Інша війна
«Битва за Донбас» зовсім не схожа на війну першого етапу, коли окупанти заходили колонами, тримаючи у машинах парадну форму, а позаду – оркестр. Серед різних свідчень найбільш яскравим та сповненим реалізму є розповідь начальника юридичної служби окремої моторизованої бригади капітана другого рангу Олександра Горового, який воював у Сєвєродонецьку та Лисичанську: «До речі, ті військові частини, які з-під Києва прийшли на Схід, були шоковані. «У нас була зовсім інша війна», – кажуть. Кажуть, що полювали за танками, палили їх, швиденько пересувалися, розстрілювали, обрізали шляхи логістики, а тут – суцільна лінія фронту, цілодобово працюють міномети та артилерія – і ми нічого зробити не можемо. Коли доходить до контактного автоматного бою, то від позицій вже мало чого лишається. Тут інша війна. Тільки тижні два як до нас дійшли гаубиці М777, то наші почали давати адекватну відповідь. Артилеристи наші щасливі – гаубиці стріляють точно, є боєзапас. Їх мало, але хоч щось».
Справді, «Битва за Донбас» – це, з одного боку, цілком війна третього покоління, облаштована новими кремлівськими декораціями. Тобто війна минулого, забутого формату, схожого на Другу світову – до такого формату РФ навмисно повернулася через неспроможність вести війну нового покоління, наявність великої кількості старих озброєнь радянського виробництва та безжалісного ставлення до задіяних у війні людей. Але, з іншого, це можливість для сил оборони України перевести протистояння на інший рівень, трансформувавши її у війну четвертого покоління. Але для цього потрібна «добра воля» партнерів та їх зброя.
А поки українська армія воюватиме, маючи дефіцит артилерії та бронетехніки, з перевагою окупантів в небі, будуть підстави отримувати сумні новини.
З позиційними успіхами зростають і амбіції ворога. Зокрема, факти наступальних дій на північ від Харкова та на Слов’янськ свідчить про підвищення ставок Кремля й щодо інших територій, а не тільки Донецької та Луганської областей.
Водночас, факти часткового переходу до глухої оборони свідчить про видихання ворожих угруповань. Наприклад, окупанти буквально «закопуються» на півдні та поблизу ЗАЕС. Атомна станція має особливий пріоритет для Кремля, оскільки це можливість ядерного шантажу, а потенційно, й ядерного тероризму.
Україна, натомість, вперше з 25 лютого, вибила окупантів з острова Зміїний у Чорному морі, відібравши можливість контролювати рух цивільних суден на півдні України та підтримувати кораблі ЧФ РФ засобами ППО. Показово, що за твердженням головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, саме українські самохідні гаубиці «Богдана» відіграли важливу роль у звільненні острова. Хоч іноземні фахівці не виключають, що для уражень ЗСУ могли використовувати й високоточні РСЗВ типу HIMARS.
Чи могла швидка поява потужної зброї забезпечити перелом у цій кривавій війні? Наприклад, полковник ЗС Австрії Маркус Райснер, якого вважають одним з найбільш поінформованих військових аналітиків у Європі щодо російсько-української війни, в інтерв’ю Die Welt висловив сумнів. Водночас, нині для України та її захисників питання полягає у тому, коли саме сили оборони будуть забезпечені потужною зброєю, та якою саме. Якщо ЗСУ отримуватимуть по чотири-сім РСЗВ HIMARS чи M-270 щомісяця, то справа контрнаступу справді виглядає фантастичною. Тим більше, що деякі гравці, приміром Німеччина, грають далі у дивні ігри – після відмови постачати Україні танки, зриву перемовин зі Словаччиною щодо обмін своїх танків на словацькі Т-72 для України, уряд Шольца вигадав можливість не передавати ЗСУ ще три РСЗВ MARS через начебто відсутність таблиць для стрільби.
Усі розуміють вагу часу – вогневий тиск загарбників на Донбасі може призвести до втрати Україною контролю над регіоном, контрнаступ – це вже зовсім інша історія. Тому країни Центральної і Східної Європи зовсім по-іншому піклуються про Україну. То ж, коли 3 липня Словаччина оголосила про намір «віддати останнє» для посилення протиповітряної оборони України власними модернізованими винищувачами МіГ-29 (до цього Братислава передала комплекси С-300), з’являється усвідомлення того, хто справді бажає Україні перемоги.
Тим часом путінський Кремль узяв курс на максимальне знищення інфраструктурних об'єктів, завдання максимальної шкоди Україні, щоб унеможливить її швидке відновлення після припинення бойових дій. Пов'язані з цим продовольчі, міграційні, енергетичні кризи, за розрахунками Кремля, відіграватимуть роль «козирної карти» у руках диктатора, що примусить світ йти на поступки. За таких сценаріїв одними із заходів стримування агресора, зокрема щодо продовження політики руйнування цивільних інфраструктурних об'єктів, могли б стати рішення країн-партнерів України щодо передачі заморожених коштів РФ (у тому числі олігархів) на потреби відновлення України.
Особливо це актуально на тлі повідомлення прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля про те, що на утримання армії нині йде близько 130 мільярдів щомісяця. Якщо співставити з цією цифрою річний оборонний бюджет у 156 мільярдів гривень, стане зрозуміло, наскільки важливим є своєчасний розвиток оборонного потенціалу та самої армії.
3 липня білоруський диктатор Лукашенко, який вважає себе президентом країни, раптом заявив про підтримку повномасштабного російського вторгнення в Україну та натякнув фактичну готовність воювати проти України разом із «братською Росією». Це відбулося одразу після епізодичних військових успіхів РФ – події, які Лукашенко очевидно вважає вдалим моментом для публічної підтримки (але навряд чи для реального вступу в криваву авантюру, яку він сам критикував у березні під час провалу бліцкригу).
Водночас слуга Кремля цілком може потрапити у путінську пастку. І питання зовсім не у реальній допомозі загарбникам якоюсь кількістю батальйоно-тактичних груп ЗС Білорусі без досвіду та мотивації, а у тому, що Путін справді прагне розширити формат війни – російсько-української до міжнародного військового конфлікту. Більше того, РФ може спробувати руками Лукашенка здійснити атаку проти країни Альянсу – задля того, щоб примусити лідерів НАТО сісти за стіл переговорів. Тоді Путін міг би розраховувати на вихід із війни не міжнародним злочинцем, як нині, а лідером держави, з якою рахуються. Він, здається, переконаний у тому, що ядерний шантаж діятиме й надалі. Скоріше за усе, не вірить очільник Кремля й у практичне застосування країнами військово-політичного блоку положень нової стратегічної концепції НАТО.
Спільна політика Заходу: більше реалізму
Саміт НАТО у останні дні червня проголосив Росію загрозою для країн Альянсу. А нова Стратегічна концепція НАТО у відповідь на ядерний шантаж з боку Росії чітко окреслила особливості прийняття рішень на застосування ядерних сил НАТО. А також забезпечення колективної оборони з використанням «підходу колового огляду» («360 градусів») та організації стримування і оборони на відповідній комбінації ядерної, звичайної та протиракетної оборони.
Альянс констатує, що Росія порушила норми та принципи, які сприяли стабільному і передбачуваному порядку європейської безпеки і при цьому не виключає можливість нападу на суверенітет і територіальну цілісність союзників Альянсу. Показово, що у керівному документі НАТО Росію визнано найбільш значущою та прямою загрозою безпеці не лише для країн-членів НАТО, а й для миру і стабільності в євроатлантичному регіоні загалом. Але при цьому Росію у новій концепції не визначено противником.
Серед іншого, члени НАТО задекларували спільне бажання перемоги України над Росією, щоправда, без інтерпретації слова перемога. Бо «перемога по-українськи», «по-американськи» та «по-німецьки» можуть виявитися визначеннями із значними відмінностями.
Важливим чинником зміцнення Альянсу стало його збільшення на два члени – Фінляндія та Швеція отримали членство за прискореною процедурою. Показово, що у Фінляндії одразу запропонували розмістити базу НАТО на кордоні з Росією, за 20 км від Ленінградської області.
Отже, наступним етапом відносин НАТО-Росія буде стримування. В Альянсу прагнуть мати під боком таку Росію, яка буде неспроможна на тривалу війну та й зіткнеться із технологічною деградацією. Вже станом на 1 січня 2022 року практично усі програми з розвитку озброєння в РФ були згорнуті, а сучасні озброєння виробляти росіянам усе важче. І РФ використовує застаріле радянське озброєння, якого на сховищах безліч. Фахівці вказують, що тільки старих танків у РФ 28,5 тисяч. Літаків не менше 1,5 тисячі.
Тому перевага України має полягати саме у отриманні від Заходу більш точних, далекобійних, автоматизованих озброєнь. Це цілком може стати реальністю, причому саме після саміту НАТО.
Президент США Джо Байден оголосив під час брифінгу у Мадриді у ході саміту НАТО про те, що п'ятдесят країн світу взяли на себе загальні зобов'язання передати Україні у рази більше озброєння, ніж вже було передано. Він згадав про майже 140 000 протитанкових систем, понад 600 танків, майже 500 артилерійських систем, понад 600 000 артилерійських боєприпасів, а також про передові реактивні системи залпового вогню, протикорабельні системи і системи ППО.
Нагадаємо, що під час цього ж брифінгу, президент США оголосив про передачу Україні передової системи протиповітряної оборони. Питання лише у тому, як швидко це відбудеться.
Наприкінці червня адміністрація Байдена підтвердила, що Вашингтон відправить в Україну системи ППО середньої та великої дальності в рамках нового пакета допомоги. Західні ЗМІ запевняють, що йдеться про систему NASAMS. Як відомо, Україна вела перемовини щодо цих засобів ППО з 2020 року, а оснащення такими системами Повітряних сил ЗСУ навіть передбачалося Візією ПС ЗСУ до 2035 року, яку у травні 2020 року затвердив тодішній командувач ПС ЗСУ генерал-полковник Сергій Дроздов.
Варто звернути увагу на те, що наприкінці червня в американському Конгресі запропонували розпочати навчання українських пілотів на винищувачах F-16. Якщо це відбудеться, можна буде казати про революційні зміни поглядів на переозброєння українського війська. До речі, з прицілом на майбутнє. Наприклад, відомий азербайджанський експерт з питань оборони Агіль Рустамзаде, який сам є військовим льотчиком, впевнений, що винищувачі F-16, особливо покоління Block50 та вище, мають суттєву перевагу над літаками радянського та російського виробництва. «Через 7-10 років пілоти передових країн літатимуть на бойових авіаційних системах. Україні потрібні такі літаки як F-15 або F-16, щоб у майбутньому перевчитися на бойові авіаційні системи», – стверджує експерт. На його думку, Україні варто розвивати співробітництво із Туреччиною у напрямку розвитку безпілотного літака, тим більше, що двигун для турецького безпілотного літака, який планується підняти у небо 2023 року, планувалося випускати з Україною.
Слід також згадати, що Пентагон вже розглядає пропозиції американських комерційних компаній щодо виробництва озброєнь для України. Йдеться про 1300 пропозицій від 800 компаній щодо інноваційної зброї, яку вони могли б розробити та виготовити для використання Україною у боротьбі проти російської агресії. Запит міністерства до компаній включав засоби протиповітряної оборони, протитанкові, протипіхотні, берегові, безпілотні авіаційні системи, контрбатарейний та захищений зв'язок. Це системний та потужний підхід, головне лише, щоб результат з’явився вчасно.
Зі свого боку, прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон під час саміту НАТО у Мадриді заявив журналістам, що вважає, що «в України є те, що необхідно, щоби відкинути Росію до тих кордонів, де вони були до 24 лютого 2022 року. А це – саме той результат, якого, як каже Володимир Зеленський, він планує досягнути». Це вкрай цікаве повідомлення, яке свідчить, як саме сьогодні вбачають компромісну перемогу Україні ключові гравці НАТО. Без поступок нових територій, але й без звільнення Криму й раніше окупованих територій Донбасу.
Є в цій історії про війну ще один, надзвичайно проблемний штрих. Йдеться про те, що епізодичні військові успіхи «Битви за Донбас» надихнули на «прояв емоцій» не тільки диктатора з Мінська. Але й Пекін, що є потужним світовим гравцем. Перед самітом НАТО керівництво Альянсу висловлювало занепокоєння безпрецедентним зближенням КНР та РФ. А Білий Дім навіть припускав, шо Пекін грає на боці Росії.
Справді, через російсько-українську війну суперництво США та Китаю різко загострилося. Вашингтон вміло переніс це суперництво на увесь блок НАТО, який відповідно під час саміту позначив «Китай як стратегічний виклик». Взамін Пекін наголосив, що нова стратегія Альянсу «безвідповідальна, заохочує конфлікт і сповнена мислення часів холодної війни та ідеологічних упереджень».
Звісно, основні дії відбуватимуться у практичній, передусім, економічній площині. Зокрема, за підсумками червня поточного року Сполучені Штати Америки вперше в історії поставили до Європи більше газу, ніж Росія. А наприкінці червня відбувся рекордний обвал акцій «Газпрому». Росії не допомогло навіть те, що Китай та Індія після впровадження ембарго з боку європейських держав не тільки стали головними покупцями дешевої російської нафти, а й довели експорт на рекордних цифр.
У червні таки відбувся дефолт РФ – символічне падіння, яке не має практичних наслідків, але свідчить про ізольованість країни та її суспільства, що живе у капсулі.
Замість висновків
Липень буде не менш важким, ніж червень. НАТО балансує, США та Британія стають більш рішучими, Китай приміряється, Франція та Німеччина продовжують небезпечне маневрування, Туреччина ширяє над сутичкою, країни Центральної та Східної Європи разом с країнами Балтії нервують, Росія вдається до неприхованого тероризму, Україна тримається…
Фахівці розмірковують щодо умов можливого контрнаступу сил оборони. Червень і липень вже втрачені «колективним Заходом», а основні озброєння Україна очікує отримати в серпні. До якого ще треба дожити. Якщо партнери усе ж перейдуть до передачі Україні потрібних озброєнь у необхідних кількостях, то українці здатні вчергове здивувати світ. Якщо ж у серпні від США прибудуть 12 безпілотних авіаційних комплексів, а наприкінці року від Німеччини – системи протиповітряної оборони IRIS-T із дальністю ураження цілей до 40 км, сценарій війни буде більш складний.
Можливо, тому, попри начебто потужний виступ НАТО та майже реінкарнацію військово-політичного блоку, багато хто з безпекових експертів вказує на те, що часи таких глобальних об’єднань залишилися в історії. А нині успіх буде на боці субрегіональних союзів, невеликих груп країн, об’єднаних навколо справді спільних та болючих проблем, здатних до швидких рішень та оперативних дій. Для України цей аспект має велике практичне значення, бо війна продемонструвала, хто і наскільки готовий бути «другом» чи «адвокатом», а хто просто спостерігає за перебігом подій війни. Можна погодитися з тим, що НАТО як організація нічого значущого не зробила для України. Втім зробили конкретні країни блоку, які справді зацікавлені у перемозі українців.
Є відчуття, що переживаючи вітальний виклик, Україна починає вчитися бачити майбутнє. Наприклад, Офіс президента Зеленського вже поінформував, що ведуться перемовини із західними компаніями про можливості запуску спільних виробництв зброї. З урахуванням використання українських та західних технологій. Адже Україна фактично має усю лінійку своїх власних озброєнь або їх розробок, від ЗРК до ударного безпілотника. Наприклад, свій HIMARS – реактивна система залпового вогню «Вільха-М» має дальність ураження до 110 км та також є високоточною, як і американська.
В Україні є потужні ракетні технології, є навіть розробки такої екстравагантної зброї як електромагнітна. Багато чого є. Але цим треба займатися – системно, безперервно та наполегливо. Тоді критична залежність від партнерів зменшиться, та й власний ОПК не втратимо.