Після цього росіяни перейшли до тактики “випаленої землі”, коли вони артилерією, РСЗВ та ракетами буквально випалюють ті українські міста, які планують “звільнити” від українців. Вони фактично знищили Маріуполь. Фактично знищили Волноваху, Рубіжне, Сєвєродонецьк. Вони знищили цілі квартали Харкова. Продовжують варварськими методами нищити міста на Донбасі та атакувати всю територію України ракетними обстрілами.
Так, для нас очевидно, що російська армія була достатньо корумпованою, щоб їм не вдалося створити реально сучасну воєнну машину, що здатна діяти швидко та ефективно. Але що у росіян не відняти, так це вміння діяти жорстоко та цинічно. Їм не шкода своїх солдатів, їм не шкода “мобілізованих” мешканців Луганської та Донецької областей, їм тим більше не шкода українців – військових та цивільних. Вони без будь-яких сумнівів руйнують міста та села, підприємства, школи та лікарні. Саме тому вже майже три місяці вони просуваються на Донбасі, зосередивши всю свою вогневу міць, за рахунок переваги в кількості стволів та запасах боєкомплекту, які в них залишилися з радянських часів.
Якщо коротко, тактику росіян можна описати так: вони, користуючись поточною перевагою в примітивних радянських засобах артилерії та реактивних системах залпового вогню, “працюють” по позиціях українських захисників та мирних кварталах українських міст. Українські військові завдають точні і точкові відповіді по артилерійських позиціях ворога, по складах їх військових запасів та скупченнях техніки. Завдяки майстерності українських військових вдається значно знижувати наступальний потенціал російської армії, але через чисельну перевагу та готовність росіян наступати, не рахуючись із власними втратами та шкодою для цивільних та цивільної інфраструктури, ми спостерігаємо поступове просування росіян на Донбасі. І українське суспільство, і західні союзники були стурбовані подіями навколо міста Лисичанськ, коли українські військові заради мінімізації втрат вимушені були відступити.
Так, військова допомога партнерів України – Сполучених Штатів, Британії, Канади, країн Європейського Союзу, Австралії – дійсно поступово починає відігравати все більшу роль на полі бою. Якщо з початку війни Україні дуже допомогли легкі протитанкові засоби та сили ППО, то зараз наявність важкої артилерії та РСЗО допомагають покращити наші оборонні дії. І дійсно сприяють тому, що ми стримуємо росіян більше ефективно. Бо завдаємо ударів по їх складах боєприпасів та спорядження далеко за лінією фронту.
Так, завдяки своїй майстерності та самовідданості українці можуть довго вести таку війну на виснаження. І поступово росія ставатиме слабшою. Але і ми, і в першу чергу наші партнери в Європі та Америці, маємо розуміти, що затягування війни і довге вимушене перебування України в обороні підвищить ціну і перемоги України, і післявоєнної відбудови, і значно ускладнить облаштування нової системи колективної безпеки, яка так необхідна Європі і світу після російської агресії.
Війна на виснаження завершиться українською перемогою, але після цього нам доведеться відбудовувати більше міст, більше підприємств, витратити роки на економічне відновлення України. Крім того, перманентна військова загроза з боку росії для країн Європи теж матиме довгостроковий негативний економічний ефект, знижуватиме привабливість Європи для інвестицій, підтримувати високий рівень напруги у світі.
Це все матиме вкрай негативні наслідки для світової економіки. І цю проблему не можна вирішити, змусивши Україну капітулювати. Бо путінська росія, якщо відчуває слабкість, буде діяти ще більш цинічно та може наважитися на нові агресивні війни на Кавказі, в Центральній Азії чи проти країн Балтії. Єдиний спосіб позбавити світ російської загрози – це завдати росії військової поразки та домогтися повної політичної та економічної ізоляції росії до зміни там політичного режиму. А для цього Україні потрібно більше зброї.
Питання постачання зброї Україні – це не про гуманізм Заходу, це – питання прагматизму. Бо витрата кількох десятків мільярдів доларів на постачання зброї для України дозволить уникнути втрат та збитків на трильйони доларів.
Наразі постачання західної зброї для України стримується не тільки логістичним чи виробничими чинниками. Ми чуємо багато політичних застережень та аргументів на кшталт "Заходу не треба поспішати постачати Україні багато зброї, бо якщо України очевидно перемагатиме, путін може наважитись на щось страшне!". Цей аргумент не витримує критики, бо у наших союзників є всі можливості попередити путіна про невідворотні наслідки в разі, наприклад, застосування зброї масового ураження. Частина американських та особливо європейських політиків все ще спокушаються на можливість "керувати інтенсивністю конфлікту" та в певний момент повернутися за стіл переговорів, щоб домовитись з путіним. Окремо жалюгідно звучать пропозиції домовитись з росією за рахунок України і її територій та громадян, що потрапили в окупацію. Цей тиск, звісно, має певні політичні наслідки і прямо впливає на темпи та обсяги надання Україні зброї.
Всі ці "миротворці" та прихильники повільного "варіння" росії у каструлі санкцій та затяжної війни або замирення росії українським коштом часто не враховують кілька болючих факторів.
Перший, звісно, це втрати України: загибель військових та цивільних, руйнування інфраструктури та економіки. Українські громадяни вимушені платити надто високу ціну за помилки українських та західних політиків, що толерували створення в росії мілітаристської диктатури.
Друге – це те, що путіна як політика цілком влаштовує побудова в росії економіки військового часу та повністю тоталітарного політичного режиму. Бо для старіючого диктатора та його оточення завдання №1 – збереження влади та впливу. Тому йому в короткостроковій перспективі чим гірше, тим краще. Це не означає, що санкції не потрібні. Навпаки, санкції треба і надалі посилювати, вони мають бути тотальними і мають зруйнувати саме державно – олігархічну складову російської економіки, енергетичний та військово – промисловий сектори. Саме це позбавить росію можливості довгостроково вести агресивні війни.
Але санкції та лімітовані постачання військової техніки не спрацюють швидко. Зараз нам потрібно принципово підвищити і кількість зброї, і темпи постачання. Ми вже бачимо, що будь-які відмовки на кшталт “українським військовим буде складно засвоїти західні зразки техніки” – не працюють. Українські військові рекордними темпами засвоюють зразки новітнього озброєння, в тому числі складну техніку. В українській армії сотні тисяч високо мотивованих та освічених мобілізованих, багато з них – з інженерною освітою та досвідом роботи зі складною інженерною технікою.
Саме тому Україна здатна швидко засвоїти та почати використовувати зброю на фронті не для точкових ударів в тил супротивника чи ведення оборони, а для завдання російській армії суттєвої поразки та звільнення України від окупації. Для цього орієнтиром у кількості зброї, що постачається, має бути не “затикання дір” у обороні України, а забепечення вогневої переваги України в артилерії за засобах РСЗО, зведення нанівець переваги росії у повітрі та можливість України обеззброїти російський чорноморський флот. Це – амбітний план, але тільки він зробить росію безпечною для України та інших країн, яким не пощастило мати путінський режим у сусідах.
Після військової поразки росії, після її повної політичної та економічної ізоляції путінський режим перетвориться на великий аналог режиму кімів у північній кореї – шумний, але не особливо небезпечний, замкнений на собі. І якщо навіть в росії не відбудеться демонтажу режиму, союзники України та українці зможуть зосередитись на відбудові України та побудові нової системи колективної безпеки в Європі та світі. Але для цього українцям потрібна зброя. Саме зараз. І багато.