Коли міжнародні посередники взялися за врегулювання ситуації, яка склалася в Боснії після війни, вони вирішили просто зафіксувати стан справ. Результати етнічних чисток, проведених збройними формуваннями Республіки Сербської – її бойовики фактично вигнали з контрольованої території мусульман і хорватів. Політичний і військовий союз, який склався між мусульманами і хорватами. Необхідність зберегти єдність Боснії, щоб не створювати прецедентів нових територіальних переділів.
Цей підхід нікому не допоміг. Після Дейтонських угод, які зупинили війну в Боснії і Герцеговині, трапилися і Косово, і визнання Росією незалежності Абхазії і Південної Осетії, і Крим. Ну а сама Боснія стала перетворюватися на державу, якої немає. Сербам вона не потрібна тому, що вони розглядають перебування в Республіці Сербській як підготовку до возз'єднання з Сербією. Хорвати і раніше зорієнтовані на Хорватію, при цьому законодавство країни складено таким чином, що вони не можуть розраховувати на адекватне представництво в керівництві спільної країни, «за них» фактично голосують мусульмани. Для мусульман-боснійців Боснія – природний притулок їхньої ідентичності. Але якщо на протязі десятиліть в цьому притулку не відбувається нічого, що обіцяло б йому реальні перспективи, чи станете ви цінувати і будувати таку країну? Або віддасте перевагу зітхати по ній з відносно ситої еміграції – еміграції, в якій у вас до того ж не буде ніяких проблем з сусідами, яких ваша держава не цікавить, а ваша ідентичність здається вигадкою і примхою?
Після президентських і парламентських виборів 2019 року тим українцям, хто замислюється про майбутнє нашої державності, варто задатися не питанням, коли Україна стане схожа на Польщу чи Румунію, а питанням, як нашій країні не повторити долю Боснії – перспектива не здається такою вже нереальною, а своїх Мілорадів Додиків у нас хоч греблю гати. Формально результати виборів зафіксували небачену національну єдність навколо фігури колишнього коміка Володимира Зеленського і спішно створеної під його ім'я віртуальної політичної партії, яка контролює сьогодні український парламент.
Фактично соціологія констатує, що через п'ять років після початку війни з Росією українські громадяни все ще розділені по найголовнішому питанню існування держави – відношенню до колишньої метрополії і – найголовніше – тієї цивілізації, яку вона уособлює, «русскому миру». Як і раніше мільйони українців голосують за відверто проросійські партії – і якщо згадати, що велика частина традиційно проросійського електорату залишилася по той бік лінії розмежування і адміністративного кордону з Кримом, можна реєструвати збереження розколу, що намітився ще 1994 року, коли президентом України було обрано першу «людину з народу», Леоніда Кучму. І хоча кількість людей, які хотіли б, щоб самостійна Україна дійсно існувала – і не в тіні Росії і «русского мира» – постійно зростає, для багатьох з цих людей питання формування самостійної української ідентичності є питанням вторинним у порівнянні з питаннями економічного добробуту та вирішення соціальних проблем.
Багато хто з цих людей як і раніше сприймає Україну як годівницю, а не як національний притулок і зовсім не здатній зрозуміти, що без чіткого усвідомлення самого сенсу будівництва держави вона перетворюється на мертвонароджену дитину. А багатьом нашим співвітчизникам взагалі не потрібна ніяка держава, вони сприймають її як прикру перешкоду, що заважає їм жити. Так, ці люди не є союзниками «русского мира», але є адептами українського хутора – і готові безтурботно жити за будь-якої влади, що встановиться на українських землях. Власне, як це і було тут протягом століть.
Українцям необхідно, нарешті, усвідомити, що так звана «пасіонарна меншість», яка регулярно виходить на вулиці в критичні для держави моменти, може саме існування держави відстояти, але побудувати її не здатна. Для будівництва держави необхідна воля всієї політичної нації та її готовність до багаторічної самопожертви, інакше не буває. Потрібно реалістично оцінити результати голосувань 2004 і 2014 років, коли так звані націонал-демократичні сили ненадовго перемагали. І зрозуміти, що 2004 року ми були свідками не тільки національних, а й соціальних сподівань на Віктора Ющенка як на рятівника нації і носія специфічної української справедливості, яка, як відомо, на кожному хуторі своя. А 2014 року ми спостерігали рідкісне єднання патріотів з ображеними Росією співвітчизниками. І коли градус напруги став знижуватися, а образа вщухати, нечисленних патріотів залишили наодинці з їхніми вічними ілюзіями.
Потрібно зрозуміти – і в цьому теж може допомогти приклад Боснії і Герцеговини – що Заходу потрібна стабільність на пострадянському просторі, мирна і територіально цілісна Україна та взаємодія з Росією. Але цивілізаційно самостійна – і державно усталена Україна – потрібна тільки самим українцям (та й те далеко не всім). І якщо мирна і територіально цілісна Україна стане стоячим болотом, на території якого десятиліттями нічого не буде відбуватися – це нікого не схвилює ані в Берліні, ані в Парижі, ані тим більше у Вашингтоні.
Потрібно зрозуміти, що історичний процес розпаду імперії, одним з фрагментів якого стало відокремлення України і її державність, дійсно гарантує існування нашої незалежної держави. Але він не гарантує ані територіальної цілісності цієї держави, ані її цивілізаційної спроможності, ані економічного успіху, ані якості політичної нації. Історичний процес гарантує нам тільки місце на карті – всього іншого ми можемо досягти тільки самі.
А це означає, що Україну треба будувати всюди, де це є можливим. Й будувати у першу чергу для себе – і тільки тоді вона стане привабливою для інших, навіть для попутників. Тим більш, що думка цих попутників, які не мають ніяких реальних життєвих орієнтирів, змінюється так швидко, що до них ніколи не вдасться пристосуватися.
Тому «пристосовуватися» потрібно до України. Тільки до неї і до її майбутнього. І діяти треба тільки заради неї – навіть тоді, коли більшості її громадян на неї відверто наплювати. Не потрібно боятися опинятися в меншості, не варто догоджати невибагливій публіці, що проживає життя у пошуку чергових месій. Не потрібно боятися краху – природного і неминучого результату будь-якого популістського або колаборантського правління. Навпаки, потрібно навчитися використовувати наслідки цього краху в інтересах майбутнього державного будівництва.
В Україні потрібно навчитися жити без страху і зневіри.