Підтримка. Довіра. Прихильність
Від 24 лютого 2022 року українські театри перетворилися на волонтерські штаби. Якісь стали прихистками для внутрішньо переміщених осіб, деякі роздавали їжу, одяг, ліки й речі першої необхідності. Інші надавали інформаційну або психологічну допомогу. Хтось зовсім не припиняв основної діяльності і, крім волонтерської роботи, показував безкоштовно вистави на сценах в укритті, щоб морально підтримати людей. А ті митці, хто не міг цього через обстріли театрів, організовувалися в мобільні групи, що розігрували спектаклі на платформах метро, у лікарнях, на вулицях, для військових на передовій.
Така відкритість, багаторівнева підтримка й допомога викликали у людей неабияку довіру і прихильність. Мистецькі заклади стали ближчими, вчинками-діями своїх працівників вони спричинили захоплення і тих, хто регулярно ходив до театру, і тих, хто жодного разу не був. Це, звісно, дало свої плоди і вплинуло на відвідуваність у подальшому.
Уже наприкінці весни 2022-го багато театрів почали відновлювати роботу. Першими серед інших осередків культури й розваг. Відповідно, до них потягнулася й аудиторія, яка ходила в кіно, на концерти естрадних виконавців, у розважальні центри тощо. Адже в будь-який час люди потребують позитивних емоцій і вражень, а під час війни, як виявилося, ще більше. Утім не тільки за цим люди подалися і сьогодні йдуть у театр. Кожен шукає те, чого йому бракує найбільше: або моральної підтримки, або відпочинку й емоційної розрядки, або відповідей на болючі питання, або заряду й обміну енергією, або терапії, або відчуття людей поряд, або сенсів життя, або бойового духу. І все це сьогодні пропонують театри, тому цікавість публіки зросла і зростає.
У 2023 році театри призвичаїлися до нових умов роботи, до непередбачуваності, до постійної ротації кадрів і в міру можливостей випускали прем’єри, організовувати благодійні покази, поетичні й музичні вечори, мистецькі події та акції, художні й фотовиставки, проводили арттерапевничні заходи, майстер-класи, зустрічі з відомими людьми. Наче супермаркети, вони захоплюють своїм щедрим асортиментом і приваблюють публіку різного віку, усіляких поглядів і смаків. Та основний інтерес людей, звісно, прикутий до вистав. І театри пропонують широкий вибір — літературний (сучасна драма і класика, українські й зарубіжні твори), жанровий (поезія, проза і драма; вокальні, пластичні, інструментальні й драматичні постановки), за формою (велика сцена, камерна, мікросцена в укритті, різні несценічні простори).
Відпочинок. Заряд енергії. Подих мирного життя
Безперечно, багато людей ідуть на вистави по відпочинок і розвагу. Адже це чудова можливість відволіктися на годину-дві від воєнних реалій, перемкнутися від трагічних новин і нестабільного повсякдення, зняти внутрішні затиски, стрес і нарешті розслабитися, посміятися, відчути подих мирного життя. Тому, мабуть, такий інтерес нині саме до класичної літератури, до комедій і музичних вистав, бо сміх і музика мають цілющу й терапевтичну дію.
Не менший інтерес спостерігають до сучасної драми, яка рефлексує на тему війни. Як нинішньої, так і минулих. Від 2013 року з’явилося чимало українських п’єс, які активно ставлять у театрах. Серед них твори Павла Ар’є: «На початку і наприкінці часів» — про сім’ю, яка не виїхала і жила в Чорнобильській зоні); «Слава героям» — про ветеранів Другої світової: один — воїн УПА, інший — радянської армії, їх поклали в одну лікарняну палату. Чималий резонанс був на п’єсу «Погані дороги» Наталки Ворожбит (зняли фільм, поставили спектакль у Київському театрі драми і комедії, він гастролював Європою), яка описує сучасну російсько-українську війну. У 2022 році була друга драматургічна хвиля, що рефлексувала вже на події повномасштабного вторгнення. Вистави за сучасними творами дають людям можливість прожити внутрішні травми, глянути на проблеми збоку, знайти відповіді на болючі питання, відпустити накопичені емоції, відчути, що вихід з будь-якої ситуації можна знайти.
А ще і в сучасній українській драмі, і в класиці публіка шукає власну ідентичність, кумирів і героїв, якими хочеться пишатися, яких хочеться наслідувати. Є потреба гордитися історичним і культурним надбанням, почуватися єдиним народом, неповторною нацією — тому резонують вистави на актуальні теми. Глядачі цінують якість постановки, оригінальність режисерського рішення, хорошу гру акторів. І коли у виставі відразу кілька згаданих складових, вона неодмінно стає хітом, який усі хочуть побачити.
«Чикаго» Богдана Струтинського
Остання прем’єра Київського національного театру оперети. Всесвітньо відомий мюзикл Джона Кандера (композитор), Боба Фосса (сценарій) і Фреда Ебба (сценарій, лібрето) за мотивами однойменної п’єси Морін Даллас Воткінс нарешті зазвучав українською мовою (переклад Яни Іваницької) і вперше поставлений в Україні. І якби не війна, невідомо, чи взагалі це відбулося б. Керівник і режисер театру Богдан Струтинський кілька років мріяв поставити «Чикаго», але власники авторських прав (американська агенція Concord) не хотіли надавати їх: як усім пострадянським країнам, пропонували ліцензію лише через Росію, не вірили в якість українських вистав, технічні можливості театрів і касові збори. Але коли наочно познайомилися торік на гастролях, Оперета отримала права на постановку, ще й на пільгових умовах.
Звісно, це був великий ризик для Богдана Струтинського, адже постановка такого твору вимагала чималих фінансових вкладень і людських зусиль. А ще — відповідальності, бо мюзикл мав добрячий резонанс, після того як 2002-го вийшов однойменний фільм Роба Маршалла з Річардом Гіром, Рене Зеллвеґер і Кетрін Зета-Джонс у головних ролях. Але ризик був вартий того, бо на українській сцені загалом і в Театрі оперети зокрема з’явилася ще одна якісна постановка, якою можна пишатися. Квитки на прем’єру викупили ще за місяць, і їх уже немає на покази в червні.
«Чикаго» захоплює своєю технічною та художньою якістю, злагодженістю музики, вокалу, танців і драматичних сцен, виконавськими роботами. А це, тільки уявіть собі, близько 100 артистів оркестру, хору, балету та солістів. Головні ролі майстерно виконували на прем’єрі Софія Павліченко (Велма Келлі), Олена Урванцова (Роксі Харт), Валентин Котенко (адвокат Біллі Флінн), Кирило Басковський (чоловік Роксі Еймос Харт). І невідомо скільки працівників технічних служб працюють за кулісами, змінюючи за лічені хвилини декорації (світлові сходи, ґрати в’язниці, рожевий кадилак тощо) й реквізит на сцені, а також костюми, грим, перуки й мікрофони на акторах.
Здавалося б, чим нам, українцям, близькі події кримінального Чикаго сторічної давності? Але в нас серед політиків чимало талановитих ораторів, красномовних брехунів і майстерних маніпуляторів, як адвокат Біллі; багато злочинців і шахраїв, які розгулюють на волі, як Роксі та Велма; лікарів, що видають фальшиві довідки і ставлять неправдиві діагнози, як Лікар-гінеколог; корупціонерів, хабарників, що незаконно заробляють гроші, як наглядачка Мортон на прізвисько Мама у в’язниці. Тож вистава, крім естетичного задоволення, культурного відпочинку і розваги (перед виставою та в антракті виступають музиканти-міми, фотографуються з глядачами), спонукає провести паралелі із сьогоденням.
«Марія Стюарт» Івана Уривського
Не менш якісну роботу недавно випустив Київський національний театр ім. І. Франка. Нова постановка від Івана Уривського майже відразу викликала резонанс. Слід зауважити, що завдяки молодим режисерам (Іван Уривський, Давид Петросян) й акторам (Віталій Ажнов, Оксана Жданова, Марина Кошкіна, Олександр і Марія Рудинські, Христина Федорак та інші) до Театру ім. І. Франка підтягнулася молода аудиторія, яка до того театром не цікавилася або мала негативний досвід походу в рамках навчальної програми у шкільні роки.
Зокрема, захоплюють сучасне переосмислення класичних творів, символічно-метафоричне художнє рішення, тонкий гумор, об’ємні, непласкі образи героїв у виставах Івана Уривського. Його постановки можна порівняти з квестами: у міру свого досвіду і знань глядач розгадує загадки режисера, розкодовує художньо зашифровані символи і знаки, розмірковує й аналізує побачене. І його квітнева прем’єра «Марія Стюарт» за п’єсою Фрідріха Шиллера не виняток.
Публіці резонують актуальні теми: боротьба за владу, пошук способів вирішення конфліктів, вибір між коханням і життям, правдою і брехнею, перевірка на вірність і дружбу, вплив соціуму на життя людини, питання недоторканності і вседозволеності правителів, право на втому й особисте життя. А також оригінальне режисерське й художнє вирішення (сценограф Петро Богомазов, художник костюмів Тетяна Овсійчук): боротьбу за владу двох королев постановники перемістили на поле фешн-індустрії, зробивши Єлизавету власницею бутику одягу.
Тож приготування до страти Марії Стюарт нагадували роботи перед показом нової колекції одягу; ближче до нього рухи героїв усе дужче скидалися на жести моделей; сцена поступово наповнювалася стійками з чорними кофрами з одягом. Найвищою емоційною точкою став фешн-показ вишуканих і водночас трішки дивакуватих костюмів, стилізованих під моду кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. в Англії. Він почався з проходів героїв у глядацькій залі й закінчився на сцені. Утім розв’язка вистави натякає на те, що виграла битву зовсім не та королева, яка залишилася з головою.
Про акторські роботи можна писати окремі рецензії, бо кожна дуже цікаво, багатогранно вирішена й варта уваги. На другому допрем’єрному показі без перебільшення віртуозно грали: Марію Стюарт — Марина Кошкіна, Єлизавету — Лариса Руснак, Лейстера — Андрій Самінін, Берлі — Олександр Печериця, Полета — Дмитро Рибалевський, Когось — Михайло Кукуюк, Мортімера — Олександр Рудинський, Француза — Михайло Матюхін. Чи буде ця вистава такою самою популярною, як «Конотопська відьма», покаже час. Але на п’ять наступних показів у травні й червні квитків на сайті театру вже немає.
***
Підвищена цікавість глядачів і вистави-хіти є нині в багатьох театрах Львова, Івано-Франківська, Рівного, Харкова, Дніпра й інших міст. А от чи справді цей театральний бум найбільший за роки незалежності України — достеменно невідомо. Адже аналітичних досліджень про театр, подібних до аналізу YouControl.Market, раніше не робили. Але як показує резонанс у ЗМІ та серед театральної спільноти, вони цікаві й важливі, тому хочеться вірити, що будуть у майбутньому.