Анафема замість автокефалії
Без перебільшення, патріарх Філарет - легендарна постать в історії сучасного українського православ'я. 1929-го року народження (на Донеччині), після навчання в Одеській духовній семінарії, закінчив Московську духовну академію у 1952-му році, розпочавши церковну кар’єру ще за життя Сталіна.
При Хрущові, в 1966-му, в свої 37 років уже був обраний очільником Київської кафедри.
Чи було таке можливо на той час без співпраці з органами? Ясно, що ні. Сам Філарет в 2021-му році в інтерв'ю Дмитру Гордону про це згадував дослівно так. “Жодного єпископа в російській церкві не було за радянські часи, на якого б не було згоди органів безпеки. Тому про будь-якого єпископа, висвяченого за радянських часів, можна сказати, що він має контакти з органами безпеки. Інакше він не зміг би служити”.
Ще цитата.
“Були контакти такі - узгоджували єпископів, священників, інших, які потреби мала церква. Другі - як їх називали попросту “стукачами”, тобто які давали інформацію про своїх співбратів. Таких небагато було, але були”.
Як контактував саме Філарет? Дати вичерпну відповідь, вочевидь, може тільки розкриття всіх архівів, частина з яких досі засекречена.
В згаданому інтерв'ю він так пояснював своє карколомне кар'єрне зростання та високий статус в РПЦ:
“По-перше, я не переступав законів радянської влади. Те, що дозволялось законами, виконував. Але виконував ретельно. Дозволялось відправляти богослужіння, я відправляв, дозволялося проповідувати - проповідував в межах храму, за храмом - не дозволялося, і тому я не проповідував. Дозволялось відвідувати єпархії, парафії, я це все робив”. За його словами, влада тоді умовно “розділила єпископат на три категорії: перша - лояльні радянській владі, але неактивні у церковному служінні, друга категорія - це лояльні до радянської влади, але активні у церковному служінні. Так ось я був активним…Третя категорія - активні, але нелояльні до радянської влади”.
Безумовно, Філарет відіграв дуже значну роль в історії української церкви.
Владний, з крутим характером, мав доволі авторитарний стиль управління. Як жартували вже згодом, в середині 90-х: “В Київському патріархаті Філарета всі бояться, але ніхто не любить. Натомість в Московському Володимира всі люблять, але ніхто не боїться”. Як будь-який жарт, цей - не позбавлений істини.
Окрім всього, Філарет наділений колосальною політичною «чуйкою». “Думаю, він одним із перших зрозумів, що розпад Радянського союзу невідворотний, що треба робити ставку на незалежність України. Вже в 90-му році він фактично бере курс на автокефалію. Спочатку – як складову широкої автономії в РПЦ, а потім – повноцінну автокефалію», - говорить професор, церковний історик Володимир Бурега.
Після смерті очільника РПЦ Патріарха Пімена, 3 травня 1990 року Священний синод Російської православної церкви таємним голосуванням обрав митрополита Філарета місцеблюстителем на Московський патріарший престол. Кажучи світською мовою, він сприймався як потенційний спадкоємець.
Однак, вибори Патріарха він програв - посів третє місце. РПЦ очолив Алексій другий (Ридігер), друге місце було у Володимира (Сабодана).
При чому ті вибори були першими - за сторіччя історії російської церкви - і, видається, останніми (принаймні поки що), в яке не втручалися представники КДБ (їм просто було не до того). Голосування - таємне. Однак, поразки Філарет не сприйняв.
Перебудова впливала на події не тільки в політикумі, суспільстві, але й в церкві.
У жовтні 1990 року Архієрейський Собор РПЦ (щось на кшталт Кабміну. - Ред.) спеціальною Грамотою надав УПЦ самостійність та незалежність в управлінні, а митрополита Філарета обрали її предстоятелем. Такі ж “вольні” отримали церкви низки інших республік.
Після проголошення незалежності України постало питання й церковної незалежності. Частково воно було політичним: самостійній країні - самостійну церкву.
Відтак, за ініціативою митрополита Філарета 1-3 листопада 1991 р. відбувся Всеукраїнський помісний Собор УПЦ, який висловився за повну (!) канонічну незалежність, тобто автокефалію Української православної церкви.
Історично Україна є канонічною територією Константинопольского патріархату. В 1686 Московський патріархат (створена в 1448 році Московська митрополія була самопроголошеною, майже 150 років її ніхто не визнавав і вона не мала офіційного статусу) просто “анексував” Київську митрополію.
Константинополь цього не визнав.
Відтак, в 1991-му Філарету було б логічним і правильним звернутися саме до Константинополя щодо визнання української автокефалії. Однак він попросив про це Москву, яку щиро вважав “матірʼю-Церквою”.
Там, ясно, відмовили.
Зробили декілька суворих “китайських попереджень”, але з повинною Філарет не прийшов - відчував за собою підтримку світської політичної влади. Зрештою «розкольника» покарали. У травні 1992-го в Харкові був скликаний Собор, який замість Філарета обрав митрополитом Київським Володимира (Сабодана).
Філарет завжди називав Харківський Собор незаконним, проте це не так - все відбувалось в суворій відповідності до церковних законів.
Єдине, що залишалося - глуха опозиція. Так в 1992-му було створено Київський патріархат, в 1995-му Філарет його очолив.
За якийсь час Москва позбавила Філарета всіх церковних регалій і проголосила анафему.
Протягом всього свого існування, КП так і не був визнаний світовим православʼям, але став важливим чинником внутрішньої політики. 15 грудня 2018-го року, в день Обʼєднавчого Собору, внаслідок якого постала ПЦУ, Київський патріархат було ліквідовано - під юридичними документами стояв особистий підпис Філарета. Власне, ліквідація як КП, так і автокефальної церкви були умовами проведення Собору.
Віра, мова, незалежність
У травні 2014-го, коли в Україні розгоралася війна, а політики готувалися до виборів, духовенство та влада зібралися у Софії Київській. Молитву від нашестя ворогiв виголосив патріарх Філарет.
Патріарх, який під час Революції гідності утвердив і зміцнив свою репутацію серед патріотичних українців, мав повне право очолити всеукраїнську молитву в такий доленосний час. Зрештою, це була не перша Революція, яку підтримав патріарх.
Під час Майдану Філарет критикував владу: «Вона має виконувати свої обов’язки – захищати добро і карати зло. Коли ж вона добро карає, а зло захищає – то така влада не виконує своїх обов’язків».
І хоч запевняв, що церква має бути поза політикою, наголошував, що вона має бути з народом. «Коли народ б’ють, вона повинна народ рятувати, давати їм притулок. Невипадково саме Михайлівський монастир прийняв тих, кого по-звірячому побили», – казав він.
Він підтримував євроінтеграцію України і вважав, що цей шлях сприятиме становленню автокефальної церкви.
Висловлюючись про війну і захоплення частини Донеччини, говорив, що Донбас – це українська земля. «На Донбасі нема жодного російського села – всі села українські. Оскільки це українська земля, вона повинна належати до України. Я - українець, народився на українській землі і буду захищати українську землю до смерті», - зазначав Філарет, що народився, як вже зазначалося, на Донеччині.
У 2020 році заговорили про швидкий відхід почесного патріарха – він захворів на коронавірус, потрапив до лікарні з важкою пневмонією. Але хоронили його зарано – 91-літній священнослужитель одужав.
ЗМІ поширювали його заяви про те, що причиною коронавірусу є покарання Боже за гріхи, зокрема за одностатеві шлюби.
Він завжди дотримувався традиційних для православ’я консервативних поглядів. Критикував Папу Франциска за лояльне ставлення до питання одностатевих союзів, категорично засуджував аборти.
Водночас демонстрував прогресивні екуменічні кроки: свого часу підтримав візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну, взяв участь у його зустрічі з членами Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій.
Також він пишався запровадженням української літературної мови у богослужінні і вважав, що національна церкви не може існувати без української мови.
І ніхто не заперечить цих його заслуг.
Об’єднавчий собор об’єднав не усіх
15 грудня 2018-го року - день Обʼєднавчого Собору. Незадовго до цього Константинополь повернув Філарет статус канонічного архієрея - з точки зору всесвітнього православ'я, його було реабілітовано.
Собор ухвалив рішення створити автокефальну помісну Православну церкву України, яка об'єднала щойно ліквідовані УПЦ КП і УАПЦ (також доєдналося двоє ієрархів УПЦ МП). Окрім того, було затверджено Статут ПЦУ і обрано її Предстоятеля, учня Філарета, митрополита Епіфанія (Думенка).
Згодом Вселенський патріарх Варфоломій вручив Епіфанію Томос про автокефалію.
В кулуарах перемовлялися: реальне управління новою церквою буде здійснювати Філарет, Епіфаній відіграватиме “символічну” роль. Власне, в КП так уже було - з 1992-го по 1995-й.
Однак в 2018-му сталось інакше. Митрополит Епіфаній проявив себе вправним і мудрим керівником, водночас - вдячним учнем: Філарету було надо статус Почесного Патріарха і забезпечено постійне місце члена Священного Синоду ПЦУ.
Але мир тривав недовго. Не минуло й кількох місяців, як Філарет заявив, що «Томос не такий», греки нам “не друзі”, а розпуску КП насправді не було - всі “не так зрозуміли”.
Вже в квітні 2019-го він скликав альтернативний “собор”, проголосив недійсність об'єднання церков у ПЦУ та намагався відновити УПЦ КП (однак юридично цього так і не сталося).
У січні 2020 року він взагалі заявив, що відкликає свій підпис під Томосом, бо, мовляв, він передбачає залежність української церкви від грецької.
Ясно, ці його заяви швидко підхопила ворожа пропаганда.
Попри позицію патріарха, деякі його колишні підлеглі з лав ПЦУ – священники та архієреї – продовжували його відвідувати в резиденції на Пушкінській. Так зберігався хоч якийсь зв'язок.
Прощений
У День Незалежності Філарет відслужив літургію у Володимирському кафедральному соборі. Вже слабкий патріарх здебільшого сидів на своєму троні, коли ж стояв, його непомітно підтримував диякон.
Він не виголошував проповіді, лише кількома словами привітав паству з Днем Незалежності. На тему Євангелія проповідував клірик собору протоієрей Іоан. Йшлося про немилосердного боржника та прощення. Священник закликав прощати одне одного, якщо хто на кого має гнів чи образу: «Забудьмо зло, яке зробили нам лиходії, щоб і Господь забув наші гріхи. Зробімо ж те, що заповідав нам Христос Спаситель: «Прощайте, то й вас прощатимуть».
А 26 серпня офіційні ресурси ПЦУ закликали вірян молитися за здоров’я почесного патріарха. І стало зрозуміло, що його простили.
Оточення Філарета зробило ще одну спробу розсварити його з Епіфанієм: оприлюднили начебто “духовний заповіт патріарха”. У ньому йшлося про необхідність створення “єдиної Української Православної Церкви, незалежної ні від Москви, ні від Константинополя", наприкінці - щоб його відспівували священники так званої УПЦ КП, а не ПЦУ. Згодом з’явилося відео, як немічному Філарету прямо під час служби підсувають на підпис його “духовний заповіт”, якого він раніше в очі не бачив.
Господь дав Філаретові ще пів року земного життя, і він устиг прийняти Епіфанія, а потім відвідати його митрополичу резиденцію та разом помолитися за Україну й за перемогу над ворогом. “Бог є любов. Тому й ми маємо любити одне одного”, - сказав тоді слабким голосом владика.
***
Владний, з непростим характером, сповнений протирічь, 20 березня 2026 року Патріарх Філарет пішов до Господа в мирі і спокої. І любові.
В тексті використані фрагменти майбутньої книги Соні Кошкіної про те, як Україна отримувала Томос про автокефалію і який шлях пройшла перед цим. Книга наразі знаходиться на фінальному етапі підготовки.
