Екзистенційні прагнення Путіна та страхи тих, хто прагне «зберегти його обличчя»
За великим рахунком, з 27 лютого 2022 року Путін, який тоді розпочав відвертий ядерний шантаж, підлягає щонайменше нейтралізації та усуненню від влади як глобальна загроза існуванню людства. Світ у вигляді потужного об’єднання з п’яти десятків країн, здається, розпочав боротьбу із ним, але спільної волі все ще не вистачає для видалення смертельно небезпечної пухлини з тіла планети. Скальпелем стала Україна, але його гострота все ще бажає бути кращою…
Правда у тому, що без потужної, адекватної допомоги партнерів Україна не зможе перемогти у цій війні. Це і аксіома, і вихідні данні у нинішньому рівнянні війни із багатьма невідомими. Х та Y рівняння – це допомога озброєнням України та реалізація справді жорсткої санкційної політики. Останнє, до речі, передбачає потужний міжнародний контроль.
Про те, що Україна стікає кров’ю та через брак озброєння не може йти у результативний контрнаступ, з початку червня говорили оглядачі різних ЗМІ та експерти, потім це підхопили усі топчиновники країни, нарешті, під час засідання «Рамштайн-3» 15 червня небезпечність утвореного такого паритету було визнано на міждержавному рівню. Зокрема, глава Пентагону Ллойд Остін визнав, що Україна постає перед вирішальним моментом на полі бою, і ставки у цій ситуації є дуже високими. Слова ініціатора та лідера зібрання про те, що безглузде вторгнення в Україну є загрозою не лише для самої України, а є й прямою загрозою для європейської безпеки, та й для усього міжнародного порядку, згадати буде не зайвим, оскільки вони є публічно висловленим сумнівом у продовженні небезпечного балансування.
Справді, російсько-українська війна може тривати роками, в чому був би зацікавлений «колективний Захід». Адже це передбачає незначне зменшення рівня благополуччя Заходу у якості плати за кровопролиття українців, що стоять між РФ і Заходом та утримують спокій останнього.
Сумнів американців, британців та країн Центральної і Східної Європи, а також Балтії, різний. В США і Британії розуміють, що навіть незначна перемога РФ у вигляді окупованих в 2022 році територіях є ознакою слабкості Заходу та передвісником ще більшої війни після того, як Росія остаточно оговтається від березневої поразки. Додає болю Вашингтону й посилення у цьому випадку Китаю, який зберігає нейтралітет, але де-факто на боці РФ.
Країни ЦСЄ та Балтії побоюються падіння України та вторгнення – саме тому так охоче діляться озброєнням. Звісно, такий паритет вигідний і Кремлю, оскільки дозволяє на тлі недосконалих санкцій таємно підживлювати свою воєнну машину та проводити приховану мобілізацію із розрахунком збільшити рівень загрози для усіх. Але передусім для України, яка вже стала «кісткою у горлі Путіна».
Але як і за рахунок чого російські загарбницькі війська провели перегрупування та відновлення? Чому це вдалося зробити Росії, яка виглядала битою у другій половині березня, а Путін, «підібгавши хвоста», 25 березня проголосив вустами одного із своїх генералів неочікувану зміну стратегії у цій війні?!
Перебіг подій свідчить, що «колективний Захід» просто не наважився надати Україні можливості відправити злочинний режим Путіна вслід за його кораблем. Як тільки РФ починає втрачати військовий потенціал, західні партнери майже синхронно припиняють постачання зброї. Втрати України – вояків на фронті, закатованих та загиблих під час ракетних і авіаційних атак цивільних, тим більше територій, – ніхто на Заході не збирається враховувати. Й інколи здається, що територія самої України (бо переносити війну на територію Росії партери наполегливо не радять) перетворилася на справді гігантську живу лабораторію, де відбувається цинічне дослідження людських можливостей.
Звісно, всі ми, українці, маємо бути вдячними західним партнерам за те, що вони рятують суверену й незалежну частину України. Але за фактом, вони рятують Україну рівно настільки, наскільки рятують НАТО та ЄС від путінської чуми.
За визначенням українського Міноборони, Україна отримала від західних партнерів приблизно десяту частину тієї зброї, яку просила для протистояння російським військам. Це фігуральна заява, тому що справа зовсім не у кількості наданої зброї, що насправді й неможливо порахувати посеред війни велетенських масштабів. Справа у вибірковості номенклатури озброєнь та своєчасності їх постачання.
Перемога України безпосередньо залежить від переозброєння, і це усвідомлюють усі гравці світової сцени. Тут доречно згадати, що на усі прохання офіційного Києва отримати літаки, сучасні засоби ППО-ПРО та потужні протикорабельні ракети західного виробництва було надано відмову. Навіть свої танки не хоче надавати Європа, бо це ж наступальна зброя! Хоча з часом на додаток до ПЗРК Stinger в українських силах оборони з’явилися засоби ППО із дальністю ураження 7 км, а пізніше – 10 км (радянські ЗРК тут не враховуються). Згодом в межах дотримання західної повільної послідовності в Україну пішли сучасні артилерійські системи та, навіть, РСЗВ і береговий протикорабельний комплекс Harpoon із дальністю ураження понад 100 км. Щоправда, надання Сполученими Штатами багатоцільових ракетних систем HIMARS є віддзеркаленням усієї політики Заходу: спочатку чотири пускові з ракетами для залпового вогню із дальністю близько 70 км, потім (після доведення ЗСУ здатності ефективно застосовувати HIMARS) – ще вісім…
Тож, коли США, Франція та Німеччина вголос кажуть, що ніхто не примушуватиме Україну йти на поступки територіями, то це такий собі акт лицемірства. Бо «збройовий важіль» діє краще за слова…
Путіна також нинішнє становище речей цілком влаштовує. Західний світ як глобальний опонент, дозволяє йому просуватися вглиб України, навіть, обходитися без потреби оголошення загальної мобілізації. Захід дозволяє заробляти на нафті й газу майже мільярд доларів щодня (за 100 днів війни РФ заробила 93 млрд євро); красти в Україні зерно та блокувати порти, щоб розповсюдити голод на помітну частину планети; обходити санкції та укладати через цивільні підприємства контракти для поповнення комплектуючими свої озброєння та навіть масово скуповувати через підставні фірми супутникові знімки. Захід вагається – судити Путіна чи зателефонувати йому, і це подобається кривавому диктатору. Ядерний шантаж діє, якщо в Європі побоюються його дратувати.
Тим більше, що є й країни, що цілком свідомо бажають Путіну швидкої перемоги. Бо коли міністр оборони Китаю висловлюється, що Сполучені Штати «затягують конфлікт» між Росією та Україною шляхом надання зброї та підтримки, то це не тільки надихає Путіна на масові вбивства та знесення цілих житлових кварталів у містах, а й дозволяє цинічно посміхатися, зокрема, наданням різних почестей підрозділам, що ґвалтували, катували й нищили цивільних людей.
«Президентський» десант: робота над помилками?
Найкращі партнери України – США та Велика Британія – щиро бажають Україні перемоги. Є й низка інших, які просто не бажають Путіну перемогти. Це, як вже відомо, різні речі. Прихильниками такої позиції є очільники Франції, Німеччини, Італії, Туреччини.
Тож, коли президент Макрон, канцлер Шольц та прем’єр Драгі (візит президента Румунії Йоганніса очевидно був збігом політичних обставин) їдуть до Києва-Бучі-Ірпеня і роблять цілком щирі заяви про безумовну підтримку України, це виглядає потужним психологічним підбадьоренням. А ще такий візит може цілком розглядатися компенсацією – за ненадану раніше обіцяну зброю, за загравання із Путіним, за готовність зберегти нинішній злочинний режим в РФ.
Дивно, але коли Шольц говорить у Києві, що Путіну слід відкликати війська та «сісти за стіл переговорів», він навіть не усвідомлює, що це і є образа для України. Тому що він взагалі не розглядає необхідності повалення злочинного режиму Путіна.
Так само ображає Україну й Макрон, коли у пориві відвертості запевняє: Захід допомагає Україні оборонятися від РФ, але «не вступає у війну», тому було домовлено не постачати Києву певний вид озброєнь, наприклад, штурмові літаки або танки. Скажемо відверто: не через те, що Захід «не вступає у війну», а через відверті побоювання Путіна і загравання з ним, та й намір збереження його як очільника держави.
Що ж, візит довів, що статус-кво поки зберігатиметься… В Європі Україні допомагатимуть й надалі – не впасти. Хіба що Британія, яка, до речі, за результатами «Рамштайну-3» визначила надати додатково 20 САУ М109, продовжуватиме справу разом із США. Американці в рамках нового пакету допомоги (загальна сума якої зросла до 5,6 млрд дол.) посилить Україну ще двома береговими ракетними комплексами Harpoon, партією вже згаданих пускових установок M142 HIMARS та ще багатьма озброєннями. Вашингтон запевняє, що досяг рекордних темпів поставок.
За поставками деякої номенклатури озброєнь справді Захід досяг успіху. Наприклад, голова Об'єднаного комітету начальників штабів США Марк Міллі повідомив днями, що Україні сумарно надано 383 одиниці реактивної та ствольної артилерії та майже півмільйона артилерійських снарядів.
Можливо, просто мало хто й на Заході усвідомлював, що класична війна третього покоління, тобто, така ж, як і Друга світова, якщо ведеться в ХХІ столітті, має вже інший вигляд. І інший вимір. Надавати Києву зброю нового покоління Захід поки не поспішає. І це є проявом інфантильної політики Заходу щодо України та російської загрози.
Вважати, що днями на панораму нинішньої війни буде наведено різкість, було б наївно. Бо момент усвідомлення, що саме така російсько-українська війна влаштовує усіх, вже відбувся. Справді, війна може тривати роками – принаймні до раптової смерті Путіна чи його зміщення в РФ. Захід боїться застосування ядерної зброї, і тому шантаж продовжуватиметься. Захід боїться розпаду Росії, та наслідків цього процесу, отже балансування Путіна буде підживлюватися Заходом і надалі. Слід констатувати: антипутінської коаліції поки що немає. Хоча вона може і має з’явитися.
Розчленування України vs розчленування Росії. Чи втримається світ?
«Якщо Україна отримає необхідне озброєння, контрнаступ може закінчити до кінця літа», – заявив в інтерв’ю «Радіо Свобода» генерал-майор ЗСУ Дмитро Марченко. Генерал припустив, що українська армія може подекуди програти в часі, за який окупантам вдасться більше окопатися в тимчасово зайнятих територіях.
Насправді, Україна вже програла у часі, при цьому двічі. Перший раз, коли в 2014-2021 роках не кинула усі зусилля на потужне переозброєння. Вдруге, коли її партнери протягом місяців війни у 2022 році здійснювали це переозброєння занадто повільно та обирали, скажімо так, «дзеркальну» російським номенклатуру озброєнь.
Найважливішим фактором майбутнього військового успіху України має стати інший підхід переозброєння – надання силам оборони держави зброї, що на покоління перевершує російську. Від Європи (окрім Британії) цього очікувати не варто, принаймні найближчим часом. Розпочати цей процес здатні лише США. І саме на це натякає міністр оборони Олексій Рєзников, коли каже, що Україна поверне Крим військовим шляхом.
Цікаво, що перед самим візитом до Києва високих гостей з Європи та перед засіданням у форматі «Рамштайн» The Washington Post оприлюднив показову статтю Макса Бута – із обґрунтованою критикою адміністрації Байдена.
«У березні Байден зробив серйозну помилку, коли, через надмірні побоювання щодо реакції Путіна, відмовився сприяти передачі польських винищувачів МіГ-29. Але ще не пізно виправити цю помилку. Хоча МіГ-29 все ще були б корисними, загалом ми повинні перевести Україну на обладнання НАТО: безпілотники MQ-1C Grey Eagle, винищувачі F-16, штурмовики A-10 Warthog та протиповітряна оборона Patriot. Системи Grey Eagle, здатні нести протитанкові ракети Hellfire і є набагато ефективнішими безпілотниками, ніж американські Switchblades і турецькі TB2, які нині отримує Київ. А-10, розроблений для того, щоби протистояти наземному вогню, був би ідеальним проти російської артилерії. F-16 дозволить українцям збивати більше російських військових літаків і бомбити російські війська. Система Patriot може збивати не тільки літаки, а й ракети. Захід має відправити сотні гаубиць і реактивних систем залпового вогню, тисячі ракет і сотні тисяч артилерійських снарядів. Це мають бути снаряди Excalibur з GPS-керуванням для M177 (дальність: 24 милі, тобто 38,6 км) та армійські тактичні ракетні системи для Himars (дальність дії: 186 миль, 299 км). Ці боєприпаси більшої дальності дозволять українцям вражати російську артилерію, ракети та лінії постачання, не ризикуючи своєю новою зброєю поблизу лінії фронту».
Це і є підхід, коли передова зброя, помножена на стійкість і витримку українських захисників, може завершити справу. Українці беруться «попрацювати» за усіх. Але для цього Захід має повністю довіряти Україні та щиро усвідомити у необхідність ліквідації злочинного режиму Путіна.
Історія повторюється. Будемо відверті: світ сьогодні має перспективи випестування нового Гітлера ХХІ століття – у вигляді «Путіна зі збереженим обличчям». Якщо чесно, то це вже практично сталося, просто Україна тримає на собі увесь тягар імовірної світової війни.
Загравання із Путіним – це шлях до нової війни, але ще більш масштабної й кривавої. Невизнання світом Путіна як міжнародного злочинця, а РФ як країну-спонсорку тероризму, призведе до ще більш масових вбивств, вже на території Європи. А найбільш мотиваційним фактором для кремлівського злодія могло стати захоплення України. Саме це мають усвідомити в усіх західних столицях.