Перше, що привертає увагу у цьому кіно, — не влучні (на жаль, лише подекуди) жарти, а непослідовність і нерівномірність сюжету. На початку картини нас надто довго знайомлять з головними героями — трьома несхожими ні за характерами, ні за видами цивільної діяльности добровольцями Літом, Гріном та Професором, які потрапляють на найменш престижну позицію. У цьому знайомстві підкупає те, що режисер і сценарист стрічки Володимир Тихий обходиться без гучних фраз про покликання захищати Батьківщину, а відверто показує особисті мотиви добровольців. Та й взагалі у персонажах читаються люди, заблукані й чесні, і які усвідомлюють, що до Героїв їм далеко.Та й чи потрібне їм це?
Згодом до цієї компанії долучаються журналістка й капелан, які, здається, змагаються між собою за найбільшу безпорадність, і командир, який сексистськи гнівається на своє мирне життя тренера жіночої футбольної команди.
І вже після затягнутої експозиції автори фільму нарешті починають нанизувати на п’ятірку героїв те, заради чого ми зібрались, — політичну складову, сатиричну й чорну до ворога й по-доброму глузливу до наших. Хоча, не сказати щоб ця складова була непередбачувана й оригінальна. В цій буфонаді, що подекуди тяжіє до примітивного гумору, помітне прагнення творців кіно вийти на широкий загал. А ще, традиційно для фільмів патріотичного спрямування, персонажі по-підлітковому поділені на добрих і злих. І не існує ніяких півтонів, тільки на самому початку про це тихо зауважить героїня Віри Климковецької, надто амбітна журналістка Оля. Однак, через це фільм і справляється зі своєю ціллю — викликає обурення на сусідських центральних телеканалах, розважає українського глядача й подекуди змушує замислитись.
Окрему увагу автори фільму приділяють журналістці. Здається, втулити ще більше жартів про наївні спроби наблизитися до стандартів ВВС неможливо. Однак, ця незграбна недавня випускниця журфаку, яка ще не визначилась ані з жанром, ані з напрямом майбутнього матеріалу, та дуже прагне першости, є надто вдалим втіленням сучасної української журналістики.
Справжньою зіркою стрічки виявився Дмитро Тубольцев. Цілком ймовірно, через те, що його «Літо» ніби списаний з життя самого актора. Сюжетна лінія цього героя чи не єдина, яка не губиться серед ідейного наповнення фільму і через це запам’ятовується найкраще й викликає співчуття. Хоча кар’єрні невдачі після повернення з війни і не мають жодного стосунку до задуму фільму. А от виконання героєм «Пливе кача» при похованні товариша і паралельному до того ворожого наступу цілить якраз і в ідею, і в глядача.
Це фільм-перебільшення. Не лише стосовно гумору, а й формату. Спочатку творче об’єднання «Вавилон’13», одним із засновників якого є режисер Володимир Тихий, планувало випустити веб-серіал «Бліндаж», який пізніше розрісся до повного метру. І шкода, що розрісся. Порційовано жарти ще могли б виглядати як вдала політична сатира, а от на великому екрані у більше як півторагодинному фільмі, вони губляться серед не завжди змістовних діалогів та сценами з Губарєвим-наркоманом.
З рештою, коти з неоновими червоними очима, що спопеляють поглядом, смерть із банальною косою, намагання влучити у ворога і словом, і кулею трансформують героїв. Перш за все, викликаючи усвідомлення свого місця. Як на війні, так і в мирному житті. А світлини та записи діалогів реальних бійців у титрах (до кінця яких, до речі, досиділи всі глядачі) підсумовують те, що це кіно — не аби створити інфопривід для російських ЗМІ, а для того — аби ще раз щиро, хай і з недолугими часом жартами, поговорити про те, що болить.