1990-ті: пошук своїх
Сергію, як ви згадуєте 1990-ті?
Враховуючи, що я народився 1974 року, у мене було щасливе, сонячне радянське дитинство, з радянськими піонерами-героями, радянським кінематографом, з компартією, і з татом, який був членом Компартії — він не був ідейним, не був активним членом, просто сказали «вступай», і він вступив. Але при цьому хрестив мене. За це безтурботне, радісне дитинство я своїм батькам, вчителям і своїм друзям дуже вдячний.
А коли почався підлітковий вік і підліткові проблеми, — конфлікт зі світом, зі старшими, — все це дивовижним чином наклалося на процес трансформації в суспільстві. Тобто світ рушився і всередині, тому що підліток, виростаючи, сам для себе переформатовує знайомий з дитинства устрій, і світ рушився ззовні, бо та система цінностей, яку для нас приготували старші, виявилася фальшивкою. Мої підліткові пошуки і спроби самоствердитися щасливо впали на вдячний ґрунт суспільних транформацій, і для мене світ українства, яке шукає свою ідентичність, виборює свою незалежність, став і моїм світом десь із років 14-15.
У Старобільську?
Я жив у Старобільську, але приїздив у Харків до своєї тітки Олександри Ковальової, поетки, перекладачки, яка була учасницею «національно-визвольних змагань», не побоюся цього слова, в Харкові. Вона була головою культурологічного товариства «Спадщина» і показала мені середовище письменників, політиків, музикантів, театральних діячів, журналістів, які виступали за українську незалежність. Це було пов’язано якраз і зі світоглядними пошуками, і з політичними, із культурними, тому що українська мова, українська література, українська культура тоді якось дуже органічно і природно стали важливою і базовою складовою мого світогляду.
З родини ви україномовний?
З суржикомовної родини. Ми не говорили, — тато мій помер 2 роки тому, мама, слава Богу, жива, — в родині російською ніколи. Коли вони пробували, приїхавши « в город», перейти на російську, це була доволі смішна російська. Спочатку я навчався в українській школі, а закінчував Старобільську гімназію, яка тоді була російською. Там треба було говорити російською, і я говорив, звичайно, — всі говорили, але було некомфортно, це була чужа мова.
І в 1991 році ви вже розповсюджували рухівські листівки і газети?
Так, це не була партійна діяльність, розповсюджував — це не означає, що я стояв із ранку до вечора на вокзалі чи на базарі і розкладав листівки, але да, я їздив до Харкова і звідти щоразу повертався з пачкою рухівської літератури, значками, прапорами, листівками, газетами, і все це розповсюджував між друзями, які не завжди були, скажімо, на державницьких, незалежницьких позиціях, але так чи інакше всі виступали проти системи, проти Компартії, проти Радянського Союзу.
Перша ваша збірка вийшла в 22 роки, це вже справжня літературна діяльність, адже є підтвердження, що ти письменник.
Не зовсім так, моя перша книжка була самвидавча і вона вийшла 1993 року, мені тоді було 19. Ми її надрукували в школі, в кабінеті інформатики на старих принтерах. Друкували цілий тиждень, це була якась середньовічна діяльність - зробили 100 примірників. А потім основа цієї книжки перейшла вже до справжньої книжки, нормальної.
Я вже в 17 років відчував себе поетом. Коли тобі 17 і ти пишеш вірші, безперечно, ти вважаєш себе центром літературного процесу.
Ваш вступ у літературу прийшовся на період літературної ломки: з’явилася інша, не соцреалістична література, молоді літератори об’єднувалися в творчі угруповання - «Бу-Ба-Бу», «Лугосад», «Пропала грамота», великі радянські письменники втратили свій авторитет. Як ви «орієнтувалися на місцевості»?
Для нас було важливе київське угруповання Творча асоціація «500», також ми багато спілкувалися з Володею Цибульком, тоді він був для нас кумиром, маяком… Сталося так, що я поступив в педагогічний інститут на філфак. Одним із викладачів був зокрема професор Леонід Володимирович Ушкалов, царство небесне, це був власне мій навчитель. На філфаці була доволі творча атмосфера, викладачі ніжно і коректно стимулювали нашу творчість, підштовхували до того, щоб ми щось писали, і в нас одразу знайшовся гурт однодумців - всі були молодими поетами, і ясна річ, нам хотілося це донести світові. Природно було об’єднатися. Тим більше у нас перед очима був приклад оцих літугруповань, які ви згадали, і власне за їхнім зразком ми створили свою групу, яка в 1992 році називалася «Червона фіра».
Ви об’єдналися, щоб почуватися сильнішими, ніж поодинці, щоб гуртом пробивати стіну старшої літератури?
Безперечно, тут ідеться про формування середовища: коли ти в чужому місті, без жодного бекграунду, тобі дуже важливо не просто говорити, а й бути почутим, важлива присутність співрозмовників, і так чи інакше ти шукаєш своїх. Ця історія не нова — 100 років тому в літературі було те саме. І ми спочатку знайшлися самі — ті, хто пише, а потім почали шукати наших читачів. Бо виявилося, попри те, що ми писали, як нам здавалося, геніальні вірші, вони нікому не були цікаві і потрібні. І в пошуках середовища, однодумців ми прийшли в Харківський літературний музей.
До речі, це теж цікаво: старий корпус педагогічного інституту знаходився в дуже красивій будівлі в псевдоготичному стилі на вулиці Алчевських (тоді вона називалася вулиця Артема), де в 1920-1930- х роках був наркомат освіти, і власне в кабінеті Скрипника (народний комісар освіти УСРР у 1927-1933 рр. - ред) був наш читальний зал. І я так розумію, що там паркет не перестеляли з 1930-х років, можна уявити, що цим паркетом ходили і Хвильовий, і Тичина, і Сосюра, і Йогансен, і всі інші. Тому тут безперечно геній місця спрацював. А ми прийшли в Літературний музей, розташований за два квартали від нас, і фактично він став нашим світом.
Для мене Літературний музей до сьогодні місце сили, місце збору в Харкові. Ми всі поступили в музей молодшими науковими співробітниками, нам доручили працювати з архівами, власне з книгами Хвильового, Йогансена. Це неймовірні відчуття — тримати в руках книгу з автографом Хвильового і розуміти що він ходив цими вулицями, знати будинки, де він жив, адреси, за якими він працював, де зустрічався з друзями. Ми залишилися в Літмузеї, і з того часу вже 30 років це бастіон нашої літературності. Зараз у музеї є експозиція, присвячена мені — я туди приходжу як експонат..
Тобто крім дивана Тичини, є ще якийсь умовний стілець Жадана?
Там багато моїх речей. На дивані Тичини я спав — цього, напевно, не можна говорити в інтерв’ю, бо диван — теж музейний експонат, але так було, бо в якийсь момент я був і молодшим науковим співробітником, і навіть вахтером — залишався на ніч і охороняв його.
Зараз я там не працюю офіційно, але це моя велика родина, я з ними товаришую, ми багато робимо разом. Якщо ви бачили, ми запустили великий проект — Харківська літературна резиденція, у нас є дві квартири: одна в Будинку «Слово», а друга — квартира Шевельова (лінгвіст і літературознавець, до 1943 р. жив у Харкові, потім виїхав у Львів, звідти — до Німеччини - ред), і ми з однодумцями під парасолькою музею робимо, як на мене, дуже важливі і стратегічні для Харкова речі.
А чому ви пішли в Літмузей, а не в Спілку письменників?
Тому що ми були молодими бунтарями. Спілка була нашим ідейним супротивником. Звичайно, ми туди ходили, тому що в Спілці знаходилася редакція журналу «Березіль», який на той момент був у розквіті своїх сил, і ми з ним співпрацювали, друкувалися там, і мій друг і колега Ростислав Мельників, наприклад, вступив у Спілку, а я не схотів.
У Києві в той час були баталії: Володимир Цибулько, Євген Пашковський постійно критикували керівництво Спілки, закликали до радикальних змін. Ви орієнтувалися на київську ситуацію?
Великою мірою вони нас і стимулювали до протистояння — творча асоціація «Нова література», Пашковський, Сергій Лавренюк. Ми їздили до Києва і Львова налагоджувати творчі зв’язки поза Спілкою. У київській “Кулінарці” (кав’ярня, що була на Майдані Незалежності - ред) було місце збору богеми. Пам’ятаю, якраз там я й познайомився з Цибулею¸ він тоді був у розквіті сил, бунтар, лідер всього цього руху, він для нас був дуже важливий. Ми запросили його до Харкова, робили йому творчі вечори.
В якийсь момент, крім творчості, ми почали займатися організаційною діяльністю, бо зрозуміли, що літературного процесу для нас ніхто не приготував, треба готувати самим — і робили вечори, презентації, зустрічі, фестивалі. І поступово коло почало розширюватися, розширюватися, і врешті решт на якийсь фестиваль 1995 року до нас прийшло 100 чоловік. Ми зрозуміли, що це успіх.
Це крута історія для тих, хто сьогодні починає шлях у літературі, і до кого приходить 10 людей.
Я думаю, що за ці 30 років нічого не змінилося: якщо ти молодий поет, для тебе ніхто нічого не зробить, доки ти сам не візьмеш свою удачу за горло і не почнеш облаштовувати простір довкола себе. Так само складно пробити перші публікації, видати першу книжку, так само складно витворити це середовище.
Нам пощастило, що на початку 1990-х років в Україну повернувся Осип Зінкевич, який заснував видавництво «Смолоскип». Я дуже добре пам’ятаю, як він приїхав на столітній ювілей Миколи Хвильового у грудні 1993 року до Харкова. У Літмузеї була виставка, присвячена Хвильовому, Зінкевич побачив живих молодих поетів, а ми побачили молодого чоловіка, який стояв і продавав томи Хвильового, видані Зінкевичем. Молодий чоловік виглядав схарапуджено, і це був Андрій Кокотюха, який належав до Творчої асоціації «500». Ми з ними швидко зійшлися, бо «Бу-Ба-Бу» були старші від нас, Цибуля старший, а це були наші однолітки, ми почали спілкуватися, співпрацювати. Зінкевич зробив, як на мене, просто таки геніальний хід, який, мабуть, з точки зору піару і фінансових дивідендів був провальний, але з точки зору стратегії — просто безпрограшний. Він вирішив продавати книги не заслужених діячів, не членів Спілки, а молодих авторів — побачив, що, крім нього, ніхто молодих видавати не буде. Він заснував конкурс видавництва «Смолоскип», і я був його першим переможцем. І от ця книжка, яку я до цього надрукував на принтерах, я перенабрав на машинці, відправив на конкурс «Смолоскипа» і переміг. І мені видали уже справжню першу збірку «Цитатник» 1995 року.
Зінкевич почав проводити «Семінари творчої молоді» в Ірпені, видав антологію молодої поезії «Молоде вино», упорядниками якої були якраз хлопці з Творчої асоціації «500». Вона стала маніфестом покоління 1990-х, і ми почали її презентувати «в контактний спосіб»: Андрій Кокотюха брав на плечі 3 пачки книжок і ми в загальних вагонах об’їхали всю Україну з цими книжками: Житомир, Вінниця, Західна Україна, Східна Україна, на південь - Дніпро, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, Одеса. Переважно це були зустрічі в університетах, аудиторія — 10-15 чоловік. Себто це було намацування нового простору, намацування нової країни, бо вже станом на 1994 рік стара радянська система розвалилася, книги майже не видавалися, Спілка письменників залишилася річчю в собі, держава нами не займалася. І Слава Богу, і ми нею теж не дуже цікавилися. Це була така літературна махновщина: ми їхали в якесь місто, видзвонювали когось із знайомих, зверталися в бібліотеку або на кафедру української літератури. І таким чином почало творитися оце нове середовище.
Потім ми всі зібралися в Ірпені на першому семінарі, і фактично там почала формуватися нова літературна спільнота — ті, хто народилися в 1970-ті роки. Дуже цікаве покоління — Тарас Прохасько, Мар'яна Савка, «Нова Дегенерація», Юрій Бедрик, львівські автори, харківські, київські… Фактично саме «Смолоскип» і формував молоду українську літературу, поезію передусім, бо так чи інакше більшість із тих, хто потім входили в так звану «серйозну літературу», проходили через конкурс «Смолоскипу». Себто Зінкевичу треба ставити пам’ятник, бо великою мірою він перезапустив літературний процес.
Я читала ваше інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, де ви говорили, що вісімдесятники — останнє цілісне літературне покоління. А тепер ви говорите про своє покоління дев’яностників. Ви себе ідентифікуєте з поколінням?
Нас ідентифікували, швидше, за суто за віковим принципом. Ідейно ми були дуже різним поколінням. Ми зібралися за певним менеджерським принципом: є видавництво, є семінари. Ми об’єдналися не тому, що мали спільні естетичні позиції, ми були дуже різні і в поетиці, і в поглядах. Ми взагалі були першим поколінням, яке показало, що поділ на покоління дуже штучний. Призови за десятиліттями — це такий радянський алгоритм. А вісімдесятники були, як на мене, і справді останнім цілісним поколінням, вони і трималися разом, тому що був зовнішній тиск, вони мали опиратися, захищатися, мусили триматися разом, бо разом у них більше шансів самореалізуватися. У 1990-х роках все змінилося кардинально, і жодне єднання чи групування не ввижалося настільки вірогідним.
У вашій біографії є такий апокрифічний момент, коли ви поїхали знайомиться з Юрієм Андруховичем. Згадуєте його, коли до вас приходять знайомитися молоді письменники…
А не приходять! Пишуть. Зараз же зовсім інша комунікація. Тоді як це все робилося? Я хотів познайомитися з письменниками, і 1992 року поїхав у Львів, взявши поштові адреси поетів-лугосадівців у редакції журналу «Березіль» і по них пішов-пройшовся. Я був студентом, у мене було багато вільного часу — канікули, обмаль грошей, я їхав 2 доби електричками через всю Україну. Знайшов Івана Лучука, він мене познайомив з іншими поетами. Так само 1993 року я приїхав у Львів і познайомився випадково, просто на вулиці зустрівши, з Віктором Небораком, він мене познайомив із молодим Тарасом Чубаєм, який ще не співав пісню «Лиш вона». І так само я приїхав до Андруховича, знаючи адресу, яку взяв у редакції «Березоля»: ми з ним поговорили, і я поїхав назад. Це був зовсім інший світ.
Я пам’ятаю, коли вийшла збірка «Цитатник», Оксана Забужко, з якою ми не були знайомі, прислала мені на Літмузей листа - велику, на кілька сторінок рецензію.
Це така ж красива історія, як коли Ліна Костенко написала позитивну рецензію на першу збірку Івана Малковича.
Да, я страшенно шкодую, що загубив той лист десь у переїздах. Це було дуже важливо і приємно, бо вона написала такий прихильний лист, лист-підтримку, і про книжку. А потім вона приїхала до Літмузею і ми вже особисто познайомились.
Чому вам було так важливо знайомитися з письменниками особисто? Інколи краще відділяти автора від тексту, бо твоє уявлення і реальна людина можуть бути геть далекими.
Я керувався любов’ю до поезії. «Бу-Ба-Бу» були для мене без перебільшення навчителями, я дві курсові роботи писав про поетику «Бу-Ба-Бу», здається, на другому і на третьому курсі: себто я брав книги, розбирав їхню строфіку, поетичні розміри. Тож хотілося просто поспілкуватися з автором книжки, яка мені дуже подобалась.
В цей самий час відбувається оновлення мови, осучаснення, звільнення літератури. Відійшла пафосна, кучерява, велемовна література, і прийшла людська, з обсцентною лексикою, з мовою вулиць, молодіжним сленгом, з новими темами, новими інтонаціями.
Для мене воно почалося з кількох факторів. По-перше, це безперечно «Рекреації» Андруховича, які вийшли в першому номері журналу «Сучасність» за 1992 рік. І це був скандал. Наше коло, наше середовище жило з цим числом, ми знали цей роман чи повість майже напам’ять. Для нас це була справді настільна книга.
Іншим важливим фактором була львівська газета «Post-Поступ». Вона продавалася у кіосках Харкова, і ми скуповували всі числа, і чекали, щоб там була стаття Сашка Кривенка покійного, чи оповідання, повість або продовження, можливо, навіть порнографічного роману Юрка Винничука, статті Володі Павліва. Це була література нашого середовища, якою ми всі жили.
І це було дивне середовище, бо був офіційний Харків — депресивний, постіндустріальний, який розпадався просто на очах. Економіка рухнула, у політиці було незрозуміло що. Натомість були от ці українські середовища, в яких політика тісно перепліталася з культурою. Більшість наших знайомих так чи інакше належали до певних політичних сил, переважно націоналістичних, як, скажімо, наш гуру, мій навчитель, художник Валєра Бондарь, який оформив мою першу книжку «Цитатник», — він якийсь час очолював Харківське відділення Конгресу Українських Націоналістів. Я пам’ятаю як ми приїздили в Київ на установчий з’їзд КУНу, що відбувався в Палаці «Україна». Пам’ятаю, як у мене вдома зупинялася Ярослава Стецько, яка приїхала робити в Харкові прес-конференцію.
Була така будівля на Сумській, яку комуністи ще в 1970-х віддали під українські організації - там був РУХ, УРП (Українська Республіканська партія), СНУП (Спілка української незалежної молоді). Їх всіх зібрали під одним дахом, на всяк випадок, щоб легше було контролювати. І ми там проводили дні і ночі, інколи навіть жили там комуною.
Це дивно чути й читати від автора доволі «лівої» поезії, принаймні ранньої…
Ну, у мене не «ліва» поезія, це може суспільна опінія моєї поезії. Якщо я пишу про комуністів, то це не значить що я сам комуніст. Писав про те, що бачив.
2000-ні: сродна праця і революційна романтика
У 2000-х з’являється інтернет, мобільні телефони та інші альтернативні розваги, культура перестає бути літературоцентричною. І в той же час з’являються такі національні бестселери як «Чорний ворон» Василя Шкляра..
Межа 2000-2001 років була знаковою і важливою тому, що з’явилися перші комерційні видавництва. До цього видати книжку було пригодою — треба було або в конкурсі брати участь, або ще щось вигадати, і якщо ти старший письменник, тобі теж треба було якось викручуватись…
Державні видавництва майже не працювали, книжок було дуже мало, і кожна була помітною.
А тут з’являються комерційні видавництва, передусім «Фоліо» і «Кальварія», які поставили на сучасну українську літературу, на авторів які живуть і працюють у наш час. Тоді всі видавали класику, російську літературу або світову, а вони ризикнули і несподівано це мало успіх. Я пам’ятаю, як «Кальварія» стала просто монополістом — вона видавала усіх. У 1997 році покійний Юрко Покальчук, який був неймовірною людиною і двигуном літпроцесу, створив «Асоціацію українських письменників», і всі аупівці намагалися видаватися в «Кальварії», я теж видав книжку у них. Потім у цю нішу зайшов Олександр Красовицький, і «Фоліо» теж почали масово видавати сучасних авторів. І з’явилося нове покоління письменників, які вийшли за межі звичної літературної аудиторії філологів, любителів слова, так би мовити: з’явилися Любко Дереш, Ірена Карпа, Наталка Сняданко, Таня Малярчук, Софія Андрухович. Їх почала читати просто молодь, яка не знала навіть про Спілку письменників, не знала, що є якісь правила чи якісь середовища. Раптом ці письменники стали модними і популярними, у них з’явилося купа читачів, за їхніми книгами полювали, у них брали автографи З’явилося саме поняття автограф-сесії!
Я дуже добре пам’ятаю, що з’явилася ще одна революційна річ — колонки. Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х Андрухович, Ульяненко, Іздрик стали одними з перших колумністів. І це теж була штука, яка великою мірою переформатувала літературний процес, точніше позначилася на ньому, підштовхнула в бік щоденних рефлексій.
Перша ваша прозова книжка вийшла в 2003 році у видавництві «Критика» - збірка оповідань «Біг-Мак». Тобто з 1995 до 2003 року ви писали тільки вірші. Які процеси в літературі підштовхнули вас до прози?
Я перші 10 років писав виключно вірші, пробував писати прозу, мені не сильно писалося, а потім я рік жив у Відні і пробував писати роман. Але роман розпався на окремі новели, і вийшла книга «Біг-Мак», моя перша проза. А в 2004 році я написав «Депеш Мод».
Коли одна німецька фундація у Віденському університеті вручила премію Гердера (для письменників зі Східної Європи) Юрію Андруховичу, за правилами він як лауреат міг порадити молодшого учасника зі своєї країни на річне навчання в Віденському університеті. І він порадив мене, за що я йому безмежно вдячний. Фактично, це було 9 місяців вільного часу у Відні: я вчився, ходив на лекції, на курси німецької, на лекції покійного Сергія Авєрінцева (філолог, літературознавець, історик культури; з 1994 р. - професор Інституту славістики Віденського університету - ред), але я не весь час ходив, бо мені це було не надто потрібно, я не мусив цього робити. Сидів писав. Я написав там 2 книжки – «Історія культури початку століття» і власне «Біг-Мак». Для мене той рік був переламний, це був рік пошуку нової поетичної мови, зміни поетики. Перед цим було вже 4 книжки, я розумів, що треба рухатися далі, бо в мене з’явилася певна поетична інертність — потрібно було щось міняти. І це був достатньо болісний процес, але я радий, що в мене сталася така можливість — 9 місяців часу, коли тебе ніхто не чіпає, і ти можеш займатися лише літературою.
Оскільки ваша головна іноземна мова німецька, ви працюєте з великим і поважним німецьким видавництвом «Suhrkamp», співпрацювали з німецькими фондами…
Так, я в Німеччині до пандемії часто бував, в мене там дуже багато знайомих. Останнє, що ми там робили, це зустрічі з Партією Зелених, яка зараз є напевне найбільшим лобістом України в Німеччині, яка від початку і дуже послідовно нас підтримує.
Від кого ви їздили?
Від себе, як приватна особа. Там було кілька українських письменників, і німецький депутат від Партії зелених говорив про те, як донести сьогоднішню позицію стосовно українців до сучасних німців. Бо там багато чого змінюється, погляди змінюються, різні політики по різному ставляться, існує та сама «формула Штайнмаєра». Колись, іще за каденції Порошенка, ми зустрічалися із Штайнмаєром.
Один на один?
Так, коли він приїжджав у Київ, йому хтось порадив: ось є письменник, можете з ним зустрітися. Він більше розпитував, не висловлювався, формулу свою не підкреслював, радше питав про настрої суспільства - про настрої в армії, про ставлення до тодішньої влади. От така розмова.
У 2000-х ви викладали в університеті і не планували нікуди переїжджати з Харкова?
Я захистив дисертацію, до 2004 року працював викладачем, а потім у мене вийшов «Депеш Мод», наближалася Помаранчева Революція, ми з друзями активно виступали проти влади, проти кандидата Януковича. І в університеті було неспокійно, на мене писали якісь наклепи і доноси, і я, щоб не підводити ні свого наукового керівника, ні колег, бо завжди з любов’ю ставився до свого університету, просто звільнився. І пішов у вільне плавання.
Безперечно, я тоді активно займався літературою, і вона займала все більше часу. Хоча вона ще не годувала, але я розумів, що може годувати.
У вас уже була родина на той час, і треба було якісь гроші в сім'ю приносити. Не страшно було?
Робота в університеті — це не ті гроші. Я тримався в університеті не за гроші, не за зарплату, а за середовище. Я був доцентом, і коли постало питання іти далі в докторантуру, робити наукову кар’єру, я подумав і зрозумів, що це не моє, що я тут займаю чиєсь місце, а це неправильно. Я ж в університеті Сковороди працюю, принцип сродної праці мав спрацювати…
А потім була Помаранчева Революція, ми з друзями вийшли в перший день. Причому ми допомагали штабу Ющенка на громадських засадах ще на виборах: просто бачили, що штаб не справляється, що в Харкові все завішано рекламою Януковича. Ми прийшли і сказали: «давайте будемо допомагати». Влаштовували концерти, розповсюджували інформацію і все таке.
А потім прийшли на перший мітинг після сфальсифікованого туру, і думали, що там буде пара тисяч «запеклих українців», а прийшло кілька десятків тисяч, і хтось перший крикнув: «А давайте залишимося на площі!», ну от ми і залишились.
Була романтика революційна?
Ну, безперечно. Це не порівняти з зимою 2014 року. 2004-го теж були напади, порізали кількох людей, але Слава Богу всі були живі. І це за рівнем напруги, за рівнем небезпеки, ніяк не можна порівняти з зимою 2014 року.
Напевне у спокійному, розміреному літературному середовищі не вистачає адреналіну, не вистачає чогось такого, що дала Помаранчева Революція.
Мені, швидше, не вистачало відчуття часу і відчуття простору. Літературна діяльність у класичному вигляді не дає цього. Сидіти вдома і писати про вигаданих героїв мене ніколи не приваблювало. Мені було цікаво писати з натури, з полів. У мене завжди було широке коло спілкування, ще з 1990-х років — і академічне коло, викладачі, студенти, професори, митці, а з іншого боку я завжди спілкувався з музикантами, з маргінальними типами, мені це завжди було цікаво. Це було природно і дещо подібне коло спілкування у мене досі залишилось, мабуть тільки в сотні разів збільшилось
Великою мірою на коло спілкування і на розмір аудиторії вплинула і музика, «Жадан і собаки» теж з’явилися в 2000-ні. Ви йшли за трендом — Андрухович, Іздрик почали виступати з музикантами…?
Музика у мене була завжди. Свій перший трек записав з харківськими музикантами ще 1998 року. Тільки про нього ніхто не знає. Була така група «Калєкція», і ми з ними робили спільний проект. Це не спів, скоріше речитатив. Ми зробили кілька виступів, жоден із яких не був зафіксований, і більше не поверталися до цього. Оскільки у Харкові в мене завжди було багато друзів-музикантів, і якісь тексти я їм писав, організовував концерти, рано чи пізно це все мало прийти до такої колаборації.
Нас довгий час сприймали як суто літературний проєкт. Ми довго не могли знайти ні свій формат, ні своє звучання: це був неоковирний проект, який подобався тільки тим, хто глибоко перейнявся. І тільки з третього альбому у нас з’явилися слухачі. Зараз аудиторія «Собак» зовсім інша: багато тих, хто і читає, і слухає, але є багато молодих, дітей, які думають, що я співак. І потім дивуються, що в мене ще є якісь книжки. Я до цього з самоіронією ставлюсь.
Багато цитат із пісень «Жадана і собак» стали мемами, як цей: «Я люблю цю країну навіть без кокаїну». З одного боку це дуже круто, бо меми — новий жанр, а з іншого боку це спрощує глибину поезії і смислів. Можна ставитись як до успіху, коли ти можеш написати формулу, яку будуть повторювати сотні тисяч людей — це вдається одиницям. Ви як до цього ставитесь?
Це спрощення робиться свідомо, але не як примітивізація, а скоріше таке окреслення, щоб дійсно залишити головне. Мені завжди бракувало масової української культури, щоб українські фільми, пісні, вірші цитували на вулицях. Це не загравання з публікою, це не опускання рівня, це просто інші сенси, інша стилістика, інша естетика. І це можна сприймати, можна не сприймати, воно може здаватися надто простим, але ця простота, яку ми вкладаємо, вона свідома. Якщо порівняти наші перші альбоми, де музика була перенасичена аранжуваннями, і останні, в яких, як ми називаємо, «музика Шаїнського» — це такі мультяшні мелодії, рефрени, які є дійсно мемними, їх легко цитувати. Мені, наприклад, подобається, коли українські діти співають пісню «Мальви».
2010-ті: з’явилася країна
Сергію, коли у вас з’явилося відчуття, що радянська Україна закінчилася?
У 2014-му, коли почалася війна, окупація, коли багато українців зробили свій перший світоглядний вибір. Проукраїнський. У 2014 році з’явилася країна, це був переломний момент. І за ці 7 років було відкореговане все: і мовний простір, і культурний. От я сиджу в лобі готеля, до мене підходить жінка і каже: ти мене пам’ятаєш? Я дивлюся, а це моя одногрупниця. Ми не бачилася 25 років, і я не пам’ятаю, чи була тоді у неї якась політична позиція, політичні заяви, проукраїнськість, а зараз це все є. Потім спеціально глянув профіль в ФБ, дуже цікаво було (сміється ).
За вашими відчуттями, в який бік у цей час змінювалася література?
Мені здається, що нема якогось одного боку, однієї характеристики. Література рухається, в цьому рухові є позитивні і негативні речі. Позитивні полягають у тому, що збільшується кількість тематично-нішево-жанрової літератури, розширюється видавничий і літературний потік. Позитивно, що у нас надзвичайно хороша дитяча література. Оскільки я вже 7 років розвожу по школах Донбасу дитячі книжки, ми робимо конкурс «Читай-пиши», я маю багато друзів серед дитячих письменників, часто з ними по школах виступаю, — я це знаю точно.
Змінилися акценти всередині літератури. З 2014 року у нас з’явилося кілька дуже потужних жіночих голосів. Ми з Катею Калитко говорили про цей феномен, що під час війни усі чекають так званої «чоловічої» літератури, а тут раптом з’являються сильні жіночі голоси — вони різні, вони глибокі, вони вийшли на новий рівень. І це не один голос, не 2-3 імені, а тенденція, в хорошому сенсі цього слова. Який би це не був штучний поділ, але вперше у нас не чоловіча поезія задає загальний тон, а жіноча.
Які негативні тенденції? Поява нових імен не така інтенсивна. Або, скажімо, для мене очевидно, що у нас великі проблеми з критикою. Я знаю, що критики ображаються, коли автори кажуть, що в Україні немає критики, але складається враження, що дійсно нема. При тому що я можу назвати критиків, яких дуже люблю і поважаю, але якщо говорити про тенденцію, видно наскільки критика перестала бути впливовою, значимою і видимою.
Немає критиків, які б мали ту саму міру ваги і авторитету, як письменники. Наприклад, у 1990-х роках, коли з’являлася рецензія Миколи Рябчука, або навіть когось із письменників, це було важливо. А сьогодні коли пишуть критику, сказати, що вони формують суспільну опінію чи дійсно відстежують весь процес, не можна. З'являються нові книжки, але сказати, щоб я запам’ятав якісь рецензії, з якими б хотілося дискутувати, не погоджуватися, полемізувати, — такого дуже мало. Література має супроводжуватись критичним аналізом, розбором критиків і вставленням в контекст. Через те, що цього немає. багато цікавого просто тоне у загальному потоці. От видала Софія Андрухович роман «Амадока» — ну, про неї писали, але сказати що українська читацька спільнота дала собі раду з цим романом, я не можу. І так багато про що можу сказати.
То, може, вам час сідати за критику? Посилити це поле.
Та я дуже компліментарний, не принциповий, і завжди хвалю. Я не готовий писати погане. Я хвалю щиро, коли мені щось подобається, але це не критика. Я за складом характеру неконфліктний, а критик має бути конфліктний, він має бути принциповий і готовий до всього. Я не готовий.
Є літературний процес, а є результат, і завжди ж приємно побачити результат у вигляді премій, відгуків колег. Коли ви відчули, що увійшли в літературу на рівні з письменниками, які для вас важливі?
Для мене літературна ієрархічність ніколи не важила. Є ж і до сьогодні купа людей, які вважають, що я пишу суцільну графоманію. Але коли хтось говорить позитивне, це приємно, особливо коли це аргументовано або підкріплюється аналітикою. Я ніколи не ставився до літератури як до Олімпу, на який треба зійти, зайняти там своє місце. Для мене література, крім того що це велика любов, один із сенсів існування, це ще можливість поспілкуватися з людьми, які мені близькі – письменники, критики, видавці. Тому я розглядаю свою діяльність як велику пригоду. Інколи в ній трапляються неприємності, інколи хтось відверто дратує, але якщо ти концентруєшся не на цьому, а на тому, що тобі подобається, то це дуже цікаве середовище, за яке я неймовірно вдячний.
Сергію, останнім часом ви підтримуєте тренд мультизадачності: ви і письменник, і волонтер, і автор п’єси, і лібретто до опери написали, і програму на радіо ведете. Це не ознака того, що література набридла і ви шукаєте нові способи самовиразитися?
Та не те щоб набридло, просто завжди ж цікаво спробувати щось нове. Це виклик перед собою: ставиш його, намагаєшся реалізувати, і потім дивишся вийшло/не вийшло.
А немає такого відчуття, що прийшов безглуздий професіоналізм, і це вже так нечесно по відношенню до читача, чи до слухача, і тому я піду на нову територію.
Ну так, є таке, саме тому я не пишу по роману щороку, бо розумію, що зараз не зможу написати чогось нового. А писати іще один такий самий роман – для чого? Або, скажімо, я пишу багато віршів, і значну частину цих віршів потім в книгах не публікую. Я їх викидаю.
Як викидаєте?
Ну, просто лежать десь у комп’ютері, в папці «Брак». Не в кошику, але друкувати їх я не буду. Я вже таке писав, це відверте повторення. Нема такого стану, коли здається що кожна літера яку написав, вона геніальна, і прямо все треба публікувати. Навпаки приємно, коли щось дивує тебе самого. А коли з’являється інертність, рутина, воно вже тебе самого не захоплює. Тим більше коли ти можеш сам обирати, що робити…
Тож коли очікувати наступний роман?
Я тільки починаю до нього підходити.
Він теж буде воєнний?
Думаю, ні. Про війну трохи хочеться помовчати. Бо я і «Інтернат» написав про війну, і всілякої есеїстки, і віршів, і п’єсу «Хлібне перемир’я»
Ви багато спробували, а як щодо кіно?
Та я от вже написав новий сценарій. Якщо все нормально буде, то в серпні будемо знімати кіно. З нуля сюжет.
І ви будете його знімати як режисер?
Цілком можливо як співрежисер. Це якщо все буде нормально, бо ще не підтверджено.
З кіно цікаво мати справу, там зовсім інша механіка співпраці з реципієнтом — набагато приємніше, набагато простіше, набагато масовіше. У літературі занадто багато фільтрів, це прекрасно і чудово, але кіно – це зброя масового ураження, в хорошому сенсі цього слова.
Тобто ви не відмовляєтесь від літератури, але нарощуєте інші медіа?
Так, звісно, мені все цікаво спробувати, ми от зараз оперу робимо «Василь Вишиваний». Буде в жовтні прем’єра у Харкові.
Світле майбутнє: письменники-блогери і бібліотеки
А ви думаєте про те як би ви жили, наприклад, у Радянському Союзі, який не розпався? Ви заглядаєте в альтернативні світи?
Я припускаю, що якби Радянський Союз не розпався, може, я б був радянським поетом. Я дуже люблю писати, і це не спосіб самоствердитися, це спосіб реалізації тих речей, які є всередині.
Серйозно були б радянським поетом?
А чому ні? От моя тітка, яку я згадував, вона є членом Спілки письменників, у неї в радянський час вийшло 2 книжки. Вона не писала комуністичні книжки, у неї була пейзажна лірика. Але взагалі я не думаю про таке.
Давайте на завершення поміркуємо про завтрашній день. Ви песиміст чи оптиміст щодо українського майбутнього?
Я оптиміст взагалі в усьому. Думаю, що ми рухаємось у правильному напрямку, хоча, може, і не з тою швидкістю, з якою б хотілося. Я думаю, що буде переформатовуватися багато речей, причому суто технічних. Думаю, що зникатимуть книжкові магазини, може, навіть і зникнуть на нашій пам’яті. Вони не потрібні, там стоять хороші, цікаві книжки і немає відвідувачів, люди легко переходять на замовлення онлайн. Я не говорю про це як про щось хороше, я — людина старої культури.
А натомість, я думаю, розвиватимуться бібліотеки, бо вони зараз отримали другий шанс, і там, де бібліотекарі люблять свою роботу, уже зараз бачимо хороші результати. Тим більше бібліотеки — це державні установи, і держава буде їх утримувати. А ще онлайн і живі зустрічі з письменниками.
А якою ви бачите в майбутньому роль письменника?
Я думаю, вони будуть блогерами. В тому розумінні, що вони будуть фіксувати щось своє, рефлексії. Але в кожного з них буде своя кількість читачів, буде така децентралізація, не буде ієрархії. Чим далі, тим більше ці ієрархії будуть рушитись. І це, мабуть, добре. Що погане? Не буде критеріїв оцінки, це до питання про критику, бо і критика у нас починає функціонувати на рівні блогерства. Кожен може собі дозволити оцінку книжки. Але що ми при цьому робимо і пишемо… Я думаю, що буде розвиватися жанрова література — фентезі, детективи, дитяча література.
Є такий конфлікт, що йде з 20 століття: настанова про письменника як про лідера думок, морального авторитета, і відповідно від нього чекають, що він буде займатися дидактикою, повчатиме. Часто письменники за інерцією займають цю нішу, і не попадають в сьогоднішні реалії — це мимо. А натомість блогерство є більш суголосним своєму часу, ніж якісь серйозні письменники, які пишуть про долю Україну. Бо в фуд-блогерстві, можливо, сьогодні краще розкривається щось про Україну, ніж у деяких роздумах про наше історичне призначення.
Умберто Еко теж не масовий письменник, але він залишається знаковою фігурою у культурі. На мою думку, не можна скидати з рахунків «складних» письменників.
Не можна, але я б дуже хотів, щоб зникло ставлення до літератури як до сфери, де даються прості відповіді на складні питання. Коли до письменників ставляться як до батьків нації, як до авторитетів. Це шкідливо. Для літератури, для літпроцесу і для читача. Хотілося б, щоб це змінилося. Але я бачу, як багато моїх колег із радістю погоджуються на таку роль. «Будеш моральним авторитетом?» - « Звичайно Буду!».
Давайте ще про майбутнє. Років через 20, в якій країні ви себе бачите і яким себе бачите?
Я себе бачу в Харкові, але з можливістю поїхати в Луганськ і Сімферополь. Я думаю, що того заряду, який ми отримали в 2014 році, вистачить, щоб далі рухатись. Я думаю, що буде різне і буде нелегко, але ми пройшли точку неповернення. А як буде далі – цікаво. Воно ж від нас залежить.
