«Ми ставимо собі завдання знайти на все гроші самостійно — зараз нам потрібно приблизно 30 млн»
Соня Кошкіна: Минув уже місяць, як ти очолив Театр Франка. Прийшов на посаду не через конкурс, а через призначення. На який термін тебе призначили і який маєш статус — виконувач обов’язків?
Ні, я не в. о., у мене повноцінна посада. Згідно із законом, є форма, за якою призначають керівників на період воєнного часу плюс 12 місяців після його завершення. Тобто впродовж року після закінчення війни мають провести конкурс.
Коли керівники йдуть на конкурс, вони пропонують стратегію розвитку. Чи є в тебе план на п'ять років?
Звичайно, п'ятирічна стратегія завжди має бути. Але в тих обставинах, у яких ми живемо, ще важливіші короткострокові плани. Мені за характером, за темпераментом більш притаманний турборежим. Є речі, наболілі моєму оку, моєму серцю, про які говорять колеги й відвідувачі, і мені хотілося б швидких змін.
Які це речі?
Почну з того, що цей час я входив у курс справ. Вивчав фінансові документи, паспорти, технічну документацію. У театрі працюють 600 людей, є три майнові комплекси — крім власне театру, це гаражний і кравецький цех. Там потрібно робити повну реновацію. Зараз ми домовились з компанією Baker Tilly про аудит, який включає економічне й інфраструктурне моделювання для подальшого розвитку. З нього ми зможемо зробити фахові викладки на рік і п'ять років, запланувати реалізацію всіх моїх мрій та ідей розвитку театру.
Ксенія Білаш: Тобто фактично зараз у вас стратегії немає, ви напрацюєте її після результатів аудиту?
Стратегія є, але це моделювання дозволить зрозуміти, як нам краще працювати з партнерами та спонсорами. Наприклад, якою має бути шкала цінової політики генерального спонсора, просто спонсора і так далі. От зараз до нас звертається компанія і пропонує: ми готові вам дати сто тисяч доларів і будемо генеральним спонсором. Сто тисяч доларів — це чотири мільйони гривень, а ми самі за місяць заробляємо шість. Тож це, мабуть, не та пропозиція, яка нам потрібна. На щастя, через високий глядацький попит маємо можливість самостійно перекривати бюджетну дірку — а вона є, адже держава покриває лише 63 % зарплатної частини. Усе інше ми маємо заробити самі.
Мій попередній досвід міністерської роботи й контакти з політичним істеблішментом дають доступ до інформації, щоб вибудувати стратегію. У Міністерство культури щороку надходить запит від театру про те, що він хотів би зробити: кондиціонування, ремонт дахів, інші подібні речі, — і я розумію, що такі запити можна робити ще дуже довго й на них ніхто не відреагує. Тому ставимо собі завдання знайти на все це гроші самостійно — зараз потрібно приблизно 30 мільйонів на повну реконструкцію цехів. Це відкриє можливість побудувати третю сцену в центральному корпусі.
Це один з пунктів стратегії — збудувати нову сцену?
Не те що побудувати з нуля. Ми хочемо використати приміщення, у якому зараз декораційний цех. Воно об’ємне, високе, вікна виходять на Будинок з химерами — я хочу назвати його «Сцена під химерами».
Але щоб зробити це, потрібно спочатку перевести декораційний цех у інше наше приміщення, яке розташоване в будівлі за іншою адресою. А для цього треба реновувати й реконструювати її, що дозволило б розмістити там повний цикл виготовлення. Бо зараз доводиться возити частини декорацій на різних стадіях виготовлення туди-сюди між цехами, а це зайві витрати, час.
Також третя сцена стане додатковим заробітком, який зможемо вкласти в розвиток театру. Зараз у нас такий попит, що заповнюємо 800 місць на великій сцені і 130 місць на камерній щодня. Якщо буде третя сцена, її ми теж заповнимо й збільшимо касовий збір.
Ви плануєте якийсь конкретний напрямок для цієї третьої сцени?
Так, це має бути щось некласичне. Маю ідею зробити куратором камерної сцени Давида Петросяна, хочемо залучити перспективних молодих режисерів і режисерок: Оксану Дмитрієву, Наталю Сиваненко, Андріюса Дарелу й інших. А для третьої сцени хотіли б знайти такого режисера чи режисерів, які змогли б використати її структуру. Бо там є балкончики, вікна... мені хотілося б, щоб це не був класичний чорний кабінет, а щоб там був, наприклад, подіум, навколо якого глядачів можна розсадити.
С.К.: Як узагалі можна купити квитки на ваші вистави? Їх дуже швидко розбирають. О котрій годині починаєте продаж?
По-різному. Ми не оголошуємо часу, бо вже були прецеденти, коли наш сайт просто не витримував і падав, він уже трохи застарілий. З агенціями продажу квитків ми не співпрацюємо, бо для нас це не має сенсу — і так усе розбирають, то нащо платити їм якісь відсотки. Але я усвідомлюю, що дистрибуція квитків — це проблема, з якою треба працювати. Мені не подобається спосіб продавати вживу, який теж спробували, і черга вишикувалася через усю вулицю. З одного боку, воно ніби тішить око, але, з іншого, мені це нагадує походи за маслом у 1990-ті. У наш час, коли все можна зробити, не виходячи з дому, оці черги — це щось непотрібне.
Тому я поговорив з поціновувачем нашого театру Михайлом Федоровим (міністр цифрової трансформації, ініціатор електронного сервісу державних послуг «Дія». — Ред.) — і ми плануємо інтегрувати продаж квитків з Дією.
К.Б.: Продаж буде працювати за принципом авторизації, як зробила Укрзалізниця для закордонних квитків?
Саме так, це буде не продаж через Дію, а авторизація. Це допоможе уникнути спекуляцій.
С.К.: Це видається раціональною ідеєю. Але, очевидно, вона мала б поширюватися на всі державні театри? Це ж не тільки ваша проблема. Зараз складно взяти квитки і у Львові, і в Одесі.
У колег різне ставлення до цієї ідеї. Думаю, вони хочуть спочатку подивитися, чи спрацює в нас.
Це правда, великий запит на театр є зараз усюди, і він, як не дивно, спричинений війною. Театральні вистави дають живу емоцію акторів, дають сміх і плач, дають усі оті граничні стани, у яких ми зараз живемо, постійно відчуваючи біль, але водночас прагнучи хоч якоїсь радості. Мені здається, через свою живу енергію театр став навіть цікавішим для людей, ніж кіно.
«Якщо ти знаєш, що саме хочеш поставити через п'ять років — у цьому є щось неживе, неприродне»
К.Б.: У кіно зараз відбуваються теж цікаві процеси, коли українські стрічки отримують нечувані раніше касові збори. Цікавість саме до українського вибухнула в усіх сферах культури. Чи вплине це якось на вашу репертуарну політику? У вас завжди було багато української класики, але якщо подивитися на прем’єри цього року: «Тартюф», «Марія Стюарт», у вересні буде «Слуга двох панів», — це європейська класика. Чи плануєте брати більше сучасної української драматургії?
Саме сучасної української драматургії в Театрі Франка завжди бракувало. У нас багато сучасного прочитання класики — та сама «Конотопська відьма», наприклад. Але повертаючись до питання про плани на п'ять років – мені не подобається, коли три-чотири режисери, що є в театрі, розписані на наступні роки. Навіщо нам такі п'ятирічні плани? У нас війна, постійні катаклізми, постійно змінюється життя. Якщо ти знаєш, що саме хочеш поставити через п'ять років – у цьому є щось неживе, неприродне. Це означає, що ти не рефлексуєш події, у яких ти живеш, не зважаєш на зміни в глядацькому мисленні.
Добре, а якщо взяти наступний рік?
На наступний, звісно, плани вже є. Не можу зараз оголошувати все, але, наприклад, Іван Уривський планує поставити «Сон літньої ночі». Давид Петросян — «Марусю Чурай».
Також є ідея запустити новий бренд, нову айдентику Театру Франка. Крім логотипів й афіш, ці зміни торкнуться і внутрішніх приміщень, дизайну. Навіть ремонт туалету має відповідати новій айдентиці. Зараз маємо обрати одну з трьох компаній для цього ребрендингу.
Театру виповнюється 100 років, він зароджувався в 1920-ті. Українською мовою заговорив 7 листопада 1924 року завдяки Курбасу. Хвиля авангарду, курбасівського духу була в нас дуже нетривала, але ми хочемо повернути її. Андріюс Дарела, можливо, робитиме Хвильового. Наталя Сиваненко, можливо, робитиме Куліша. Це ще не певно, але такі плани є. Роками в нас культивували хіба Гната Юру, який, звісно, багато зробив для становлення театру. Але ім’я Курбаса, який теж дотичний до становлення Театру Франка, забуте, заборонене.
Та вже ж 30 років не заборонене.
Але й не відновлене так, як має бути.
Тобто цей ребрендинг під 1920-ті вплине і на візуальний образ театру, і на репертуар?
Так. Але ми не прагнемо відтворити 1920-ті. Хочемо говорити про майбутнє, але відштовхуючись від мови, яку задавали саме тоді. У той час драматурги, художники, сценографи заявили стильний, сучасний європейський український театр. І до цього часу нині величезна увага — згадайте хвилю цікавості до проєкту МУР, вийшов фільм «Будинок “Слово”»... І ми теж хочемо віддати борг цьому поколінню, але не через реконструкцію, а через погляд у майбутнє, залучивши весь театр, від сцени до буфету.
Одна з компаній, про які я казав, запропонувала, наприклад, використати джерело, яке маємо під основною сценою. У ньому вода начебто зі сріблом. Це природне джерело, бо театр фактично побудований на озері й залишилася його частинка. Раніше, коли Богдан Ступка брав на роботу молодих акторів, він приводив їх туди й казав пити цю воду.
С.К.: А ти пив звідти?
Та пив колись (сміється). Тож чому б нам не використати якось цю цікаву штуку? Чи, наприклад, є старий ліфт з красивими декоративними решітками. Він зараз не працює, але було б добре відновити його, щоб возити глядачів на оту третю сцену, котру плануємо відкрити. Це також важливо і для інклюзії.
К.Б.: Які ще плани щодо репертуару?
Ми зараз ведемо перемовини з Гінтарасом Варнасом — до речі, одним з перших висловився про закриття російських театрів у Литві, — сподіваємося, він щось поставить на великій сцені. Також думаємо, що варто до 210-ї річниці Шевченка зробити щось стильне за його творами. У нас, природно, є Франко, є Леся Українка на камерній сцені, ось тільки Шевченка ще не вистачає для триптиха класиків. Якщо зробити в тому дусі, як колись Курбас робив «Гайдамаків», це має бути цікаво.
Узагалі в нас досить складна історія з чистою драматургією, але хороша література, яку можна інсценізувати. Уже маємо приклади з інсценізаціями Жадана, «Доці». Можна взяти, скажімо, Любку, це теж було б цікаво. У 1920-ті поети, художники, театрали були і творили одним масивом. Зараз подібна хвиля, і ми теж хочемо такого поєднання.
То ви хотіли б задіяти у виставах і сучасних художників?
Так, уже маю на оці талановиту художницю, не буду поки що називати її, яка, можливо, працюватиме з Андріюсом Дарелою. Давид Петросян часто працює з Даниїлою Колот. Ми хотіли б і далі відкриватися в цьому руслі.
Мені також здається, що Театр Франка повинен мати і соціальну місію. Намагаємося працювати з театрами, які залишилися без даху. Уже працювали з Маріупольським, зараз обговорюємо співпрацю з Херсонським, хочемо, щоб Харківський академічний поставив у нас «Місто» за Підмогильним. Прагнемо допомогти їм, звісно, на безоплатній основі. А самі їдемо з власною програмою в Харків і на Харківщину, веземо «Музи не мовчать».
А де в Харкові будете виступати? Там же всі театри перевели або в укриття, або в онлайн.
Ми будемо якраз в укритті.
Які ще плани поїздок? Чи є в них великі театральні фестивалі: Венеція, Авіньйон?
Так, уже домовилися про Авіньйон — у липні їдемо з «Калігулою». Також зараз домовляємося про Венецію. Для нас важлива участь у провідних фестивалях, розмова з професійною спільнотою. Але також плануємо комерційні гастролі — домовилися про покази «Конотопської відьми» в Канаді на лютий 2025 року. За нашими ескізами там уже роблять декорації. Можливо, вдасться після цього поїхати і в США. Хочемо, щоб це було не суто для діаспори, не тільки для українців, яких зараз дуже багато по світу, щоб це була ширша історія, коли через театральну мову про нашу країну дізнаються у світі. Технології зараз це дозволяють — є переклад через навушники, застосунок на телефоні чи рухомий рядок.
С.К.: Так, було б цікаво, як «Конотопську відьму» сприймуть у Салемі.
К.Б.: Чи в Іствіку.
Та можна вже цілий фестиваль планувати відьомськими місцями. (Сміється.)
«Нова шевченківська кампанія стартує у вересні, і в нас є ідея додаткової номінації»
Згадаймо про вашу роботу в Шевченківському комітеті. Ви будете очолювати його й надалі?
Так, це робота на громадських засадах, каденція триває три роки. Крайнє нагородження, крайній вибір лауреатів не викликали, здається, жодних нарікань, сумнівів чи питань.
У мене є питання: як так сталося, що не було лауреата в категорії кіно?
Я особисто вболівав за фільм «Памфір», але на членів комітету я не можу в жодному випадку впливати. Склалася ситуація, коли не вистачило декількох голосів, жоден із двох фіналістів не набрав достатньої кількості. Натомість в інших двох номінаціях — у музиці та літературі — була практично рівна кількість голосів у двох учасників конкурсу, тому маємо по два лауреати в цих категоріях. А в категорії журналістики перемогу отримала стрічка «20 днів у Маріуполі», тому кіно цього року Шевченківська премія все ж таки відзначила. Якби автори «20 днів» подалися в категорію кіномистецтва — а вони могли це зробити, — гадаю, все одно виграли б.
З «Памфіром» спрацювала ще така річ, що в цьому конкурсі одним з критеріїв була рефлексія на події війни — фільм під нього не підпадає. Це теж вплинуло на результат.
Наступного року також буде діяти цей критерій?
Де-факто збережеться.
Тобто виходить, що поза увагою премії залишатимуться всі твори, які не говорять про війну?
Обов’язковою умовою це не буде. Але так чи інакше все мистецтво зараз не залишається осторонь війни.
Я не погоджуся. Є, наприклад, багато нового цікавого кіно, яке взагалі не про війну. І тоді знову повториться ситуація, як з «Памфіром».
Не має повторитися, адже обов’язково це вже не буде. Нова шевченківська кампанія стартує у вересні, і зараз ми якраз працюємо над змінами й доповненнями. Скажімо, є ідея однієї додаткової номінації, вона буде як спецприз, як особлива відзнака — таке є в «Оскарі», «Київській пекторалі», наприклад. На неї не діятиме умова публікації протягом п'яти останніх років, вона взагалі буде не за конкретний твір, а за внесок людини загалом — у літературу, музику чи кіно. Мені здається, у нас багато митців, які заслуговують на таку відзнаку.
«Є ризик, що мобілізують деяких просто незамінних технічних працівників театру — не знаю, що ми без них робитимемо»
С.К.: На завершення хочу запитати про особисте. Ти військовий ЗСУ. Де саме служив, яка в тебе військово-облікова спеціальність?
Я пройшов київську кампанію в добробаті, потім потрапив на південь, на Миколаївщину, у групу аеророзвідки — це був квітень 2022-го. Там уже не можна було залишатися у статусі добровольця, тому мобілізувався. Далі служив на Миколаївсько-Херсонському напрямку в частині Сил спеціальних операцій. Фактично моя спеціальність — аеророзвідка, а за записом у військовому квитку — стрілець-зенітник. Узимку 2023 року був уже на Чернігівщині, потім на Сумщині.
А який статус зараз? Ти демобілізований чи в запасі?
У 2024-му, ближче до всіх подій із шевченківськими нагородженнями, мене перевели до Києва. Зараз, в обставинах призначення, ще й за сімейними обставинами переведений у запас: у мене двоє маленьких дітей, з ними є ситуація. Є і третій, але він уже великий. А демобілізації в нас узагалі нема — от у мене вже нова повістка, на кінець вересня.
І що ти робитимеш?
У театрі є можливість забронювати 50 % складу, і мене забронюють.
Як війна взагалі вплинула на роботу театру? Скільки служать, скільки не повернулися з-за кордону?
Частина актрис, які виїхали, не повернулися, але інші вже знову з нами. 19 чоловіків на війні, двоє повернулися в запас, один загинув — керівник столярного цеху Віктор Красін. Зараз є ризик, що мобілізують деяких просто незамінних технічних працівників, не знаю, що ми без них робитимемо. І їх не можна забронювати, бо в них спеціалізація, на яку не поширюється бронь. Є в колективі чоловіки, які вже визначилися: коли їх викличуть, вони підуть, не будуть користуватись квотою. Я це рішення розумію: ми будемо підтримувати їх, залишимо за ними робочі місця, збиратимемо благодійні кошти. Зараз передаємо 2.3 млн фонду «Повернись живим». У червні буде благодійна вистава «Марія Стюарт» — будемо закликати долучитись до зборів бізнес. І далі багато працюватимемо для підтримки ЗСУ.
Давай помріємо. Що поставить Театр Франка в день перемоги?
Зараз повертаємо традицію починати сезон 27 серпня — у день народження Івана Франка й Богдана Ступки, вони народилися в один день. Ми почнемо його тижнем української класики. А в день перемоги… не знаю. Давайте доживемо.
