Послухай, бейбі, у тебе регулярні мігрені, о-оу. Я сподіваюсь, що ти не крейзі, Ай-а-я-я-я-яй, Маєш знати і їх контролювати.
Для Вадима такі відео з кумедними піснями про медицину — такий собі спосіб зняти напругу після роботи. Усе почалося по фану. Одним з перших його відео став кавер на «Пінаколаду» Віталія Козловського — пісню, яку він завжди співає в караоке.
«Відео непогано залетіло, — каже він. — І я зрозумів, що зробив щось, що людям відгукнулося».
«Ну хто не хоче популярності й інтерв’ю, як у Комаровського?» — сміється. І додає, що блогерство для нього не про популярність, а про довіру: «Пацієнт приходить до незнайомої людини й повинен довіритися. Це велика відповідальність. І добре, якщо медійність допомагає людині відчути, що ти нормальний лікар».
Процес створення відео, розповідає лікар, залежить від натхнення: «Іноді, коли приходить муза, усе можна придумати й записати за кілька годин. А буває, розтягується на кілька днів — ідеї складаються по крапельці».
Найкращі приходять Вадиму на свіжому повітрі — коли гуляє з донькою або крутить педалі: «Фізична активність допомагає генерувати тексти й мелодії. Сидіти в кабінеті й дивитися в стелю не мій варіант».
Усе, що робить Вадим у соцмережах — не просто задля розваги. Йому важливо, щоб контент допомагав людям орієнтуватися у власному здоров’ї: «Якщо сидіти й бурмотіти складні речі монотонно, це подивляться тільки мої батьки. А мені хочеться, щоб дивилися й сміялися, але водночас щось для себе виносили».
Тільки біль на згадку залишила, залишився з горем я один. Ліки ти приймать не захотіла і “прокапаться” рішила, “щось для судин”. Твій лікар плаче грозами, грозами, грозами, вмиває серце сльозами, сльозами, сльозами. Я знов скажу “Приймай”, а ти не чуєш слів, Твій лікар плаче грозами.
Кожен ролик приносить не лише лайки, а й запити на консультації. «Люди дивляться, впізнають себе, пишуть. Хтось хоче пояснення вже поставленого діагнозу, хтось шукає підтримку». Вадим намагається цей інтерес переводити в офлайн — детально пояснювати пацієнтові, що з ним відбувається і що робити далі. Бо коли людина розуміє свій стан, їй простіше дотримуватися рекомендацій.
Однак офлайн до Вадима так просто не потрапиш. Він живе у Польщі. Там опинився після вимушеного переїзду з рідного дому.
Приморськ
Вадим родом з Приморська Запорізької області. Ріс там, у школі найбільше любив біологію та хімію. Планував далі йти або в медицину, або в педагоги. Подав документи на дві спеціальності про всяк випадок. Опинився в медицині і жодного разу не пошкодував.
Учився в Запорізькому державного медуніверситеті на «Лікувальній справі». Спеціальність обрав не одразу, шукав, що справді зачепить. А зачепила людина. Точніше викладачка неврології: «Її енергія й харизма сильно мотивували».
Нервова система для Вадима стала найцікавішою частиною організму: «Часто кажуть, що неврологія — найширша з вузьких спеціальностей. І це так. Спектр звернень від головного болю до оніміння пальців, від запаморочень до болю в спині. Але якщо спробувати все це звести до спільного знаменника, то це буде біль».
У 2019 році Вадим закінчив інтернатуру за спеціальністю «Нервові хвороби». І з того ж року почав працювати в рідному Приморську як лікар-невролог.
Працював. Допоки 26 лютого 2022 року росіяни не увійшли до Приморська. Вадим з родиною зрозумів, що залишатися для них не варіант: «Ми не могли жити під чужим прапором». Дорога на підконтрольну Україні територію вже була перекрита, тож сім’я вирушила іншими маршрутами й опинилася в Польщі.
Там серед тисяч українських родин, що рятувалися від війни, Вадим почав заново будувати і життя, і кар'єру. Польща, каже він, стала однією з небагатьох країн, де українським лікарям дали шанс працювати в системі охорони здоров’я ЄС — навіть попри певні обмеження: «Для нас це було важливо. Ми змогли залишитися лікарями й допомагати українцям, які також опинилися тут через війну».
Польща
У Польщі лікар, розповідає Вадим, шанований, і попит на медиків високий: «Та, як і в багатьох країнах Європи, є "текучка" кадрів. Польські лікарі часто їдуть працювати до інших країн, де заробітки значно більші. А Польща активно запрошує медиків з України, бо кадрів не вистачає».
Вадим спостерігає, що й у Польщі лікарі часто працюють на межі: «Коли в тебе десятки пацієнтів щодня, емоційне вигорання неминуче. І тоді людина просто не може віддати достатньо уваги кожному. Це шкодить і пацієнтам, і довірі до лікаря».
З українським прізвищем у Польщі, за спостереженням лікаря, спочатку може бути складно. Пацієнти дивляться уважніше, іноді з осторогою. Але, каже Вадим, це швидко минає. Якщо спілкуєшся зрозумілою польською, є взаєморозуміння — це працює на твою користь.
Лікар спостерігає, що польські пацієнти часто стикаються з тим, що місцеві лікарі ставляться до них прохолодніше — просто через брак часу: «Колеги іноді нарікають, що мусять приймати надто багато пацієнтів. На кожного — 10–12 хв. Це дуже мало, особливо якщо йдеться про психіатрію чи терапію, де важлива розмова, контакт, довіра. І лікар, і пацієнт відчувають, що цього часу не вистачає. А в нас, українських лікарів, можливо, через те, що відчуваємо себе гостями/не вдома — бажання сподобатися. І є відчуття, що ми не вдома, тому намагаємось бути максимально коректними. Зазвичай це викликає взаємність з боку польських пацієнтів».
Хоча поляки не соромляться скаржитися, якщо їм щось не сподобалося. Вадим каже, вони легко звертаються до відповідних органів. «Українські пацієнти в цьому плані поки менш активні — можливо, через радянську традицію “мовчати і не скаржитись, бо все одно будеш неправий”».
Як це — бути лікарем у Польщі
Перш ніж вийти на роботу, Вадиму одразу пояснили одне з головних правил європейської медицини — кожен лікар зобов’язаний мати страхування професійної відповідальності: «Це не моє особисте медичне страхування. Це поліс на випадок лікарської помилки. Ти обираєш компанію, повідомляєш, що ти лікар, і тобі пропонують пакет залежно від спеціальності. У хірургів ризики більші — тому й страхові суми відповідні. Якщо комісія визнає помилку і, наприклад, оцінить збиток у сто, п’ятсот тисяч чи мільйон злотих — страхова покриє. І лікар не платить з власної кишені».
У перші місяці повномасштабної війни багато українських медиків приїхали до Польщі. Але зараз, спостерігає лікар, хвиля спала: «Суджу з ринку праці. Усі, хто хотів працювати за фахом, знайшли собі місце. А попит усе ще є — кадрів бракує».
Польща, додає він, переживає бум українських приватних клінік. «Їх відкривають дедалі більше. І тепер вони конкурують між собою за лікарів», — усміхається Вадим.
Коли лікар порівнює українську і польську медичні системи, то насамперед каже про брак фінансування в Україні, де «дуже багато залежить від грошей пацієнта». Вадим згадує свої часи в Україні, коли консультацію лікаря за тарифом розцінювали в 50 грн: «Це виглядало як анекдот, смішно і водночас сумно. Та якщо говорити про структуру охорони здоров'я, на мою думку, за умови нормального фінансування Україна рухалася б у правильному напрямку». Лікар вірить, що українська система поступово наближається до цього, але через війну багато планів довелося відкласти.
У Польщі ж, спостерігає Вадим, усе: від обстежень до лікування — не на словах, а на ділі забезпечується державою: «Це створює певну стабільність для пацієнтів і лікарів, хоч є черги й обмеження. Але не потрібно переживати за гроші під час лікування».
Наприклад, якось на прийом до Вадима прийшла жінка років сорока. Кульгала, скаржилась на сильний біль у попереку. Уже мала діагноз — поперековий стеноз хребтового каналу, поставлений іншим лікарем. Але щось у її стані не збігалося з цією картиною. «Я переглянув МРТ — явного стенозу там не було», — пояснює Вадим. Під час огляду помітив інші симптоми, що мають насторожити кожного невролога. Зрештою, поставив підозру на розсіяний склероз — аутоімунне захворювання, коли імунна система атакує мієлін, «ізоляцію» нервових волокон.
Пацієнтка потребувала швидкого обстеження і стаціонару. Вадим скерував її до відділення невідкладної допомоги. Була субота. Жінці там сказали, що апарат МРТ «не працює», і порадили прийти в понеділок. У понеділок оглянули. І — запропонували запис на амбулаторний прийом через кілька місяців.
«Було зрозуміло, що чекати вона не може, — каже Вадим. — Ми почали терапію гормонами. Вона пройшла додаткові обстеження за власний кошт — і стан справді покращав: зникла кульгавість, симптоми послабшали. Але далі їй потрібно було специфічне лікування, яке в Польщі надають лише державні клініки. А це черги на місяці».
Жінка припинила приймати гормони — і хвороба швидко повернулася. Її все одно не поклали в стаціонар і не пришвидшили консультацію: «А ти сидиш і нічим не можеш допомогти, окрім як чекати, коли стане настільки погано, що її таки госпіталізують».
Пацієнти Вадима в Польщі — переважно українці: «Фактично це основна категорія. Я колись жартував у Reels: якщо в Україні працюєш у своєму місті — маєш пацієнтів з району, а в Польщі — з усієї України. І це правда. У мене були пацієнти з усіх областей — від Закарпаття до Харківщини й Херсонщини».
Найприємніше, каже, що більшість з них спілкуються українською: «Я принципово розмовляю з пацієнтами українською. І навіть білоруси, які приходять на прийом, здебільшого чудово все розуміють. Хіба іноді пояснюю окремі терміни».
Свій блог Вадим теж принципово веде українською: «Не хочу “розпорошуватися” між кількома мовами. І не хочу втрачати зв’язок з Україною. Це мої люди», — каже Вадим Драгулов.
Його рідний Приморськ досі під окупацією. «Дуже сподіваюся, що скоро там знову буде український прапор. Хочу додому, там завжди інакше — свої місця, свої люди. Люблю море, там виріс. Просто поки нема куди повертатись. А коли буде — наше повернення стане дуже ймовірним».