​«Можеш грати в театрі, можеш знімати кіно, але знати тебе будуть по «Танцях з зірками»: інтерв’ю з Ахтемом Сеітаблаєвим

Готує одразу два фільм, грає в театрі, керує Кримським домом, відвідує фестивалі і спить по три-чотири години на добу – все це про Ахтема Сеітаблаєва. В рамках Інтенсиву кінокритиків Кирило Пищиков зустрівся з режисером, щоб поговорити про різницю між глядацьким та авторськім кіно, спільну з Олегом Сєнцовим стрічку «Номери», та ставлення до слави й кінокритиків.

Фото: Олександр Панасюк

Про стрічку «Номери» та різницю між авторським та глядацьким кіно

Ахтеме, ви часто в своїх інтерв’ю називаєте себе глядацьким режисером. В чому це проявляється?

Дивіться, не є ж таємницею факт, що є чималий напрямок, який умовно називається авторським кіно, і ще, мабуть, більший – кіно, яке називається глядацьким, для широкого загалу. І вони ж відрізняються між собою. Бувають фільми різних жанрів, але авторське кіно, як правило, розраховане на більш підготовлену глядацьку аудиторію, яка багато дивиться стрічок та цікавиться кіно в його різноманітті. А людина, яка сприймає кіно скоріше як дво- або трьохгодинний похід в кінотеатр, навряд чи обере для перегляду в свій вільний час «Догвіль» замість «Гаррі Поттера», або «Плем’я» замість «Джеймса Бонда».

Кажучи, що я зараз глядацький режисер, я це і маю на увазі: я ціную будь-яке кіно, будь-який прояв мистецтва, творчості, якщо він мене чіпляє, будить всередині мене емоції і роздуми, захоплення – або майстерністю колективу, який це зробив, або темою.

Так ось, так сталося, що я працюю більше на території глядацького кіно і, можливо, це вкоренилося саме з «Хайтарми». «Хайтарму» важко назвати авторським кіно. Я хотів розповісти цю історію якомога більшій кількості людей. Так само і з «Кіборгами», і з «Захаром Беркутом». Тому що, не знаю, якраз на території глядацького кіно я відчуваю себе, мій власний інструментарій, яким я краще володію. Іноді про глядацьке кіно кажуть, що там все максимально зрозуміло, причому в будь-якому жанрі, навіть якщо це детектив: навіть якщо ти не знаєш відразу, хто вбивця, ти знаєш, що зло – це зло. На території глядацького кіно ми б навряд чи розглядали можливість виправдати садиста.

Авторське кіно – це територія непритаманного або контроверсійного тлумачення тих чи інших подій. Але я, поки існую і живу, відчуваю себе в парадигмі кіно глядацького: бути зрозумілим в своїх розповідях максимальній кількості людей, тому що це є певний інструментарій доведення своїх думок, проговорення того, що є всередині мене.

А вам не здається, що поділення на «авторське» та «глядацьке» кіно – це ярлики? І хтось подивиться «Кіборгів» та побачить там глядацьке кіно, а хтось – авторське?

Я з вами цілком і абсолютно згоден. Ми, в широкому сенсі, даємо назву будь-чому, в тому числі жанровим особливостям – для того, щоб нам легше було відрізняти, скажімо, фільм з батальними сценами та висвітлюванням загальновідомих подій з чіткою, ясною позицією по відношенню до всіх персонажів, до сторін конфлікту і так далі.

Але це в певному сенсі немов захист. Коли режисер називає своє кіно глядацьким, це немов захист від того, щоб критики не так сильно журили цей фільм. А коли режисер називає своє кіно авторським, він немов каже: «Якщо фільм провалиться в прокаті, то я знімав авторське кіно, а на нього ніхто не хоче ходити».

Я не боюся відповідальності. В глядацькому кіно, ви, можливо, зі мною погодитесь, однією з важливих складових є бокс-офіс.

Так, звісно.

Фільм «Хайтарма» свого часу не був в прокаті по Україні, тому що ніхто не взяв і не брав тоді таке кіно в прокат. «Яке татарське кіно?» (сміється). Але тільки в Криму бокс-офіс був по курсу тогорічному близько 500 000$. Я не знаю, чи приніс він прибуток тій людині, яка була меценатом і давала кошти на цей фільм. Ну просто не знаю. «Захар Беркут» і «Кіборги» не вийшли в нуль. Ну тому що бюджети були... У «Захара Беркута» близько 120 мільйонів гривень, у «Кіборгів» – 48 [мільйонів гривень], якщо я не помиляюсь (бюджет «Захара Беркута» – 113 мільйонів гривень, прим.авт.). В «Кіборгах» 50 відсотків надала держава, 50 відсотків – це наші гроші. А в «Захарі Беркуті» 30 мільйонів – державна підтримка. Поки що не було жодного українського нерозважального фільму, бокс-офіс якого перебільшив би бокс-офіс «Кіборгів» чи «Захара Беркута». Я до чого це кажу: як мінімум одну вимогу – зацікавлення широкої глядацької аудиторії – ми завжди виконували.

Фото: Олександр Панасюк

Я подивився на Тижні критики ваш спільний з Олегом Сєнцовим фільм «Номери» і хотів запитати. Ви казали на обговоренні стрічки, що погодились знімати фільм з третього разу. Чому відмовились перших два, і чому погодились на третій?

(сміється) Окей, відповім. Я відмовився з декількох причин, ще не читаючи [п’єсу]. Я не дуже сильно звертаю увагу на такі висловлювання, але мені б не хотілося, щоб ім’я Олега в даному випадку якимось чином було в тому контексте. Після «Хайтарми» таких висловлювань майже не було, а от після «Кіборгів» я пару разів почув від деяких людей і кінокритиків, що я, російською мовою, «приспособленец».

Такий собі популізм от кіно?

Так, так, так. Раз тут ім’я Олега, відразу скажуть про мене: мовляв, «він хоче причепитися до людини, яка тримає голодування та знаходиться в ув’язненні». Ще й підкреслять, що я кримський татарин – чомусь дуже важливою є моя етнічна складова – не кажуть, що я – політичний українець. Не хочеться, щоб ім’я Олега зринало в цих претензіях.

До того ж, у Олега на той момент не було нормальної можливості висловитися.

Да у нього питання набагато серйозніше стояло: життя чи смерть. Він вже на той час сто днів тримав голодування, або близько до того. Потім ще один момент: все-таки ми з Олегом, як мені здається, працюємо на різних жанрових територіях. І ми повертаємось до розрізнення авторського кіно і глядацького.

Крім того, коли мені вперше пропонували взятись з фільм, я знаходився в підготовчому періоді до «Захара Беркута». Другий раз – в знімальному. І втретє – це був передостанній знімальний день «Захара Беркута», коли Аня (Паленчук – продюсерка стрічки) разом з Аскольдом (Куровим – режисером документальної стрічки про Сенцова) приїхали до мене на майданчик, на натурний, в скелі. І вона привезла мені п’єсу роздруковану і сказала: «Ну хоча б прочитай, потім скажеш». І коли я вже прочитав, я... Всевишній є на небі. Мені дійсно сподобалось. І мені дійсно нагадало це п’єсу Семюеля Бекета «В очікуванні Годо».

Більш того, я дуже люблю цей напрямок в драматургії і надзвичайно сильно ним захоплювався під час навчання тут в Києві на режисерському відділенні. Ось, і дещо сталося там, і в дечому грав, і мені дуже сподобалось розплутувати цей клубок, коли ти доволі часто не одразу розумієш, про що вони розмовляють. Про що вони розмовляють? Чого вони прагнуть? Чи є інші світи? А Великий нуль, який він? Що це за правила?

Тобто вас вразила п’єса складністю мови?

Вона вразила не тільки складністю мовою. Мені чомусь одразу стало зрозуміло, про що вони говорять. В кожній, буквально в кожній сцені.

І я був радий від того, що Олег своїм талантом позбавив від хвилювання. Тому що я дуже хвилювався: «а раптом не сподобається?»

А немає такого з кожним фільмом?

Та кожного разу. Але тут ще більше. Ти знаєш, відчуваєш величезну повагу до цієї людини. Тобто ти, з одного боку, робиш те, що можеш зробити, але не можеш його [Олега] врятувати.

Я частково вірив і сподівався, що Олег вийде, але весь мій реалізм казав, що ні, Путін буде його принципово тримати. І хоча ми і казали під час зйомок, що ми мріємо, щоб Олег був на прем’єрі, але, мені здається, що кожен з нас десь всередині себе розумів, що не відпустять його. Надто він відкрито і сміливо себе поводив, і з величезною гідністю.

Тож я почав читати і відчув, що я знаю і чую, як персонажі говорять. І якось одразу з’явилось почуття і уявлення, про що я б знімав. Це якраз був третій раз [коли пропонували зняти фільм], і тоді продюсеру я поставив дві умови. Перша – я записую свої враження від прочитаного і, якщо Олегу потрібно це почути чи прочитати, то вони їх йому надішлють. І друга важлива умова – щоб моє прізвище було серед прізвищ інших режисерів, щоб Олег сам обирав.

Ви визначаєте себе як глядацького режисера, Олега – як авторського. Чи є «Номери» поєднанням авторського і глядацького кіно?

Мені здається, що так. І це в першу чергу завдячуючи Олегові, його драматургії. Тому що вона – дуже міцне підґрунтя для фантазії будь-якого режисера. Як на мене, ось ці обставини – абсолютно нереальні. Ось ці персонажі-номери – ну хіба вони реальні? А хіба вони химерні? Хіба ми мало зустрічаємо людей, які «номери»? Хіба ми не чули нещодавно про «обнуление» Путіна? Боже, як ми сміялися, коли Андрієнко мені дзвонить і каже: «Ну ти уявляєш?» А я кажу: «А ти уявляєш?» А фільм уже відзняли, уже змонтували до Берлінале.

Це завдячуючи Олегу. Я не знаю, як би зняв інший режисер, просто не можу знати, і я, на жаль, не бачив вистави, яку ставила Тамара Трунова, тому що прем’єра відбулась, коли у нас уже така жара була, буквально два чи три дні залишилося до початку знімального періоду. Але ті світлини, які я бачив з вистави... Я зрозумів, що зовсім в іншому напрямку Тамара робить свою роботу. Вона побачила і поставила, як вона це відчуває.

Для мене пазл складався і стало очевидно, що це такий «Ноєв ковчег», в якому є ці персонажі, які живуть в нереальних, але в той же час реальних умовах, що вони з одного боку буфонадні, гротескові, і в той же час мелодраматичні і драматичні, навіть трагічні. І от це поєднання мене дуже захопило.

Фото: Олександр Панасюк

Ви дуже гарно згадали про «обнулєніє», це коли п’єса Олега немов передбачає майбутнє і мене вразило під час перегляду фільму, що епізод коли Дев’ятого саджають у клітку...

Паралелі?

Так. Ви тримали їх в голові?

Ну а як? Це неможливо, щоб воно не було очевидним, тому що Олег на той час вже 200 днів тримав голодування. І коли ти читаєш, ще раз переконуєшся в тому, що творча людина, так доволі часто відбувається, передбачає щось, сама того не розуміючи.

Ахтеме, чи плануєте ви і далі співпрацювати з Олегом? Можливо, цього разу як актор?

Якщо я Олегу буду потрібен як актор – з задоволенням.

Про популярність та ставлення до критиків

Давайте трохи відступимо від «Номерів» і поговоримо більше про вас. Ви за останні три роки стали такою українською суперзіркою – знімались в «Додому», знімали «Кіборгів» та «Захара Беркута», отримали «Золоту дзиґу», і в Танцях з зірками були.

(сміється) Я часто жартую: буває, коли приїжджаєш кудись на гастролі з театром, і хтось дякує за фільм «Кіборги», або за «Захара Беркута», або за «Хайтарму». А потім: «А мы за вас болели на Танцах». Можеш грати в театрі, можеш знімати кіно, але знати тебе будуть по «Танцях з зірками». Хоча для мене це був дуже складний і дуже цікавий період, але за це я теж вдячний долі.

Так от моє питання: чи відчуваєте ви себе в статусі зірки?

Да Боже збав! Я сплю по три-чотири години на добу. Так сталось, що я – директор Кримського дому, і у мене є свої уставні зобов’язання, які полягають в тому щоб як можна більше надавати можливість вимушеним переселенцям із Донбасу та Криму зустрічатися, проговорювати, рефлексувати, сублімувати свої негаразди на території мистецтва і так далі. У мене два курси: один режисерський, і ще один акторський – в цьому році набрав. У мене четверо дітей. Займаюсь двома фільмами, ставлю виставу. Граю в театрі три вистави. Мені ніколи відчувати себе суперзіркою (сміється). Суперзірка – це Бред Пітт.

Ви увійшли в трійку найсексуальніших митців України за версією народної премії «Золотий ліфон». Як відреагували на цю новину?

Я там відреагував в фейсбуці однією гіфкою (усміхається). Але приємно, якщо це голосували дівчата, дами. Це приємно. Бути в компанії деяких чоловіків, які там були, – для мене це честь, навіть в такому жартівливому опитуванні. Мені сподобалось почуття гумору, з яким це все пролунало в інформаційному просторі. А коли гарне почуття гумору з самоіронією – я зараз не про себе – і відбуваються якісь події, це вже добре. І ви ж самі бачите і знаєте, мабуть, що в такі жорсткі часи – війна, пандемія – життя все ж таки знаходить можливість бути, і проявлятись будь-яких жанрах. І якщо це вдало зроблено і приносить посмішку – це вже добре.

Фото: Олександр Панасюк

Оскільки наше інтерв'ю організовано в рамках інтенсиву кінокритиків, не можу не задати це питання. Ознайомившись з вашими інтерв'ю, в мене виникло таке відчуття, що ви не дуже любите критиків.

(Сміється) Ні. Це не так. Можливо, я помиляюсь, але чомусь мені здається, що критик – це людина, завдячуючи якій ми можемо доволі часто навіть зрозуміти себе. Ви ж погодитесь, що все що ми робимо на території мистецтва – це проговорення себе, своєї освіти, свого ставлення до світу, до людей, і так далі. Це ж наша сублімація всього – переконань, почуттів, мрій, болю. І тому іноді ти щось зробиш, не знаєш, як це сформулювати, чому ти це робиш або про що твоє кіно. Ти просто береш і робиш його.

Мене так навчали, що спершу потрібно відмічати непогані складові твоєї роботи, потім звертати твою увагу таким запитанням: «А чи не здається вам, що...?» Для мене дуже важлива умова: «А не здається вам, що?». Коли я читаю: «Однако, это дилетантская работа с камерой, абсолютно не киношное существование актёра, гипертеатральное...», потім через декілька місяців той самий актор на «Кіноколо» отримує премію як кращий актор, в тебе взагалі якийсь оксюморон в голові. Ти із-за цього дуже емоційно щось говориш. Можна сказати, сваришся. Я пам’ятаю цю ситуацію, коли дуже емоційно відреагував.

Це було в особистому спілкуванні чи десь в фейсбуці?

Ні-ні-ні, це було, коли я повернувся сюди [до Кримськього дім] після 26 показів «Кіборгів» майже на першій лінії, коли бухає там за 300 метрів і бухає тут в екрані. Або в цеху, де ремонтують танки і в якому -5 градусів, взвод механіків стоячи дивиться фільм. І коли ти приїжджаєш звідти, отримуючи надзвичайний фідбек від тих, хто там, від тих, хто щохвилини знає, що вона може бути остання... І ти приїжджаєш виснажений, виходиш і одразу потрапляєш на інтерв’ю, де на твій от такий стан накладається такі слова: «Звідки він взяв, що вони взагалі так розмовляють? Звідки цей текст?» На секунду, текст Наталі Ворожбит! І «Погані дороги» – це певною мірою драматургічний матеріал, який не увійшов в «Кіборгів».

Звичайна річ, я відреагував доволі жорстко. Не треба було так. Тобто я чітко розумію, що будь-що можна сказати, але дуже багато в нашій професії і в стосунках означають нюанси: емоція, тональність. Для мене вони так само є важливими. Я емоційно висказався і пошкодував, і в тому що «камон, ты взрослый дядька», ти для кого знімав? Ти знімав, в першу чергу, для себе, ти сам відчував свої і обов’язок, і бажання розповісти про це. І отримав величезний фідбек від тих, про кого ти знімав.

Тобто та реакція для вас більш цінна?

Звісно, тому що вони якраз знають, їм не треба розповідати. І вони підтверджують, що саме такі розмови там і ведуться. І справа не в тому, що я не люблю [критиків], я віддаю шану, коли ти читаєш розбір, і розумієш, що він, окрім того, що надзвичайно професійний, він за замовчуванням, або як кажуть мої студенти: «по дефолту» (сміється), – конструктивний. Що людина пише це не для того, щоб знищити тебе. Всім же краще, якщо наше кіно буде рости? І тут на думку приходить анекдот з величезною бородою про єврейську маму: «Чим відрізняється єврейська мама від інших мам? Підходить маленька дитина до фортепіано, а грати вона не вміє. Мама повернулася з роботи, втомлена, а дитина бряцає», – да пробачать мене мами всіх інших національностей – це анекдот. «І мама каже: «Дитино, не грай, голова болить, не треба, от навчишся – тоді», а єврейська мама каже: «Ріхтер!».

Розумієте, будь-яка творча особистість, навіть якщо вона не Ріхтер, тим більше, якщо вона не Ріхтер, виховується на успіху, на підтримці. Це мотивує.

Тому не йде мова про те, що я не люблю критиків. Але є дві людини, яким я в очі, в будь-який час, в будь-якому місці готовий сказати все, що я про них думаю. Якщо вони подивляться мені в очі. І руки навіть не простягну.

Про творчі плани і проект мрії

Які у вас зараз творчі плани, що плануєте знімати?

Наступного року планую знімати фільм з робочою назвою «Мирний-21», який побудований на документальній історії про луганський прикордонний загін під час сучасної війни. Друга історія – це власний сценарій, який ще доробляється, але ми вже на рівні трітменту і повністю домовилися про зйомки з приватною компанією. Зараз репетирую і ставлю виставу – «Лісову пісню». Це із серії хайпу (сміється). Цей татарин Франка споганив, а тепер за Лесю Українку взявся (сміється). Але це українські актори, серед яких немає жодного представника кримських татар.

Останнє запитання перед бліцом. Розкажіть про свій проект мрії, в якому ви б могли отримати будь-який бюджет, будь-якого оператора і т.д.

Складне питання. Знаєте чому? Це коли іноді питають: ваша п’ятірка найулюбленіших фільмів. І я постійно ловлю себе на думці, що вона у мене змінюється. Сьогодні вона отака, завтра – інша. Це, можливо, від того залежить, як ти сам себе відчуваєш в цей час. Але завжди будь-яка п’ятірка точно містить в собі один фільм – це «Чоловік і жінка» Клода Лелуша. Якщо казати про проєкт мрії з інструментарієм, то мені б сьогодні дуже хотілось би зняти серіал «Томос». Ця історія – це такий детектив, де намішані долі країн, людей.

Це було б щось на кшталт «Молодого папи» чи ближче до «Карткового будинку»?

Скоріш, ближче до останнього. «Молодий папа» – класне кіно!

Бліц

Фото: Олександр Панасюк

Три українські фільми за останні три роки, які вас вразили?

«Мої думки тихі»; пробачте, «Додому», з останнього враження – «Погані дороги». Наталка молодець. «Атлантиду» ще не бачив. Але я довіряю людям, і тим, хто робив цю стрічку, і тим, хто вже подивився, тому, мабуть, завтра-післязавтра з’явиться час і подивлюсь.

Три найкращі іноземні стрічки за останні три роки?

Та що ж таке (сміється), во валить, во валить! Я, на жаль, не буду якимось оригінальним і назву ті стрічки, які ви і самі добре знаєте. Звичайно, і «Паразити», і «Рома», і «Ла-ла-ленд», – ну не знаю наскільки звичайно, але мені «Ла-ла-ленд» дуже сподобався. І «Рокетмен».

Продовжуємо. Кіно чи театр?

Це як мама чи папа (сміється). Ех... Допоки буде можливість, я б не відмовлявся від можливості працювати і в театрі, і в кіно. Театр – це базис, фундамент для актора, так і для режисера.

Трагедія чи комедія?

Комедія. Хоча так, знімаю вісім років, постійно мрію зняти комедію, а постійно знімаю або військове кіно, або драму (сміється).

«Оскар» чи «Золота пальмова гілка»?

Ооо, клас. Так мене ще не запитували (витримує паузу). «Золота пальмова гілка».

Автор: Кирило Пищиков.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram