Тривожність ситуації потребує активного публічного наративу з боку України з висвітленням всіх викликів, які в собі несе кримська окупація для світового правопорядку. Кримський епізод має надто широкий глобальний контекст, щоб його ігнорувати чи звужувати виключно до україно-російських відносин. Здійснивши спробу анексії та порушивши принцип територіальної цілісності і непорушності кордонів, Росія створила небезпечний міжнародно-правовий прецедент. Водночас своїми протиправними діями в умовах продовження тимчасової окупації Кримського півострова Росія активно мілітаризує регіон та прилеглу морську акваторію, тим самим підриваючи процеси роззброєння, ядерного нерозповсюдження свободи судноплавства та й просто перетворює регіон в неприступний зі значними можливостями для проектування своєї військової сили на суміжні регіони. Зрозуміло, що це має безпосередній вплив не лише на національну безпеку України, але й зачіпає ЄС та НАТО, зокрема США. Не можна оминути вплив кримської окупації на близькосхідний театр, включаючи використання Росією окупованого Криму для посилення своїх позицій в Сирії. На підтвердження того, що про Крим знають і говорять, нагадаю інтерв’ю йорданського короля, який прибув до Вашингтону у квітні 2017 року для зустрічі з тоді новообраним президентом Трампом, де не прикриваючись він відверто сказав про важливість пошуку розуміння щодо Криму, лиш би Росія стала більш зговірливою по іншим питанням.
І дуже добре, що Офіс президента уже озвучив свій намір до 2020 року розробити перший пакет реінтеграційних законів, що загалом відповідає баченню президентом Зеленським політики з повернення окупованих територій, центральне місце в якому посідають права та основні свободи людини. Важливою, однак ознайомчою стала зустріч глави держави з представниками кримськотатарського народу, яка зосередилася на питаннях захисту прав людини, законодавчих ініціатив та гуманітарних питань. Добре прозвучав сигнал на підтвердження того, що питання самобутності кримськотатарського народу як корінного народу України залишається на порядку денному.
Проте такі кроки, очевидно, не може вважатися цілісною стратегією. Тому перш, ніж рухатися вперед, варто зрозуміти, де ми зараз на кримському треку.
З правового погляду, за минулі роки українська дипломатія сформувала в світової спільноти чітке розуміння щодо юридичної приналежності Криму до України, що зафіксовано в резолюції ГА ООН №68/262, цілому ряді документів ЄС, Великої Сімки, НАТО, Ради Європи і ПАРЄ, ОБСЄ тощо. Ба більше, Генеральна Асамблея ООН пішла ще дальше, чітко визнавши резолюцією №71/205 з подальшим перепідтвердженням у резолюціях 72/190, 73/263 і 73/194 Росію як державу окупанта, що покладає на Москву відповідні міжнародно-правові зобов’язання та підкреслює тимчасовий характер здійснюваною нею окупації.
На додаток наші партнери запровадили досить різнопланову політику невизнання спроби анексії. З власного досвіду зазначу, що уже на червень 2014 року було не лише створено спільну робочу групу Україна – ЄС з оцінки правових наслідків спроби анексії Криму Росією, але й визначено чіткі орієнтири щодо економічних, торговельних та фінансових обмежень стосовно Криму. Було вироблено заходи для обмеження надходження інвестицій в Крим та Севастополь. Так само запроваджені заходи, зокрема на рівні ЄС, які забороняють імпорт товарів з Криму, за винятком тих, чиє українське походження підтверджене уповноваженими органами України. В кілька раундів запроваджено санкції, як проти фізичних, так і юридичних осіб.
Загалом, сьогодні українська дипломатія має детальні інструкції та достатні інструменти, щоб реагувати на будь-які факти, які могли б свідчити навіть про опосередковане визнання зміни статуту Криму. За умови вмілого використання наявного інструментарію можна говорити про de jure точку неповернення в політиці невизнання спроби анексії Кримського півострова.
Зокрема, з ухваленням Сполученими Штатами 25 липня 2018 року «Кримської декларації», яка також отримала широку міжнародну підтримку, Вашингтон фактично підбив підсумки етапу з формування політики невизнання спроби анексії Кримського півострова Росією. Відсилка до Декларації Веллеса 1940 року дає надію на непорушність політики невизнання, як це мало місце щодо балтійських держав протягом 50 років. Проте є й інша сторона медалі – Захід обґрунтовано виходить з розуміння, що вирішення кримського питання має довготермінову перспективу, відповідно відносини з Росією вибудовуватимуться на прагматичній основі з поправкою на ізольовану політику невизнання. І очевидно, що нова «прагматична» політика стосовно Росії буде значно м’якшою і розмитішою, ніж за часів «холодної» війни щодо СРСР.
За таких умов і у разі власної пасивності, можемо опинитися у ситуації, коли de jure матимемо комплексну політику невизнання, а de facto фіксуватимемо її порушення. Історія з поставкою турбін Siemens в Крим лише підтверджує, що російська сторона й не прагне докладати особливих зусиль для видумування хитрих схем для обходу запроваджених обмежень.
Все це вимагає від Києва ініціативної і проактивної зовнішньої політики, яка б задавала порядок денний щодо Криму. З одного боку, варто далі продовжити відкалібровувати політику невизнання, яка має більш статичний характер. Паралельно, необхідно ініціативно нагадувати про недостатність і невикористаний потенціал політики невизнання, тим самим перефокусовуючи увагу на активні дії, які б ураховували динамічні зміни та з часом дозволили б сформувати остаточні обриси політики деокупації.
Тим паче, напрацювання за минулі п’ять років створили дуже добрі стартові позиції для нової команди, які включають різні інструменти міжнародного права, санкції, позови до міжнародних судів і арбітражів, здійснення, хоча й опосередкованого, моніторингу порушення прав людини з боку Росії як окупаційної держави.
Продовжуючи домагатися запровадження додаткових моніторингових механізмів, варто було б просувати ув’язку між триваючими репресіями на окупованому півострові та економічними/фінансовими санкціями. Колись впертість Радянського Союзу у справі так званих «отказников» призвела до схвалення поправки Джексона-Веніка. Нині ж порушення прав людини в Криму, головною мішенню для яких став кримськотатарський народ, значно масштабніші. Зрозуміло, що з огляду на примирливі тенденції, швидкого результату не буде, але вода камінь точить. Тим паче, мусимо переламати ситуацію, коли міжнародна спільнота обмежується глибокою стурбованістю і епізодичними закликами до Москви. Інакше, ні людям в окупації не допоможемо, ні деокупацію не наблизимо без посилення санкційного тиску на Росію.
Необхідним є й ретельне відслідковування випадків порушення санкційного режиму, насамперед західними компаніями. Варто було б опрацювати можливість поширення моделі проведення консультацій з ЄС щодо правових наслідків окупації АР Крим та м. Севастополя на двосторонній рівень, насамперед з країнами, де фіксуються найбільш значущі порушення санкційного режиму. Не менш цікавим є рішення ООН від 2016 року про створення своєрідного «чорного списку» з компаній, які здійснюють протиправну діяльність на окупованому Західному березі річки Йордан. Варто було б виступити з ініціативою про «універсалізацію» цього інструменту, використавши як додатковий аргумент окупацію грузинських територій в Абхазії та Південній Осетії. Репутація для світу бізнесу все ж таки щось та значить. Відповідно, варто завершити й історію з притягненням до відповідальності компаній, які брали участь у будівництві так званого керченського моста, як і тих, що користуються ним на шкоду суверенітету і територіальній цілісності України.
Випадки порушення закритого режиму портів і аеропортів окупованого Криму також могли б отримати додатковий розвиток через відслідковування потенційних зв’язків, наприклад, зі страховими чи лізинговими компаніями у Європі.
Скрупульозна фіксація порушень з боку Росії є важливою й для продовження актуальних судових процесів, пов’язаних з тимчасовою окупацією Криму та порушенням прав людини, так і можливість для ініціювання нових позовів.
Ураховуючи подальше посилення «прагматичного порядку денного» для відносин Заходу з РФ, було б недалекоглядно покладатися виключно на дії союзників.
Особливе місце серед заходів «матриці деокупації» варто відвести нарощуванню власного потенціалу України. Перш за все мусимо виправляти ситуацію, яка склалася з втратою флоту в Криму, зокрема через реалізацію асиметричних заходів.
Маємо добрий приклад реагування НАТО на мілітаризацію Росією чорноморського регіону. У квітні 2019 року Альянс затвердив так званий «пакет дій» щодо Чорного моря, який передбачає й посилення морських спроможностей України. Очевидно, що маємо і надалі розвивати цей напрям.
Варто також продовжити роботу зі збереження і посилення військово-морської присутності союзників в акваторії Чорного моря, щоб демонополізувати російську присутність.
Окупація Криму Росією стало плацдармом для розгортання спіралі російської агресії. Пошук і ефективне комбінування інструментів для посилення тиску на Росію у рамках мирної стратегії деокупації Криму та удосконалення відповідних міжнародно-правових механізмів все більше перетворюватиме Кримський півострів на пастку для Москви та наближаючи його звільнення.
Незалежно від політичних уподобань і кольорів всередині України єдність та солідарність на зовнішній арені – це запорука нашої перемоги!