти, що це дуже важка затяжна гра, яка далеко не завершилась».
Сергій Жадан: «Світ готовий виступати проти Путіна, проте зовсім не готовий виступати проти Пушкіна» (23 жовтня 2023 року)
«Якщо ми уявляємо, що ця війна завершується, то, очевидно, багато речей слід переглянути: безпекові, політичні, геополітичні, економічні, так само гуманітарні, культурні. І річ у тім, що сфера культури така неочевидна в цьому сенсі, не можна ж просто взяти й засудити російську культуру так, як, наприклад, російську зовнішню політику. На прикладі трьох романів не поясниш Заходу, що російська культура — це великий блеф і велика декорація».
«Для нас рідна культура дуже важлива. Не тому, що ми такі естетично розвинені чи кордоцентричні, що так любимо співати чи така красива мова. А тому, що це великою мірою наші цінності, наші сенси, те, що визначає нас і формує ідентичність. Не лише те, хто в нас президент чи хто опозиція, а й те, яких письменників ми вивчали в школі, які пісні нам співали вдома і які фільми ми дивилися по телевізору. Це формує нас значно більше, ніж сьогоденна політика, якісь економічні обставини чи державні формування».
Сергій Жадан: «Коли гармати замовкнуть, триватиме війна культур» (31 жовтня 2023 року)
«Я розумію, що зараз найважливіше відбувається на лінії фронту, на полі бою. Але пам'ятаєте фразу: коли говорять гармати, музи мовчать. Якщо ми сьогодні говоримо про майбутнє і спробуємо уявити той момент, коли гармати замовкнуть, мені здається очевидним те, що війна не закінчиться. Просто далі триватиме війна культури. Війна культури, війна світоглядів, війна ідентичностей».
Сергій Жадан: «Якими ми будемо далі, залежить від подій на фронті. Саме там визначається майбутнє і наше, і нашої культури» (16 травня 2024 року)
«Те, якими будемо далі, залежить від того, що відбувається на фронті. Саме там визначається наше майбутнє, майбутнє нашої культури. Звісно, треба стимулювати й підтримувати культурні проєкти. Але в нас є величезна проблема, адже велика частина громадян і чиновників ставляться до культури як до сфери розваг, від якої зараз можна відмовитися, бо важливіше, аби «був аспірин в аптеках і хліб у супермаркеті». Хліб і аспірин, безперечно, мають бути. Але, як показує досвід, коли, крім хліба й аспірину, нічого немає, у людини дуже швидко починаються дезорієнтація, вигорання, серйозні проблеми. Тобто якщо ми хочемо мати здорове, емоційно стабільне суспільство, повинні пам’ятати, що людина тримається не лише хлібом. А ще й оцими невидимими, але дуже важливими речами, які фактично людину і формують».
«Зараз маємо чи не вперше ситуацію, коли і українське мистецтво, і українська мова вийшли за межі цього гетто. Такого не було ні 10, ні 20, ні 100 років тому. І поки що незрозуміло, наскільки наша культура здатна впоратися з цим викликом. Наскільки вона здатна бути не культурою свідомого гетто, а культурою всього суспільства — розламаного, суперечливого, але українського. Найближчим часом побачимо».
…Вірш — це нитка, він насправді нічого не поєднує,
він протягується тобі під шкірою,
і лише від її чутливості,
від чутливості твоєї, особисто твоєї шкіри
залежить — є цей вірш цілком безнадійним
чи йому все ж таки знайдеться місце
на заставлених тісно полицях нашого смутку….
Коли щоранку всі знову списуються
…Зараз, коли щоранку всі знову списуються,
уточнюють, чи всі живі, роблять перекличку,
зворушливою стає
ця віра в базові речі —
близькість, електрику та агностицизм.
Зранку всі прокидаються,
перевіряють сповіщення,
читають новини.
Кожне сповіщення важливе,
і кожна електрична лампочка,
як голова Ісуса —
перевіряєш,
чи засвітиться.
Про що я забув сказати в попередній книзі?
І річ не в тім, що написане
може знову потвердити свою безпорадність,
річ не в тім, що кожне слово
позначає лише себе.
Просто хай ця робота буде справді варта витрачених зусиль.
Хай замовчане виявиться несуттєвим.
Хай мені стане хисту вкотре порятувати цей світ.
Хай мені стане удачі бодай чимось тебе здивувати.
Я хотів би народитися років на п’ятдесят пізніше
Я хотів би народитися років на п’ятдесят пізніше.
Але народитися в місті, в якому живу і сьогодні.
Щоби місто, в якому живу, складалося з тиші,
щоби тихими були площі суботні.
Щоби в крамниці привозили хліб із місцевих пекарень,
а від вокзалу сонно брели ранкові мандрівці.
Щоби діти, вибігаючи з двору, не боялись покари
і рахували птахів, що відбиваються в річці.
Щоби нікого не турбувало, звідки і хто я,
щоби звично було вітатися з перехожими на районі.
По-перше, тому що справді бажаєш усім здоров‘я,
а по-друге, тому що всі так чи інакше між собою знайомі.
Люди спокійні, коли про них давно забули,
коли гаснуть на ранок вікна, мов попелища.
Знати, що ти живеш на одній із цих вулиць.
Скажімо, ось на оцій — найтеплішій, найближчій.
Добре, коли спадає світло на кожного зайду
і в ранніх сутінках відчувається всемогутність.
Головне — оминати щовечора привокзальну.
Щоби жодного шансу зустрітись чи розминутись.