Це зробило шлях євроінтеграції України особливо важливим та актуальним саме зараз. Україна платить дуже дорогу ціну за майбутнє себе в Європі і за майбутнє Європи в цілому, захищаючи континент від російського фашизму. В Європі ми чуємо різні голоси – від підтримки негайного прийняття України до ЄС в порядку виключення до скептичних заяв окремих політиків з Франції чи Німеччини, що України не буде в ЄС ще 15-20 років. Між цими двома позиціями знаходиться багато напівтонів та різних “гібридних” позицій, але дуже мало хто в Європі сумнівається в тому, що Україна заслуговує своє місце в єдиній європейській родині.
Відразу хочу звернути увагу на те, що розраховувати на малореальні речі немає сенсу. В Європі вистачає і політиків, і громадян, які сумніваються в необхідності розширення ЄС в принципі. І, на жаль, не всі європейські політики усвідомлюють історичність моменту. Крім того, Україна, не заважаючи на героїчний спротив російській агресії, ще не виконала занадто багато пунктів того плану реформ, який необхідно здійснити, щоб стати членом Європейського Союзу.
В червні Україна може отримати статус кандидата на вступ до ЄС та вже в найближчий час отримати реальний план дій щодо майбутнього вступу до ЄС. Вся “документальна” робота для цього проведена: 28 лютого 2022 року Україна подала заявку на вступ до Євросоюзу. 1 березня Європарламент підтримав надання Україні статусу кандидата. 9 травня Єврокомісія отримала другу частину заповненого офіційного "опитувальника" ЄС. 23-24 червня відбудеться саміт ЄС, на якому ми можемо отримати такий бажаний статус кандидата до Євросоюзу.
Проте. Зараз для нас головне – не мріяти членство у ЄС за будь-яку ціну. Бо це не залежить від України на 100%. Головні пріоритети для нас зараз – боронити свою країну та паралельно з цим проводити реформи, що будуть наближати українську державу та українське суспільство до тих європейських стандартів, уособленням яких і є ЄС. Адже ніяка Європа за нас це не зробить.
Якщо ми отримаємо статус кандидата, то це, звісно є, відкриває для нас доступ до фінансових програм та фінансових ресурсів Європейського Союзу. Крім того, якщо ми розраховуємо на підтримку та фінансову допомогу ЄС у післявоєнній відбудові України, розраховуємо на допомогу зараз, то ми маємо не тільки очікувати кроків від європейців, але й робити кроки назустріч. Це – проведення необхідних реформ та перетворень системи державного управління.
Багато кроків Україна може зробити вже зараз, ще до надання статусу кандидата на вступ до ЄС. Це в тому числі може підсилити наші позиції в переговорах з ключовими скептиками українського європейського майбутнього – Австрією, Угорщиною, Францією, Нідерландами та Німеччиною.
Які ключові кроки має здійснити Україна вже зараз?
1. Продовжити реформу судочинства. Коли чуєш від окремих українських чиновників слова про “реформа судів не на часі, бо війна” – це викликає не стільки подив, скільки обурення. Бо кращого часу позбутися суддів – колаборантів та зрадників не буде, кращого часу завершити формування ключових інститутів нормального судочинства не буде. Але наразі забагато бажання скористатися цим часом не для реформ, а для вирішення своїх дрібних проблем. Тож тут українській прогресивній спільноті та громадянському суспільству дійсно потрібна допомога та тиск від наших союзників на українську владу.
2. Завершення антикорупційних реформ та захист антикорупційної інфраструктури. Ганьба, що вже більше 3 місяців війни ми намагаємося імітувати глухоту у питанні обрання голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Конкурс було завершено ще до повномасштабного вторгнення росії. Але після цього почалася дуже дивна гра зі спробами зірвати завершення конкурсу, що блокує резонансні антикорупційні розслідування з боку НАБУ, яка залежна від процесуального супроводження САП. Крім того, що президент Зеленський обіцяв завершити конкурс особисто президенту Байдену, таке ігнорування своїх зобов'язань щодо боротьби з корупцією є поганим сигналом і для ЄС, і гарним подарунком для російських лобістів, що працюють проти України.
3. Не допускати деградації політичного плюралізму та свободи слова. Так, безумовно, період воєнного часу вимагають консолідації та певного контролю за інформаційним простором та консолідації. Але, в першу чергу, це стосується воєнно-політичної та безпосередньо військової інформації, яка може предметом інтересу ворога. Не можна використовувати війну для немотивованого тиску на опозицію та ЗМІ, які повідомляють суспільству про корупційні історії чи очевидні помилки в економічній чи гуманітарній політиці. Це – поганий сигнал для наших європейських та американських партнерів.
4. Продовжити реформу управління державними підприємствами. Не намагатися згорнути незалежність Національного банку та корпоративного управління в державних корпораціях. Під час спілкування з нашими союзниками у Давосі дуже багато людей, залучених до питання інвестицій та економіки, звертали увагу на неприпустимість законопроекту, що фактично знищує присутність у наглядових радах державних корпорацій незалежних членів. І цей законопроект було проголосовано та підписано вже після 24 лютого. Крім того, ми пам'ятаємо спроби обмежити незалежність НБУ до війни. Ці кроки були прямою спробою взяти під ручний контроль ключові державні активи.
5. Прискорити гармонізацію політичного, гуманітарного та економічного законодавства України та ЄС. Цю роботи досить кволо ми проводимо більше 15 років, проте після невеликого імпульсу в 2014-2015 рр. Її темп поступово впав. Час прискорювати євроінтеграцію там, де для цього є можливість.
Ці реформи потрібні в першу чергу Україні, але і наші партнери хочуть пересвідчитись, що гроші платників податків з Європи не будуть витрачені дарма. І що Україна може стати ефективним членом європейської та євроатлантичної спільноти. Бо все що я написала про очікування ЄС, можна повторити і про НАТО. Ми маємо виконувати своє “домашнє завдання” з розвитку демократії та проведення реформ. І навіть якщо наші партнери будуть шукати відмовки на шляху євроінтеграції України, ми отримаємо більше сучасну та ефективну державу ніж ту, яку маємо зараз.
І українська влада, і українська політична спільнота, і українське громадянське суспільство мають розуміти, що війна нічого не спише. Війна – це не причина робити менше, а необхідність робити для реформ та позитивних змін ще більше. Адже для перемоги над ворогом кожного дня ми маємо ставати кращими, ніж були вчора.