Передісторія (дуже коротко, щоб ви зрозуміли контекст)
Суто чисельно, Українська православна церква Московського Патріархату досі залишається найбільшою релігійною спільнотою країни.
З початком війни в 2014-му, думки всередині МП розділилися. Частина «білого духовенства» (рядові священники на парафіях, не монахи) – разом зі своїми парафіянами – зайняли однозначну проукраїнську позицію. Деякі з них згодом стануть військовими капеланами, займатимуться волонтерством всі роки, потім – перейдуть у ПЦУ.
Значною опорою цих людей був митрополит Київський Блаженніший Володимир (Сабодан). За роки його керівництва церквою, УПЦ МП була відносно демократичною, відкритою й незалежною структурою, що розвивалася. У липні 2014 Сабодан помер після тривалої та важкої хвороби.
Частина (переважно єпархії Сходу та Півдня) не перестали озиратися в бік Москви, говорили про «братовбивчу війну». Яскравий приклад – одеський Митрополит Агафангел, який стверджував, що «на Майдані зібралися всі сили пекла».
Ну і ще одна частина – найбільш багаточисельна – «пливла за течію», не проявляючи жодної ініціативи.
Після смерті Сабодана головою УПЦ МП було обрано Блаженнішого Онуфрія. До обрання – митрополита Буковинського та Черновицького. Онуфрій постригся в монахи в доволі молодому віці (у 27 років) і мав репутацію заглибленої у чернече життя людини.
Головним конкурентом Онуфрія у 2014-му був митрополит Бориспольський та Броварський Антоній (Паканич), якого – не без допомоги топполітиків часів Віктора Януковича – намагалися номінувати на очільника УПЦ МП ще за живого Сабодана.
Не вийшло.
У результаті, після обрання Онуфрія (Паканич програв йому на виборах), він став відігравати при ньому дуже важливу роль. Весь цей час він був і залишається головним «проросійським» гравцем в УПЦ МП.
Добре чи погано, але до кінця 2018 року, вся ця конструкція якось трималася.
У грудні 2018-го відбувся Обʼєднавчий собор, внаслідок якого Україна отримала Томос про автокефалію. Була створена ПЦУ, яку очолив Митрополит Епіфаній.
МП всіляко запрошували приєднатися. Очікувалося, що на Обʼєднавчий собор приїдуть мінімум десятеро її єпископів. Приїхали двоє – Олександр Драбинко та Симеон Вінницький.
Сама УПЦ МП зайняла щодо ПЦУ дуже войовничу позицію. Дуже. Власне – дзеркалячи позицію офіційної РПЦ, яка заявляла і заявляє про її неканонічність (що є абсолютною брехнею).
Ще один ворог – Константинопольский патріархат на чолі з Патріархом Варфоломієм.
2018-го РПЦ розірвала з Константинополем канонічне спілкування, а УПЦ МП її радо в цьому підтримала.
Того ж таки 2018-го (в грудні) Верховна Рада України прийняла закон, яким зафіксувала звʼязок УПЦ МП з головною церквою країни-агресора, наклавши на неї ряд обмежень (наскільки це допустимо в секулярній державі). В УПЦ МП одразу заявили про політичні утиски (що не відповідало дійсності).
Що змінилося в МП після 24 лютого?
У перший день війни митрополит Онуфрій повернувся до Києва з Чернівецької області, де перебував і виступив з заявою, в якій нагадав про гріх братовбивства, посилаючись на гріх Каїна і Авеля.
За три з половиною роки, що пройшли з моменту Обʼєднавчого Собору, до лав ПЦУ з МП перейшло близько 700 парафій.
За три місяці активної фази російської війни – 300 парафій.
У деяких регіонах (наприклад на Хмельниччині) переходи стали масовими – процес набув незворотності. На півдні і сході, в зоні проведення активних бойових дій, під обстріл потрапило чимало храмів УПЦ. Зокрема Святогірська лавра, яка 2014-го радо прихищала (неофіційно, звісно) проросійських бойовиків.
Низка єпископів, які раніше були відверто проросійськими (той же одеський Агафангел), кардинально змінили позиції.
Більше того, «бунтувати» почали рядові священники. Так, за ініціативи священника Андрія Пінчука з Дніпропетровщини, його колеги зібрали понад 400 підписів під зверненням до Патріарха Варфоломія ініціювати над Кирилом Гундяєвим найвищий церковний суд – так званий «суд Пентархіі» (складається з пʼятьох очільників найбільш древніх церков).
Наслідком такого суду може бути навіть позбавлення статусу патріарха. Що і сталося в Москві з Ніконом 1666 року – його зняли з престолу та розжалували до рядового монаха. Так, це було понад 350 років тому, але це прецедент.
Якщо ви хочете спитати, як може МП скаржитися на свого безпосереднього начальника з РПЦ у Константинополь, спілкування з яким розірвала – не питайте. Відповіді ніхто не знає).
Але, якщо підсумувати, настрої в УПЦ МП різко змінилися. Очільники зрозуміли: якщо нічого не робити, ніяк не реагувати, можна втратити все.
Включно з Лаврами.
І справа не тільки в тому, що до закону 2018-го року додалися ще декілька нових тематичних законопроєктів (сорі, але абсолютно безграмотних і – у часи війни – просто небезпечних. Написаних людьми, які від церковної тематики далекі, як Данило Гетьманцев від економіки)
Але й у тому, що подальше ігнорування настроїв «знизу» призвело б до того, що їх просто б «винесли» власні священники та прихожани. Ще й перехрестилися б у слід.
І вони почали діяти.
Конкретно – митрополит Онуфрій, який у всій цій історії зіграв вирішальну роль. Саме він розробляв зміни до Статуту, які були затверджені Собором.
Одноосібно.
Проросійські архієреї про це не знали й були просто поставлені перед фактом.
Як все відбувалося?
В один день встигли відбутися Синод, Собор Єпископів та Собор УПЦ МП. Поспішали, бо все мало відбутися чітко по сценарію – затягування загрожувало провалом всієї операції.
Напередодні зборів, митрополит Онуфрій попросив єпархії письмово повідомити йому про настрої серед прихожан і духовенства. Зробити це можна було в довільній формі, і єпархії шансом переважно скористалися. У пʼятницю зранку, виступаючи перед присутніми, митрополит Онуфрій повідомив про результати такого «аудиту». У подальшому він звертався до нього ще декілька разів, використовуючи в якості аргументу.
Це була шалька на проукраїнські терези.
На користь промосковських свідчив спосіб відбору делегатів на Собор. Реальні вибори проводилися лише в декількох областях (в два тури, таємним голосуванням). Наприклад, на Сумщині. В інших делегатів просто призначали з числа лояльних до єпископів.
Збори почалися з загального обговорення. Тут митрополит Онуфрій дав можливість висловитися абсолютно всім, хто хотів. І раптом виявилося, що проукраїнські настрої хоч і не домінують чисельно, але загалом набагато сильніші.
Для головного проросійського гравця УПЦ МП Антонія Паканича ця ситуація стала неприємним сюрпризом. Як і для запорізького Луки, який – як дійшло до голосування – голосніше за всіх обурювався і навіть (це вже відбувалося в кулуарах) погрожував поїхати, разом зі своїми делегатами, геть.
Настоятель Лаври Павло (Лебідь) сидів тихо, але вже наступного дня за службою в Лаврі поминав Кирила (тобто рішення Собору проігнорував).
Але найцікавішою, звісно, була реакція Вадима Новинського.
Про правки до Статуту і реакцію Новинського
Кульмінацією засідання стало зачитування правок в Статут і голосування делегатів за кожну з них.
Як вже зазначалося, підготовкою правок займався особисто митрополит Онуфрій.
Він же їх зачитував і пропонував делегатам голосувати.
Так зі Статуту УПЦ МП було вичищено а-б-с-о-л-ю-т-н-о всі згадки про звʼязок з РПЦ. Це – за словами присутніх. Але, звісно, важливо дочекатися публікації оновленого тексту.
Наприклад, забрали пункт про необхідність благословення новообраного митрополита Київського патріархом Московським (благословення – це не затвердження, поза тим). Також – пункт про участь українських єпископів у соборах РПЦ.
– Стоп. Це – як? Виходить, наші представники не їздитимуть до Москви? – раптом запитав диякон Вадим Новинський.
– Ні, не їздитимуть, – спокійно відповів Онуфрій.
– Так ми відділяємося?
– Вірно, відділяємося.
– Але ж це розкол! Чим ми тоді від Філарета відрізняємося?! У нас є грамота 1990 року, ми маємо діяти згідно неї, не виходити за межі. Ми ж самоврядна церква, – вигукнув Новинський.
(Діалог передано зі слів свідків події, цитати не є дослівними, але суть саме така).
УПЦ МП проголосила повну незалежність від Москви, який у неї тепер статус?
Грамота, про яку згадав Новинський – документ 1990 року (тобто іще за часів Радянського Союзу), коли Архієрейський собор Російської православної церкви заново затвердив існування самоврядної Української православної церкви, що управляється митрополитом Київським.
Правда в тому, що цей документ був і залишається безпрецедентним.
Правда в тому, що УПЦ мала й до сьогодні має дуже широкі права – вона не платить у Москву податки, не погоджує внутрішню політику, не призначає єпископів за її вказівкою.
Це – якщо суворо у відповідності до букви документів.
Інше питання, що за останні роки верховні архієреї УПЦ МП політично зробили вибір на користь Москви, всіляко демонструючи свою до неї «вторинність». При цьому, акцентую, за документами нічого не змінилося, це був їхній особистий – не всієї церкви – вибір.
Так чи є у УПЦ МП автокефалія чи ні?
Згадана грамота не є Томосом про автокефалію. Не є, не була і ніколи не буде. Той, хто твердить зворотнє – бреше.
Оголосити самій собі «автокефалію» УПЦ МП не може – у неї просто немає таких повноважень (необхідне визнання інших помісних церков).
Якби так сталося, УПЦ МП перетворилася б на «Київський патріархат номер два» (звідси – фраза Новинського про «чим ми відрізняємось від Філарета?»), який – протягом всіх років свого існування – так і не був ніким визнаний.
Важлива ознака автокефалії – спілкування напряму з іншими помісними церквами. Раніше УПЦ спілкувалася з ними через РПЦ, як буде зараз?
За свідченнями учасників Собору, цей пункт (насправді, він є одним із ключових) було суттєво змінено. Але як саме, стане зрозумілим лише після публікації оновленого Статуту. Тут – той випадок, коли важливі навіть коми.
У неділю за богослужінням митрополит Онуфрій поминав очільників інших помісних церков (за винятком тих, з ким розірвав спілкування). Так мають вчиняти керівники церков, але це має відбуватися в двосторонньому порядку. Тому, у випадку з Онуфрієм, це ні про що взагалі не свідчить.
То який в УПЦ МП тепер по факту статус?
По факту УПЦ зависла “in the middle of nowhere”.
Адже в канонічному праві немає такого поняття як «незалежна церква».
Є автокефальна, є – автономна, є – внутрішній структурний підрозділ (з певними правами або зі статусом самоуправління).
Вони ніби формально порвали з Москвою (знову наголошую: чекаємо публікації оновленого Статуту), але не до кінця, бо інакше втратять легітимність.
І коли промосковський Климент говорить російському РБК (новину, до речі, потім видалили з сайту), що, мовляв, нічого у нас не змінилося, з Москвою ми не поривали, просто ще раз підтвердили статус, який і так маємо 30 років, то він теж правий.
До ПЦУ – яка б могла їм таку легітимність дати – не дійшли.
ПЦУ для них так і залишається ворогом (навіть назву пишуть у лапках. Ну, от навіщо? До чого тут така дрібʼязковість?). Як і Константинополь.
Хоча допомога останнього УПЦ зараз би зовсім не завадила.
Фактично, це – проміжне рішення, яке допомогло:
– «випустити пару»;
– вийти з-під дії закону про церкву, чий центр управління знаходиться на території держави-агресора;
– виграти час (в УПЦ доволі сильним є голос тих, хто закликає «перечекати війну», а вже потім «якось щось вирішувати». Не розуміючи, що цього «потім» для них може й не настати).
До речі, показовою є реакція Москви на всі ці події. Вона доволі спокійно-поблажлива – у неділю Гундяєв заявив, що відноситься до «ситуації з розумінням».
Добре, УПЦ змінила Статут, а чи має РПЦ його затвердити?
Тут – протиріччя.
З точки зору Статуту УПЦ – ні, не має.
З точки зору Статуту РПЦ – так, має.
Але. На практиці, ні в 1992-му, ні наприкінці 2007-го – коли статус УПЦ зазнавав серйозних змін, Москвою вони не затверджувалися (хоча в 2007-му вона того вимагала).
Як щодо самого Онуфрія? Адже формально він є членом Священного Синоду РПЦ.
Цікава штука, адже митрополит Київський Онуфрій входить до складу Священного Синоду РПЦ за посадою. Це входження є його правом – не обовʼязком (фізично він уже давно не бере участі в засіданнях). Разом із тим, Статут РПЦ не передбачає, що митрополит Київський може раптом взяти й захотіти вийти зі складу Синоду). Тож нема на то ради –все залежить від доброї волі митрополита Онуфрія. Якщо вона буде, звісно.
Що очікує на єпархії, які залишилися на окупованих територіях?
Рішення Собору (пункт сьомий Постанови) говорить: «коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні», вони самі мають право ухвалювати рішення щодо єпархіального життя. Тобто фактично самостійно обирати свою подальшу долю (текст практично дослівно списаний наказу №362, який видав патріарх Тихон наприкінці 1920 року).
На Соборі представники Криму і Донбасу були присутні завдяки відеозвʼязку і висловилися категорично проти розриву з Москвою. У суботу, 28-го Симферопольська та Кримська єпархії офіційно проголосили що «залишаються під святим омофором» Гундяєва.
Вочевидь, аналогічної зави варто очікувати й від Донеччини.
Що стосується єпархій на тих територіях, які окуповані орками нещодавно (Запорізька, Херсонська), з великою долею вірогідності – Москва намагатиметься вивести їх у своє пряме підпорядкування.
Що ще варто відзначити?
У Постанові за результатами засідання:
– «Собор засуджує війну». Жодного слова про те, що війну розвʼязала Росія, що саме вона напала на Україну. Жодного.
– «Собор звертається до влади України та влади Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес…». Вас ґвалтують, вбивають, на вас напали, але саме вас просять «продовжувати» переговори;
– «Виражає незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила щодо війни в Україні». Банальна «незгода», нічого більше. Проходимо далі;
– Важливим є пʼятий пункт, що затверджує постанови інших Соборів УПЦ МП після восьмого липня 2011 року. Зокрема той, на якому вони порвали з Константинополем. Навіщо на цьому зараз наголошувати? Філософське питання;
– Восьмим УПЦ наполягає, що її закордонні парафії залишаються за нею (згідно Томосу, ПЦУ закордонних парафій не має). Так, ніби притомні люди, які втекли від російської навали закордон і які потребують пастирської опіки, підуть її шукати в промосковській церкві.
