«Шоколадно-кавовий Львів, безтурботна Одеса, княже місто Київ з Грушевським і Булгаковим… Усе це наративи, які створювали за совєтів»
Соня Кошкіна: Велика війна доволі сильно змінила профіль більшості українських міст. Ти багато їздив країною до 2022-го, не менше зараз. Цікаво, якими для тебе є ці метаморфози.
Для мене нічого не змінилося. Я роблю це все своє свідоме життя, тому якихось сюрпризів для мене не було. Але, звісно, загалом в уявленнях громадян України зміни відбулися. Ми маємо великі переміщення населення, тектонічні соціальні зрушення.
Харків — яскравий приклад. Багато хто думає, що він зараз стоїть порожній. Але ні, він усе ще залишається містом-мільйонником. Та зараз у ньому живе багато нехарків’ян — це люди, які переїхали з окупованих і прифронтових територій. Звичайні люди, точно нічим не гірші за місцевих, просто для них локальний культурний ландшафт невідомий. Таке скрізь — і в Харкові, і в Ужгороді, і у Франківську ми маємо новий коктейль з мешканців різних куточків України.
А ще є військові — це люди, які приїжджають на південь, на північ, на схід, воюють там, де вони, можливо, раніше ніколи не були. І теж відкривають для себе ці території.
Як це проявляється в житті конкретного міста? Як люди, які приїжджають, змінюють його?
Є люди, які активно включаються в нове життя, відкривають бізнеси, проводять концерти. Є інші, які губляться, відчувають себе покинутими. І це яскраве свідчення тієї ситуації, яка була до 24 лютого, коли багато громадян України не ідентифікували себе з культурою цієї країни, споживали суто російські інформаційно-культурні продукти. Українська ж культура існувала в певній бульбашці, у вузькому колі. І тут не йдеться про антиукраїнськість чи українофобність — вони ідентифікували себе як українців, але це була доволі специфічна українськість. Тепер це стрімко змінюється.
Ксенія Білаш: Те, що ви описуєте, можна назвати словом «ідентичність». Звучить пафосно, але зараз, здається, формується нова українська ідентичність.
Так, безперечно. Це добре видно з мотивації військових, тих хлопців і дівчат, які пішли, йдуть і будуть іти добровольцями чи які принаймні не відмовляються від мобілізації. Тут очевидно не йдеться про обов'язок, про закони. Крім цих формальних речей, це пов’язано якраз із ідентичністю. Якщо ти готовий увійти у сферу, максимально наближену до смерті — значить, щось тебе наповнює, чимось ти керуєшся. І це точно не умовний наказ президента, а якісь внутрішні речі.
С.К.: Люди масово переходять на українську мову, ми бачимо сплеск видань української книги, бум відкриття книгарень, вистав… Що це за процес? Він зупиниться з кінцем війни чи триватиме декілька поколінь, як ти гадаєш?
Зараз незрозуміло. Те, якими будемо далі, залежить від того, що відбувається на фронті. Саме там визначається наше майбутнє, майбутнє нашої культури. Звісно, треба стимулювати й підтримувати культурні проєкти. Але в нас є величезна проблема, адже велика частина громадян і чиновників ставляться до культури як до сфери розваг, від якої зараз можна відмовитися, бо важливіше, аби «був аспірин в аптеках і хліб в супермаркеті». Хліб і аспірин, безперечно, мають бути. Але як показує досвід, коли, крім хліба й аспірину, нічого немає, у людини дуже швидко починаються дезорієнтація, вигорання, серйозні проблеми. Тобто якщо ми хочемо мати здорове, емоційно стабільне суспільство, повинні пам’ятати, що людина тримається не лише хлібом. А ще й оцими невидимими, але дуже важливими речами, які фактично людину і формують.
До великої війни про певні українські міста й території існували стереотипи. Наприклад, Львів — витончена галицька культура з елементами полонізму. Конкретні образи мали Одеса, Київ, Полтава… Які трансформації відбуваються зараз? Обговорімо на конкретних прикладах.
Проблема в тому, що всі ці старі міфи про Львів, про Одесу, про Київ — це великою мірою українські радянські міфи. Сформувалися вони, можливо, раніше, але усталилися саме в цей час. І той-таки галицький шоколадно-кавовий Львів, і та-таки легка, безтурботна Одеса, і те-таки княже місто Київ, що поєднує в собі, умовно кажучи, Грушевського й Булгакова… — усе це наративи, які великою мірою створювали не ми. Зараз ми почали ревізувати їх, і це дуже непростий процес, базований на емоціях. Тут годі чекати логіки, витримки — навпаки, постійно вилазять якісь задавнені травми. Рано чи пізно це мало статися; на жаль, поштовхом стала велика війна.
«Концепт “першої столиці” для Харкова шкідливий — за ним стоїть радянське наповнення»
К.Б.: У 2019 році під час Бієнале молодого мистецтва в Харкові проходила велика конференція, присвячена пошукам образу основної ідентичності міста. Тоді обговорення крутилося навколо «першої столиці» й «міста університетів». Останні події привели нас до формулювання «Харків-залізобетон». Попередні концепти відходять у минуле?
Мені здається «Харків-залізобетон» — це такий ситуативний концепт, він якщо й залишиться, то хіба в якійсь офіційній риториці. Це симпатична, позитивна характеристика, особливо в умовах війни, але зводити ціле місто лише до стійкості — це неточно, не покриває всього Харкова і багато чого не пояснює. Харків — місто багатошарове, воно складне й суперечливе. І причиною цього є наша непроста історія, географічне положення, заручниками якого ми весь час були. Тому Харків свого часу перетворили на форпост радянської держави.
І зараз він знову є форпостом.
Так, а росіяни розраховували, що ось вони пройдуть танками 30 кілометрів — і їх зустрінуть з квітами. А те, що там виявився залізобетон, стало несподіванкою для Росії і, припускаю, для багато кого в Україні.
Але повертаючись до вашого питання, отой старий концепт «першої столиці» видається мені доволі шкідливим, адже за ним стоїть радянське минуле й радянське наповнення. Утім у Харкові 1990-х — нульових років саме цю концепцію активно просувала місцева влада. Адже в ній від початку було лайтове таке протистояння Києву. З іншого боку, це не була якась відверто антиукраїнська концепція, адже в ній закладене і Розстріляне відродження, і українське мистецтво, і процес українізації авторства Миколи Олексійовича Скрипника. Та загалом це був антидержавницький проєкт, адже постання столиці радянської України в Харкові по суті призвело до втрати нами державності. Тому, як на мене, дуже правильно, що ми зараз відмовляємося від нього, це давно вже треба було зробити.
С.К.: А як щодо ідентифікації «Харків — студентське місто»? Очевидно, воно вже не є ним і з очевидних причин нескоро стане знову. Також повернімося до того, що профілі українських міст навряд чи зможуть відновитися повністю.
Річ у тім, що Харків — справді студентське місто. Так, зараз кількасот тисяч студентів, які ще два з половиною роки тому наповнювали собою вулиці міста й аудиторії інститутів, виїхали або не мають занять, адже університети стоять порожні або й знищені. Справді, ця дуже важлива складова життя міста зараз зламалась і не працює. Але це не означає, що від неї слід відмовитися. Мені здається, навпаки, збереження цієї складової є запорукою розвитку міста. У місті лишається велика кількість дітей і підлітків, лишається велика кількість викладачів, які сподіваються, що в них буде робота. І це та царина, яка в нас дуже загрожена, бо проблеми освіти почалися ще з ковідом. У нас росте покоління дітей, які фактично не вчились у школі, покоління студентів, які отримали освіту в доволі специфічних умовах. І це бомба уповільненої дії, яка ще спрацює.
«У нас велика країна, вона не вкладається у стереотип схід — захід»
На початку війни багато людей переїхали на Західну Україну. При цьому Західна Україна — це складний конструкт, адже є велика різниця між Ужгородом і Львовом…
Безперечно, Чернівці й Тернопіль — два різні космоси.
Але чи можемо ми говорити про домінування місцевого середовища — через україномовність, через укорінення в релігії? Можливо, є відчутні впливи і з боку переміщених спільнот?
Я бачу дві тенденції. Перша полягає в тому, що багато громадян України відчули, що в нас велика країна, що вона різна, що вона не вкладається у стереотип схід — захід. Але ти всього цього не зрозумієш, поки не почнеш спілкуватися з людьми з різних її кінців. Це відбувається в окопах, це відбувається в тилових містах. А друга — як виявилося, ми дуже закриті у своїй регіональності. І це та річ, яка має змінюватися.
Чи можеш ти виділити якісь культурні проєкти, які до всіх тих процесів, які запустила велика війна, не спрацювали б так, як це відбулося зараз?
Тут можна згадати, що зростає українське книговидання. Для мене це якась фантастична річ — що кількість проданих книжок виросла в умовах війни у 2,5 рази.
К.Б.: І це при тому, що ціни на них зростають.
Так, але паралельно зростають і продажі. Відкриваються книжкові крамниці, з’являються нові книжкові фестивалі. Це щось суттєве, що позитивно свідчить про нас. Можна ще згадати, наприклад, про діяльність Українського дому — це також якийсь прорив. Їхні виставки Горської, Приймаченко, Райко — той випадок, коли проєкти виходять за межі виставкового залу, стають справді резонансними. Або альбом МУР «Ти [Романтика]», який вистрілив. Про покоління 1920-х у нас багато писали, співали, танцювали, але все це не виходило за межі вузького кола; а тепер виявилося, що це важливо для дуже широких кіл. Або, наприклад, Театр Франка, куди неможливо купити квитки на вистави.
Змінився запит суспільства. Раптом виявилося, що багато українців, які раніше не пішли б на виставку Алли Горської, тепер пішли. І все це говорить про те, що культура продовжує працювати, і це дуже важливо для нас усіх. Це відповідь на дискусію про те, чи потрібна культура під час війни. Якщо не занурюватись у контекст, то може здатися, що в нас є дві реальності — реальність війни і реальність мирних міст з вернісажами й театральними виставами. Але мені здається, що це одна реальність. Що ситуація кривавої боротьби за виживання підсвітлюється виміром, де є сенси, де є пошук тієї самої ідентичності.
І це дуже цікава тема для дослідження, яке можна робити вже — як українці заповнюють для себе ці лакуни у своєму культурному розвитку не через сучасну культуру, а через класиків. Подивіться, скільки в нас перевидань класичної літератури. У будь-якому книжковому є чотири-п'ять різних видань «Міста» Підмогильного або «Тигроловів» чи «Саду Гетсиманського» Багряного.
У вас немає відчуття, що і цей підвищений запит, і сплеск пропозиції — це ми зараз дуже швидко наздоганяємо те, що недоробили за попередні роки?
Безперечно. Хоча «ми недоробили» звучить як самозвинувачення й посипання голови попелом. Насправді українське мистецтво зробило багато чого, хоча й існувало в певному гетто. А зараз маємо чи не вперше ситуацію, коли і українське мистецтво, і українська мова вийшли за межі цього гетто. Такого не було ні 10, ні 20, ні 100 років тому. І поки що незрозуміло, наскільки наша культура здатна впоратися із цим викликом. Наскільки вона здатна бути не культурою свідомого гетто, а культурою всього суспільства — розламаного, суперечливого, але українського. Найближчим часом побачимо.
