Я хотів би народитися років на п’ятдесят пізніше.
Але народитися в місті, в якому живу і сьогодні.
Щоби місто, в якому живу, складалося з тиші,
щоби тихими були площі суботні.
Щоби в крамниці привозили хліб із місцевих пекарень,
а від вокзалу сонно брели ранкові мандрівці.
Щоби діти, вибігаючи з двору, не боялись покари
і рахували птахів, що відбиваються в річці.
Щоби нікого не турбувало звідки і хто я,
щоби звично було вітатися з перехожими на районі.
По-перше, тому що справді бажаєш усім здоров‘я,
а по-друге, тому що всі так чи інакше між собою знайомі.
Люди спокійні, коли про них давно забули,
коли гаснуть на ранок вікна, мов попелища.
Знати, що ти живеш на одній із цих вулиць.
Скажімо, ось на оцій – найтеплішій, найближчій.
Добре, коли спадає світло на кожного зайду,
і в ранніх сутінках відчувається всемогутність.
Головне – оминати щовечора привокзальну.
Щоби жодного шансу зустрітись чи розминутись.