Ми вийшли останніми, коли всі поїхали. Міша мав нами опікуватися, мав поїхати з нами, тож попросив зачекати на нього. Сказав, що все повимикає і зачинить церкву.
- І касу здай, – засміявся Армен, перекидаючи фотоапарат із руки в руку.
- Не гніви Бога, зємєль, – засміявся Міша у відповідь.
Ми вийшли надвір, відійшли вбік, чекали. Теплий полудень ранньої весни, неділя, район біля заводу. Порожні вулиці, крикливі птахи. Місто велике, жило своїм життям, грілося під сонцем, розклавши траву на пагорбах, ніби випрану в ріці білизну – аби висохла, аби зігрілась. Ми роззиралися довкола, чекали, намагалися не говорити про погане. Найкраще було, звісно, мовчати. Тож і мовчали.
Міша вийшов хвилин за п’ять. Невисокий, нестрижений, окуляри в тонкій оправі. Довга стара шкірянка. Схожий був на таксиста, який не любить свою роботу. Зачинив церкву на ключ, посмикав ручку, перевіряючи. Так, ніби причинив гараж, в якому стояла стара машина, з якою він прожив усе своє життя. Стояв на ґанку, прикриваючись долонею, аби не сліпило сонце, дивився на нас із іронією, мов на злодіїв, що піймалися.
- Праску вимкнув? – крикнув йому Армен.
- В пеклі тобі горіти, – незлобиво відповів Міша, підійшов, дістав сигарети, озирнувся на церкву, пошепки вилаявся, але сигарети сховав. – Пішли чи що? – кинув.
Пройшли подвір’ям, вийшли за ворота, зупинились коло автівки, Міша нарешті закурив. Ми чекали поруч, грілись на сонці. Міша в шкірянці, з червоними обмороженими пальцями, якими неслухняно стискав сигарету, Армен у бушлаті, високих черевиках, ніби зібрався в холодну погоду на пляж, із фотокамерою, яка йому заважала, водій, Жора здається, з яким ми познайомилися лише зранку і який приглядався до нас недовірливо і підозріло. Я теж був у куртці, носив її ще від зими, робив вигляд, що мені не холодно. Ми всі робили вигляд, що нам не холодно, не страшно, не самотньо, що нас не надто бентежить близька і надмірна присутність смерті. Кілька тижнів тому зламалося життя, зламався час, змінилося відчуття дихання, його розміреності і послідовності. Тепер ось ми стояли під великим світлим небом – збившись у гурт, прикриваючись одне одним, чогось чекаючи, до чогось дослуховуючись. Ховаючи страх за діловитістю й паніку за зосередженістю.
Церква була великою, холодною, як залізнична станція на тупиковій гілці – багато людей сюди ніколи не приходило, а тих, що приходили, було відверто мало, тому приміщення ніколи не прогрівалось. Головний вхід відремонтували, від воріт проклали плитку. А ось уздовж бокової стіни тягнулися будівельні риштування.
- Давно її ремонтують? – Армен показав фотоапаратом на церковну баню.
- Та скільки себе пам’ятаю, – відповів я неуважно.
- Як середньовічний собор, – засміявся Армен. – Доки добудують праву стіну, ліва завалиться.
- Ну, доки церкву будують, доти громада при ділі, – не погодився я.
Сонце давало відчуття захищеності, ніби ти заходив у вималюване кимось коло і ставав невидимим для смерті. Тому хотілося стояти й чекати, доки сліпить проміння, доки кричать у небі птахи, доки Міша допалить. Як у дитинстві – стоїш поруч із дорослими, вони заступають тобі світ, і тобі від цього стає затишно і спокійно. Знаєш, що в разі чого вони захистять, заступляться. Ось лише тепер дорослі – це ми. І єдине, що нас нині виповнює – це наша беззахисність: наскрізна, больова, бездонна. І хочеться триматися бодай за щось, що дає відчуття прихистку, відчуття рівноваги. За це чортове сонце весни, за цю неділю, за порожнє місто, що прострілюється наскрізь, як пачка паперу. Перемерзлі, сорокарічні чоловіки, що намагаються себе кудись прилаштувати в світі, з якого вони виросли, як із дитячого взуття. І ось там за рогом тривала війна, ходила вулицями смерть, зачіпаючи випадкових перехожих, і ми ховалися від неї, ніби гралися в хованки з учителькою в старших класах. Дивне відчуття. Дивне і принизливе. Завантажилися в бус, поїхали.
За мостом, на горі, світилися стіни університету. На пагорбах пробивалася перша ніжна зелень, і ось ця легкість переходу, нечутність тепла, що повільно заповнювало собою довколишній простір, додавали цьому всьому смутку й тривожності. Хотілося іншого повітря, іншої пам’яті – не обтяженої димом випалених вікон і горілого заліза, пам’яті без оглушливої чорної тиші, пам’яті без битого скла, що кришиться під зимовими черевиками. Але іншої пам’яті в нас не було. І компанії іншої теж не було – був водій, який демонстративно мовчав, був Армен у модному і недоречному тут бушлаті, був я, тож я і намагався розговорити Мішу, який і сам чекав, доки його хтось розговорить.
- Міш, – покликав його, – ось ти капелан, так?
- Не починай, – скривився він.
- Людина від церкви. Воцерковлений.
- Не треба заздрити.
- Ну, ясно. Давай, розкажи.
- Що тобі розказати?
- Що ти там розповідаєш про Бога? У вас є якісь методички?
- Іди нахрін. Слово Боже – моя методичка.
- Добре. Давай так. Як ти говориш про депресію?
- Ніяк.
- Чому?
- Депресія – це розкіш атеїстів. Тут можна курити? – запитав він у водія.
Водій заперечливо покрутив головою. Міша скривився, але послухався. Їхали якийсь час мовчки, зрештою, він не витримав.
- У мене історія була, – почав. – Боєць пішов добровольцем. А мамі не сказав. І сказати боявся. Прийшов до мене, ніби як на сповідь. Каже, батюшка, подзвони ти, вона тебе послухає.
- Батюшка, – засміявся я.
Міша у відповідь теж засміявся.
- Я подзвонив, поговорив. Вона спочатку сварилась, потім розплакалась, потім теж почала дзвонити.
- Йому?
- Мені. Я себе піонервожатим у таборі почував.
- Цитував їй слово Боже?
- Ні. Вона в основному говорила. Я слухав. Про город. Про консервацію.
- Про консервацію?
- Ага. Йому не дзвонила, боялась, що кричатиме. І він їй не дзвонив, боявся. Ну, ось для цього я і потрібен – говорити з тими, хто боїться. Це не про депресію, ясно?
- Ясно.
- Це про любов.
- Та ясно.
Міша помовчав, визирнув у вікно, повернувся до мене.
- Я йому потім допоміг на роботу влаштуватися. Коли він повернувся.
- Куди? Консервацією займатися?
- Ні. В офіс. Він зір втратив. Сліпий. Ясно?
Їхали центром, проскакували світлофори, що не працювали. В місті було тихо, як на футбольному полі взимку. Поодинокі перехожі на перехрестях, забиті фанерою вікна, коти, що вилежувалися на камінні. Сонячно, просторо й неприбрано. Мов у приморському містечку напередодні сезону. Коли повернули за трамвайною колією і внизу відкрилася панорама з виглядом на спальник і далекі передмістя, помітили, що на обрії, з півночі, в повітрі висять два довгі чорні дими. Ніби котячі хвости. Наче залитий чорною фарбою ватман. Припаркувалися біля довгої цегляної огорожі. Міша відразу ж дістав сигарети, ми теж не поспішали – краще за все було б повернутися в центр, засісти десь у пабі, говорити про гроші і футбол. Просто ось паби не працювали, футбол закінчився і гроші в місті мало що важили. Тому Міша докурив і ми рушили.
Пройшли через браму, рушили центральною алеєю. Вітер став сильнішим, сонце заховалося, робилося по-зимовому незатишно. Поспішали, горбились, ховали голови в плечі, аби було не так холодно.
- Знаєш, куди йти? – запитав я в Міші.
- Так.
- Був тут?
- Двічі за цей місяць.
Повернули бічною алеєю. Попереду, за деревами, побачили своїх, рушили на їхню тишу.
Цвинтар продувався вітром, дерева тонко тремтіли, прапори моталися в руках, створюючи рух і хаос. Натовп не поміщався на алеї – близькі і друзі стояли коло ями, частина людей розбрелася довкола могил, стоячи за мертвим камінням пам’ятників. Майже всі, хто був у церкві. Ми приїхали останніми, тому стали віддалік. Священники товклися коло домовини, військові з прапорами теж – топтали свіжу глину червоного відтінку, кидали оком на небіжчика.
- Скажеш щось? – запитав я Мішу.
- Хай старші кажуть, – кивнув він головою на священників.
- Знав його?
- Ні. А ти?
- Знав. І дружину його знаю.
- Говорив із нею?
- Говорив. Ще в церкві.
- Правильно, – сказав Міша, – потрібно говорити. Їй зараз важко.
- Думаю, не їй одній.
Міша промовчав. Я подивився на Діну, яка стояла коло домовини, вже втомлено і змерзло. Пальто, темні окуляри, черевики на підборах, що вгрузали в глину, волосся билося на вітрі. Мала достояти до кінця, мала його провести. Всі довкола дещо замерзли, недільний день виявився задовгим, це ходіння пообіч смерті, зазирання їй в очі виснажило, вітряне повітря вибивало з тіл рештки терпіння. Але всі стояли й терпіли.
Проспівав священник, пролунали промови, почали опускати домовину. Міша розвернувся, побрів алеєю. Армен уже протиснувся натовпом, працював. Фотографував обличчя, прапори, хмари. Я розвернувся й пішов за Мішею, наздогнав його. На перехресті повернули вглиб цвинтаря, йшли, зупинялися біля особливо цікавих надгробків, читали імена, звіряли дати.
- Знаєш, про що думаю? – спитав Міша.
- Ну?
- Наскільки по-різному нами сприймається справедливість смерті.
- А є справедливість смерті?
- Є, звісно. Всі народжуються, всі помирають.
- Христос воскрес.
- Тобі так не буде. На цвинтарі це якось особливо відчувається, – продовжив. – Ось дивишся на могилу дитини, яка померла в п’ять, і ловиш себе на думці про несправедливість. А бачиш такого ось Злодушного І.І., 1923 року народження, який прожив, слава Богу, 77 років – і жодних нарікань. Ну, правда ж?
- Правда.
- Ну ось. І які питання до Господа.
- Немає питань, – погодився я.
Розвернулись, пішли назад. Наші групами вибиралися з цвинтаря, шукали свої автівки. Біля брами стояла Діна, говорила по телефону, сухо комусь дякувала. Побачила нас із Мішею, упізнала мене, коротко кивнула головою. Я кивнув у відповідь. Міша приклав руку до серця.
Армен чекав біля буса. Підійшли, Міша дістав сигарети.
- Слухай, – не стримався я, – ну, ось ти людина від церкви, ти ж усе одно маєш якось це пояснювати. Це ж не про консервацію взагалі.
- Не про консервацію.
- І не про депресію.
- Ну.
- Тоді що не так із Богом?
- Із Богом?
- Ага. Що з ним не так?
- Бог є любов. Але в ньому теж є одне місце, де любові немає.
- Ну, як це? – не зрозумів я. – Це ж нечесно.
- Мабуть.
- Себто, не суцільна любов?
- Суцільна. Але є одне місце, де любові немає.
- І ти знаєш, де це місце?
- Ні.