Берлінале традиційно починається з нарікань на фільм-відкриття. «Мій рік Селінджера» Філіпа Фалардо (найбільше досягнення — номінація на «Оскар» у 2011 році за фільм «Пан Лазар») не порушує сталу традицію. Картина розповідає про амбітну секретарку поважного агентства Джоанну Ракофф (Маргарет Квеллі, яка найбільше запам’яталася після «Одного разу... в Голлівуді»), що мріє стати письменницею. Серед клієнтів агентства – Джером Селінджер, Френсіс Скотт Фітцджеральд, Агата Крісті та інші. Заправляє ним сувора редакторка (Сігурні Вівер), обережно «скопіпастена» з героїні Меріл Стріп у «Диявол носить Prada».
Назва не має ввести вас в оману: Селінджера у фільмі майже немає. Він тінню проходить через «Мій рік Селінджера» і часто з’являється лише для того, щоб підтримати Джоанну (насправді, авторку книги, що стала основою сюжету картини). Більшість екранного часу ми споглядаємо як героїня Квеллі порушує робочу етику, не надто переймається почуттями людей навколо, але сміливо торує собі шлях майбутньої письменниці. Не дуже зрозуміло, чому глядач має симпатизувати такій героїні, тому Фалардо на повну експлуатує янгольський образ Квеллі.
Але, звісно, найбільший гріх цієї картини — вона аж надто глядацька для фестивалю, який понад усе толерує авторське висловлювання.
Ще один потенційно глядацький хіт — «Піноккіо» Маттео Гарроне. Після «Казки казок» очікуєш, що режисер як мінімум подасть «Піноккіо» під незвичним кутом, а як максимум влаштує на екрані гіпнотичну масакру. Але Гарроне не ведеться на очікування та справді екранізує «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді. Майже дослівно: тут є Джеппето (Роберто Беніньї), і ніс, що росте від брехні, й Артемон, і Жеривогонь, і Цвіркун-балакун.
Судячи з усього, коли у справу вступають великі гроші та широка копродукція, то навіть авторові доводиться поступитися власними амбіціями. Але на виході фільм все ж є приємною та симпатичною казкою, з м’яким гумором та дещо потворними ляльками (тут Гарроне вже відігрався на повну).
Попередні дві стрічки демонструвалися у рамках секції «Спеціальний показ». Там же опинилася і спільна робота Ахтема Сеітаблаєва з Олегом Сенцовим — «Номери». Для Берлінале такий показ як мінімум іміджевий: фестиваль підтримував Сенцова протягом усього терміну його ув’язнення. Крім того, Берлін ніколи не цурався сміливих політичних висловлювань і зокрема показував роботи Джафара Панагі, які на фестиваль потрапляли зі флешки, захованої у торті.
«Номери» знімали ще тоді, коли Сенцов знаходився за гратами і всі режисерські настанови він передавав своєму співрежисерові листами. Сама ж п’єса була написана задовго до ув’язнення, у 2011 році.
«Номери» — це антиутопія, яка розповідає про 10 номерів (непарні — чоловіки, парні — жінки), що живуть на Стадіоні в антиутопічному соціумі. За ними спостерігають незворушні судді, готові миттєво виконати вказівки місцевого божества Великого Нуля. Люди-номери змушені виконувати беззмістовні правила, спущені зверху, серед яких – біг під час їжі, старти та, щоночі, поставлений паркан між чоловічою та жіночою половиною. Секс тут табу – називається «передачею естафетною палички» і дозволяється лише у певний визначений божеством час (такий собі кивок на «Мавпу та сутність» Олдоса Гакслі).
З перших кадрів умовність «Номерів» нагадує «Доґвіль» Ларса фон Трієра. Але таке порівняння аж ніяк не йде на користь «Номерам». Наприклад, картина не дуже вдало використовує створений простір, у той час як у Трієра прозорість і умовність працювали у кожному кадрі, підкріплюючи ідею режисера та розповідаючи нам більше про жителів містечка. Так само трохи не вдається впоратися з акторською грою: вона залишається театралізованою і адаптованою під камеру, а не під глядацький зал. Це створює ефект перегляду телевистави, чи перебування у театрі.
Всіх цих режисерських похибок вдалося уникнути не лише Трієрові, а й, наприклад, Аль Пачіно, який не одну роботу присвятив театральним виставам. Зокрема, зняв за Оскаром Вайлдом «Саломею» та розмовну драму «Китайська кава».
Але якщо залишити режисуру Ахтема Сеїтаблаєва у спокої (ну і акторську гру теж), то в тексті п’єси Сенцова можна знайти вартісні речі. Як і будь-яка антиутопія, вона розповідає про світ, який вже сколапсував, а в майбутньому його можуть чекати як зміни (скажімо, «Матриця»), так і їх відсутність («1984»). На початку герої підкоряються «божественним законам», які колись для них написав Великий Нуль, втілений Віктором Андрієнком. Поступово їх абсурдність тригерить декількох героїв і вони займаються богоборництвом, яке приведе до неочікуваних ними наслідків.
Ще один важливий елемент світу «Номерів» — махровий патріархат. Всі героїні тут позбавлені виразності та голосу (окрім хіба що «Четвертої», але навіть нею рухають лише почуття, а не, скажімо, бажання змінити світ), «йдуть до пари» чоловікам, навіть б’ються з них, і зацікавлені більше у вихованні дитини та утриманні біля себе чоловіка, ніж у примарних революціях. Чи це латентна мізогінія, чи надто тонка іронія над тоталітарним суспільством, питання відкрите.
Ну і трохи про хороше кіно. Одна з найпотужніших картин цього року якраз прописалася у новій програмі «Зустрічі». Це «Малмкрог» живого класика румунського кіно Крісті Пую. Пую, який свого часу увірвався у кінематограф соціальною критикою замішаною з «Божественною комедією Данте» — «Смерть пана Лазареску», — вперше відвертається від сучасності.
Дія «Малмкрогу» відбувається у минулому, скоріше за все, на рубежі ХІХ-ХХ сторіч (саме тоді була написана книга «Три розмови» Володимира Соловйова, на якій базується фільм). Головні герої — п’ять аристократів, які весь час (тобто, понад три години) спілкуються між собою про війну, прогрес, християнство, антихриста і навіть трішки про зміни клімату. Може здатися, ніби у стрічці мало дії, але майстерно вибудувані діалоги, повністю списані з книги, сповнені саспенсу та динаміки.
«Мамлкрог» – це, власне, те неконвенціональне авторське кіно, якого і очікували від нового директора фестиваля з локарнським бекграундом. Дивитися його складно і захоплююче, а через деякий час хочеться передивитися ще раз. І тоді вже поза діалогами пошукати нові шари у структурі фільму та роздивитися візуальні підказки, розкидані тут і там.