Право на самозахист не має бути привілеєм обраних
Коли відбувся цей терористичний акт, і військові, і МВС, і медійна спільнота заговорили: «А що ж ви думали? У нас війна, і це лише початок, це не буде одиничний випадок». То ми тепер житимемо, як у Сполучених Штатах чи РФ, де ледь не щодня таке?
Дійсно, ми живемо в ситуації безпрецедентних для цивілізованих країн Європи і світу безпекових викликів, тому що перебуваємо в умовах війни, яка триває вже 13 рік. І вже п’ятий рік повномасштабне вторгнення. Зрозуміло, що ситуація в країні від цього не стає безпечнішою.
Але водночас нам треба усвідомлювати, що саме такі виклики мають змушувати нас ухвалювати рішення для підвищення безпеки як загальної, так і кожного громадянина. І для зміцнення держави.
Це моя послідовна позиція. Я не заговорив про це щойно. Я говорив про це ще під час свого депутатства, активно виступав і був співавтором законопроєкту про цивільну зброю та боєприпаси, який розробляла група фахівців, передусім Українська асоціація власників зброї. Зараз цей законопроєкт знову зареєстрували у Верховній Раді, але досі немає політичної волі більшості ухвалити його
Насправді ми бачимо навколо цієї теми багато спекуляцій. Ще не встиг розвіятися дим жахливої трагедії в Києві, як почалися заяви про те, що «ось до чого це призводить» і що потрібно ще дужче посилювати контроль.
Я вважаю навпаки: ця ситуація має стати поштовхом, аби кожен законослухняний громадянин, психічно здоровий, без кримінального минулого та залежностей, мав право на самозахист.
У цьому конкретному випадку людина не була законослухняною — мала кримінальні епізоди, пов’язані з насильством. Вона також, очевидно, не була психічно здоровою. І водночас мала зброю. Це породжує питання: як вона її отримала, як проходила перевірки й експертизи?
Крім того, у людини не має бути залежностей від алкоголю чи наркотиків. І, на мою думку, це також слід прописати в законі: людина має бути лояльним громадянином держави, без підозр у підтримці агресора чи в антидержавній діяльності.
Ми бачимо приклади, коли люди відкрито поширюють антиукраїнські наративи в соцмережах. Це також варто враховувати на перевірках. Тому коли надають дозволи, важливо аналізувати публічну поведінку людини. Водночас якщо людина відповідає всім цим критеріям, вона повинна мати законне право на самозахист і можливість захищати свою родину.
Сьогодні в Україні вже існує можливість легально придбати певні види зброї, однак основна дискусія точиться навколо короткоствольної. І тут найбільший спротив. На мою думку, можна почати хоча б з ветеранів. Чому людина, яка захищала державу, не може легально придбати, наприклад, пістолет для самозахисту в цивільному житті?
Часто можна почути аргумент, що «українцям не можна давати зброю, бо вони перестріляють одне одного». Але водночас у багатьох чиновників є нагородна зброя, отримана незрозуміло за які заслуги. Вони вважають, що їм можна, а іншим не можна. І це виглядає як подвійні стандарти. Я вважаю, що це несправедливо. Люди повинні мати рівні права на самозахист.
Загалом у країні треба формувати культуру поводження зі зброєю. Ми живемо в такі часи, коли вона, подобається це чи ні, стає частиною реальності. І пов’язано це з війною та необхідністю бути готовими до спротиву.
Подивіться, наприклад, на Ізраїль. І загалом, я вважаю, що вільні люди в усі часи мали зброю, тоді як поневолені — ні. Навіть в нашій історії козаки були вільними людьми, вони були озброєними. А коли приходить окупант, перше, що він робить — забирає зброю. Особливо Радянський Союз це полюбляв робити.
Можна подивитися і на сучасний досвід прифронтових міст, таких як Слов’янськ чи Краматорськ, де велика кількість військових. І ми не бачимо масових інцидентів, хоч там багато озброєних людей. Навпаки, можна припустити, що в подібних ситуаціях небезпеку могли б зупинити швидше, адже поруч є люди, які вміють діяти.
Якщо навколо озброєні люди, то оця зухвалість трохи зменшується й усі поводяться ввічливіше: і на дорозі, і в побуті не хочеться зайвий раз провокувати конфлікт на рівному місці. Бо ти розумієш: за слова доведеться відповідати, агресія може обернутися проти тебе. Тому я за такий підхід. Вважаю, рівень взаємної ввічливості від цього теж зростає.
Отут люди дійсно розділилися на два табори. Мені сподобалося, як Валерій Пекар написав, що не потрібно повертатися до «простих рішень», коли одні кажуть: «Давайте жорстко заборонимо всім цивільним мати зброю». Я вчора поцікавилася: таке фактично є лише в Північній Кореї та Еритреї. Ми ж усе-таки цивілізована демократична країна. А інший підхід — «давайте добрим людям дозволимо, а поганим заборонимо». Але це теж неможливо реалізувати. Тобто спочатку потрібно впорядкувати систему надання дозволів. Тому що теж несправедливо, коли кажуть: «От дадуть дозвіл на законодавчому рівні — і всі будуть мати цивільну зброю». Ну ні, не всі — цей дозвіл ще потрібно отримати.
Я якраз на цьому і наголошую. Дуже часто люди, які виступають проти права на збройний самозахист, малюють картину вільного обігу зброї. Але як це взагалі можливо? Це ж не картопля, не молоко і не чипси. Навіть пиво не у вільному обігу — є обмеження на продаж.
А тут ми говоримо про зброю. Тобто вона апріорі не може бути у вільному продажу чи обігу. Я наголошую: мають бути жорсткі правила і чітке розуміння процесів. Має бути публічний реєстр власників зброї. Я вважаю, що кожна людина повинна мати можливість зайти і подивитися цей реєстр.
Щоб можна було поставити питання: чому, наприклад, ця людина, у якої є проблеми із законом чи залежностями, має дозвіл? Тобто це питання моніторингу. Це багато факторів. Власне, у законопроєкті, про який я говорив, передбачені всі ці рівні контролю і перевірок.
Головне — створити умови, за яких законослухняний громадянин, лояльний до держави, матиме право на самозахист. Бо злочинці і так озброєні, а от звичайній людині потрібно дати можливість захищати себе.
І загалом українці вже довели, що вміють відповідально поводитися зі зброєю з огляду на наш досвід, хоч і трагічний, але водночас героїчний. Тому аргументи про те, що «українцям не можна», дивні, особливо якщо в інших країнах подібні норми існують.
Зрештою, в наших умовах це ще й елемент національної безпеки. Ми живемо поруч з агресивним сусідом, і навіть у разі перемир’я ризики нікуди не зникнуть. Тому готовність до захисту має залишатися.
Водночас перед будь-якими змінами логічно перевірити тих, хто вже має дозволи. Якщо були випадки, коли їх отримували люди з очевидними проблемами, це означає, що система дала збій, можливо, через корупцію або халатність. Так, корупція є проблемою, але це не означає, що потрібно зупиняти всі реформи. Бо за такою логікою можна закрити лікарні, школи чи навіть армію.
Натомість потрібно розслідувати конкретні випадки і карати конкретних винних. Головне не наявність помилкок (вони бувають у будь-якій системі), а реакція на них. Якщо реакція «все заборонити» — це шлях у нікуди.
Мені цікаво: чи почуємо ми, хто саме — який чиновник — відповідає за те, що ця людина отримала дозвіл? Оце і буде реальний результат. Можливо, це була халатність, можливо, щось інше. Не все є корупцією — іноді це просто недбалість, якої, на жаль, багато.
За нашими даними, він отримав у приватній клініці довідку про те, що «здоровий». Очевидно, за гроші.
На жаль, у нас таке можливо. І тут питання: якщо покарають лікаря і клініку, які це зробили, то наступного разу інші вже подумають, чи варто так ризикувати. Плюс є ще очевидні речі: у нього були напади, хуліганські дії. Це ж усе фіксують. У нас є бази даних, де видно навіть адміністративні правопорушення.
Як тоді людині з таким бекграундом можна давати дозвіл? Це абсурд. Але виходить так, що ті, хто провтикав цю ситуацію, потім кажуть: «Давайте не шукати винних, а просто всім заборонимо». Не покарати конкретних відповідальних, а заборонити всім. І при цьому продовжувати вибірково роздавати нагородну зброю. Це теж неправильно.
Усі представники силових структур повинні проходити службу на фронті за ротаційним принципом
Ми бачили відео, де двоє правоохоронців — один відносно недавно на службі (хоча два роки — це вже не новачок), інша понад 10 років — приїжджають на виклик. Спочатку це був виклик, схожий на побутовий конфлікт, тому що сусіди не одразу зрозуміли, що відбувається. Але з бодикамер видно: коли вони виходять з автомобіля, їм чітко повідомляють по рації, що вже двоє загиблих. Це звучить однозначно. І при цьому вони не дістають зброї. Я, можливо, передивилася кіно, не знаю, але мені здається, що коли правоохоронці йдуть на виклик до озброєної людини, яка вже вчиняє терористичний акт і є загиблі, вони мають хоча б підготуватися, дістати зброю, діяти обережніше, рухатися швидше.
Вони бачать поранених, чують постріли — і лякаються. Вибачте, але кого тоді набирають у правоохоронні органи? Це ж не кур’єри. Вони не можуть лякатися пострілів. І вони залишають цивільних — поранену дитину — і просто тікають. Це жахлива ситуація.
Ви це описали настільки точно і яскраво, що додати складно. Але я хотів би звернути увагу на кілька важливих речей. По-перше, я вважаю, що всі поліцейські та представники інших силових структур, які працюють у тилу, повинні за ротаційним принципом проходити службу на фронті, в зоні бойових дій.
Тоді вони не будуть лякатися пострілів. У них буде бойовий досвід, знання тактичної медицини, досвід поведінки в екстремальних ситуаціях — саме те, чого ми не побачили в цьому випадку.
Поліція повинна мати досвід, який дозволяє ефективно виконувати завдання і в тилу.
По-друге, я вважаю, що певну проблему заклали ще під час реформування поліції. Реформа мала багато недоліків і часто була досить формальною. Зокрема, щодо патрульної поліції виник перекіс, що її почали сприймати як сервісну службу. Ви правильно сказали — ніби кур’єри. Але це не сервіс. Це захист.
І саме на цьому має бути акцент. Бо зараз ми дізнаємося, що поліцейський може мати мінімальний досвід поводження зі зброєю, не вміти діяти під психологічним тиском, не мати навичок поведінки в екстремальних ситуаціях. Оце і є ключова проблема.
Потрібно зміщувати фокус функції від сервісу до захисту. Поліцейський — це передусім захисник, а не просто надавач послуг. Бо зараз враження, що поліція — це люди з планшетом, які приїжджають, щось записують, допомагають у побутових ситуаціях. Але насправді їхня основна функція — боротися зі злочинністю і захищати громадян. Це функції номер один і номер два.
І, на мою думку, під час реформи на цьому не було належного акценту. Натомість увагу змістили на другорядні речі. Тому я вважаю, що ротація поліції через фронт могла б суттєво змінити ситуацію: дати досвід і розуміння, як діяти в критичних умовах.
І я хочу наголосити: не потрібно виривати ці слова з контексту. Я знаю, що є багато поліцейських сильних, досвідчених, які воюють або воювали. Є, наприклад, бригада «Лють», є поліцейські в прифронтових зонах, які рятують людей і беруть участь у бойових діях. Цим людям честь і повага.
Я зараз говорю про конкретний випадок і про загальну проблему. Бо десятки тисяч патрульних не мають такого досвіду. І саме для того, щоб була і справедливість, і, головне, досвід і розуміння, як діяти, це потрібно впроваджувати.
Знаєте, що сказав міністр Клименко? Він сказав: «Ми відпрацюємо це на полігонах». Але мені один морський піхотинець, Євгеній Малік, нещодавно в інтерв’ю сказав дуже просту і жорстку річ: «На полігоні ви нічого не навчитеся. Вчитися треба на війні — і все».
Я згоден. Єдине, що одне іншому не заважає. На полігоні тренуватися теж потрібно, але без участі в бойових діях, без залучення до фронтових завдань важко говорити про реальний досвід — це факт.
Поговорімо про політичну відповідальність. Євген Жуков з позивним Маршал — кіборг, військовий, ветеран АТО, він з 2015 року очолював Департамент патрульної поліції. Відповідно, він подав у відставку, і це викликало певну дискусію в суспільстві: мовляв, чому саме він? Адже це людина, якій багато хто довіряв, яку вважали прикладом, яка зробила багато хорошого. Але чомусь саме він став, умовно кажучи, цапом-відбувайлом. Водночас міністр Ігор Клименко, до якого також багато запитань не лише щодо цього теракту, а й загалом до роботи МВС, залишається на посаді. Що ви думаєте з цього приводу?
Я думаю, що не випадково дуже багато людей, зокрема комбатантів, висловили підтримку панові Жукову. Очевидно, що людина брала участь у захисті України ще з початку АТО. Тобто це людина достойна. Багато авторитетних людей написали про нього схвальні слова.
Чи є його відставка адекватним рішенням у цій ситуації, мені складно сказати. Я не можу дати однозначну оцінку, тому що не маю повної картини, хто і за що конкретно ніс відповідальність. Наскільки я розумію, він сам подав рапорт. Можливо, це його розуміння відповідальності.
Чи правильно, що цю відставку прийняли — це вже інше питання. Ймовірно, він був людиною на своєму місці. Але загалом проблеми є в самій системі — і це факт. І мені здається, що лише відставкою керівника, без системних рішень, зокрема, про які я вже говорив, навряд чи вдасться щось суттєво змінити.
Найбільше запитань у цій ситуації маю до поліції, яка працювала безпосередньо на місці, тобто до райвідділку, до міської поліції. Тому що, будьмо відверті, вони провалилися. Треба називати речі своїми іменами.
Наскільки я розумію, місце теракту буквально за кілька кварталів від райвідділку. І тут виникають найбільші питання: як так сталося, чому все відбулося саме так? Поведінка тих патрульних, яку ми бачимо на відео, фактично без коментарів. Тут навіть їхнє керівництво це визнає.
Ігнорувати суспільне обурення в Україні вже неможливо — влада змушена реагувати
Підсумовуючи, пане Андрію: дуже часто в нас щось стається, ми активно обговорюємо це тиждень, тема на слуху, а потім з’являються нові інформаційні приводи — і все стихає. Знаходять «винних», і на цьому все. Як зробити так, щоб цього разу все не затихло, а почався нормальний, якісний процес: щодо дозволів на цивільну короткоствольну зброю, оцінки дій правоохоронців, відповідальності тощо?
Наша державна система має багато недоліків: давніх, системних, які складно викорінити. Але водночас у неї є одна важлива перевага. Я зараз говорю не лише про крайні приклади на кшталт Північної Кореї чи Еритреї, а навіть про деякі цілком розвинені країни, де це працює не так.
У нас працює суспільний розголос. Коли суспільство починає активно фокусувати увагу і критику на певній проблемі — реагувати доводиться. Іноді це поверхова реакція, іноді недостатня, іноді системна — буває по-різному. Але ігнорувати це вже неможливо.
Колись (за часів Януковича чи навіть раніше) це було інакше. Але після 2014 року сформувався певний суспільний запит: якщо обурення масове і чітке, просто перегорнути сторінку не виходить. Будь-яка влада змушена на це зважати.
Питання лише в тому, наскільки суспільство готове тиснути і доводити справу до кінця: чи це буде разовий сплеск емоцій, чи тривалий процес з вимогами відповідей і рішень. З одного боку, у нас війна і класичного політичного процесу немає. Але з іншого — є громадянське суспільство, є люди, які висловлюють позицію, і це неможливо ігнорувати.
У нас через свободу слова навіть такі політики, як Максим Бужанський, можуть перебувати в правоохоронному комітеті й розповідати, чи потрібна українцям зброя. І інші колишні представники проросійських сил теж там присутні.
Ну бачите — демократія. Хоча, чесно кажучи, це вже її темна сторона. Мені це не подобається. Я вважаю, що в нас досі забагато людей, пов’язаних з проросійськими наративами. Мені не подобається, коли в публічний простір повертаються такі фігури, як Нестор Шуфрич, або представники структур, пов’язаних з Медведчуком чи колишніми регіоналами.
Це серйозне недопрацювання. Неправильно, якими б тактичними міркуваннями не пояснювали. Російська пропаганда досі почувається доволі вільно в Україні. І в багатьох аспектах вона має вплив – і це дуже небезпечно.
Ми, звісно, зосереджені на фронті, це правильно. Але є ще інформаційна війна і боротьба в тилу. І її не можна програти. Не має скластися ситуація удару в спину, коли на фронті воюють, а в тилу поступово повертаються до впливу люди, які не повинні там бути. Це викликає серйозне занепокоєння. І, відверто кажучи, таких явищ теж потрібно позбуватися.