Прихід до влади уряду Дональда Туска вселив надію, що кризу на україно-польському кордоні швидко вирішать. Однак ці сподівання виявилися марними. Після польських перевізників естафета перейшла до польських фермерів. Апофеозом абсурду став інцидент 11 лютого. Того дня люблінський представник українофобської партії «Конфедерація» Рафал Меклер поширив фото розсипаного на дорозі українського зерна, яке вкрай обурило українців. На акціях польських фермерів були помічені й інші прояви українофобії. А окремі гасла й плакати містили явно провокативні заяви, на які польська влада активно не реагувала.
Наразі ситуація залишається складною. Поведінка блокувальників помітно охолодила ставлення українців до поляків. Тези про «вічну дружбу» і «братерство» відійшли на задній план. Чимало українців гнівно висловлюються про дії фермерів-протестувальників. Тим більше, серед заблокованих опинилися вантажівки, призначені для військових потреб. Дехто запропонував вдатися до дзеркальних дій щодо польських перевізників. А хтось закликав українців, яких зараз чимало в Польщі, вийти на акції у відповідь.
У тому, що фермери у Європі регулярно вдаються до різноманітних заходів, які набувають незвичних і радикальних форм, немає нічого неординарного. Але ситуація з перекриттям кордону з Україною інша.
Нинішні акції фермерів у країнах ЄС спрямовані передусім проти жорсткого зеленого курсу в рамках боротьби зі зміною клімату. Також виробники аграрної продукції вимагають від влади додаткових дотацій. Однак замість того, щоб тиснути на польський уряд, вимагаючи від нього конкретних кроків або створення транзитних коридорів для українського зерна із супроводом правоохоронців аж до самих портів, фермери заблокували український кордон.
Блокада кордону держави, яке веде боротьбу за своє існування, — річ, м’яко кажучи, зовсім не благородна. Також сумнівні претензії польських фермерів чи перевізників, що вони не витримають конкуренції з українським бізнесом. Бізнесом, який працює в умовах війни й зазнав великих втрат. Звісно, можна припустити, що якась частина українського зерна чи іншої продукції, яка мала йти транзитом, могла опинитися на польському ринку. Але чи ймовірно таке без приватного інтересу частини польського бізнесу? Сумнівно. Статистика каже, що до Польщі експортують лише 5–10% української агропродукції. Якщо вірити Центру протидії дезінформації РНБО, Росія за період 2022–2023 років завезла до Польщі 12 млн тонн зерна. При цьому українського зайшло до країни лише 4,3 млн тонн. Але чомусь ми не бачимо акцій протесту польських фермерів з цього приводу. У той самий час активна участь у блокаді кордону активістів і прихильників партії «Конфедерація» та інших подібних рухів вказує на політичний, а не суто економічний підтекст таких дій.
Блокування поляками українського кордону перетворилося в буденну справу. У Польщі вже формується традиція: якщо щось не до вподоби, можна заблокувати український кордон. Розбиратися, чи у твоїх проблемах справді винна Україна, ніхто особливо не хоче. Крім того, дії поляків надихнули протестувальників з інших країн-сусідів — Румунії та Словаччини. На щастя, там вдалося уникнути повноцінної блокади. Важко уявити, що буде, коли Україна з її потужним аграрним сектором вступатиме до ЄС.
Звідки причина таких радикальних кроків незначної, але агресивно налаштованої частини польського суспільства? І того, що польська влада й громадськість якщо не толерують, то загалом поблажливо ставляться до таких безпрецедентних за розмахом акцій і не поспішають давати їй лад? Можна, звісно, скрізь шукати «руку Кремля». Але, здається, не обійшлося без польських українофобів і шовіністів.
У 1990-х і 2000-х роках україно-польській стосунки розвивалися загалом у конструктивному руслі. Обидві країни мають непросту історію відносин. Та на зламі ХХ–ХХІ століть вдавалося знаходити шлях, який вів у майбутнє. Тоді за основу порозуміння між двома народами взяли формулу «вибачаємо і просимо вибачення». Саме на таких засадах побудована спільна заява «До порозуміння і єднання» 1997 року, підписана президентами двох держав Леонідом Кучмою та Александром Квасневським. У приблизно схожому руслі витримана спільна заява «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині» в липні 2003 року.
Однак у 2010-х роках серед польського політикуму почала набирати силу політизація історичного минулого. На тлі млявої реакції української політичної еліти польська сторона відмовилася від формули «пробачаємо і просимо вибачення». Натомість за основу взяла сумнівну інтерпретацію історії з одностороннім перекладенням провини на українців за події під час Другої світової війни. У 2016 році Сейм уперше проголосував за визнання подій на Волині «геноцидом поляків». Польські політики почали давати коментарі, яку історію українцям слід вчити і яких героїв шанувати.
Заява віцеспікера польського Сейму, представника Польської селянської партії Пйотра Згожельського, який назвав реакцію мера Львова Андрія Садового на розсипане фермерами українське зерно «бандерівською мовою», з’явилася не просто так. Вона відображає особливості мислення частини польських політичних еліт. Загалом польсько-українські відносини частково повернулися до довоєнного періоду. У них знову менше довіри, щирості й конструктиву. І така ситуація грає на руку Москві.
У політиці не буває вічних друзів чи ворогів, вічними є лише інтереси. Попри близькість України та Польщі й очевидні вигоди від їхньої стратегічної співпраці, Київ не може бути заручником українофобських настроїв у польському суспільстві. Тим більше, у критичні періоди історії. Будувати міцні й дружні відносини з поляками потрібно. Але це не привід втрачати повагу до самого себе й піддаватися на економічний тиск чи історичний шантаж.
Ефективна стратегічна співпраця можлива лише між рівними сторонами, які поважають одна одну й дивляться у майбутнє. А не намагаються нав’язати власну версію історичної правди чи односторонній формат врахування економічних інтересів.