Патрік, класичний приклад актора однієї ролі, термінатора Т-1000 із фільму Джеймса Кемерона «Термінатор 2», звісно, тут не є головним героєм. Він був запрошений стояти шановним стовпом посеред декорацій села, демонструвати потрібні емоції та ставати в потрібні пози. Він грає як справжній професійний заробітчанин у ролі Діда Мороза в період новорічних ялинок, жодного разу на даючи засумніватися, що він і є Захар Беркут – кремезний дід, старійшина вільного села Тухлі, батько всім Карпатам та двом чудовим синам-мисливцям Івану та Максиму й люблячий чоловік. Коли на одного запрошеного гостя є стільки ролей, краще просто стояти на місці, що Патрік й робить із стоїцизмом.
Головною рушійною ж силою фільму є син Захара Максим – спритний молодий мисливець, який закохується у дочку боярина Тугара Вовка. Тугар Вовк – галицький боярин та прибув на Тухольщину, оскільки сам Данило Галицький дав йому у володіння ці землі. Захар Беркут та усе його село, щоправда, не бажають ставати залежними, але оскільки монгольська орда вже неподалік (та щоб не бути підозрюваним у сепаратизмі) Беркут пропонує Вовку привести свої війська із Галичу та пліч-о-пліч стати проти загарбників.
Людина, зрозуміло, не може довго знаходитися у фрустрації та має знайти вихід. Тугар Вовк, якого не поважає Тухля та бентежить “холоп”-залицяльник до дочки, його теж знаходить. Він переходить на бік монголів. Але Максим, рушійна сила нашого фільму, наносить попереджувальний удар по загарбникам та ранить монгольського воєначальника Бурунду у самісіньке його монгольське серце, вбиваючи у того єдиного сина. Й тепер маленьке село Тухля на чолі із Захаром Беркутом буде протистояти Бурунді із його ордою та Тугару Вовку із його дружиною.
Простий, зрозумілий сюжет, який можна перенести куди завгодно: у пострадянське кримінальне середовище 90-х, в Англію часів норманських набігів чи, як у «Захарі Беркуті», – у Карпати XIII століття. Отже, як можна помітити, «Захар Беркут» відійшов від повісті Франка не дуже далеко, як не дуже далеко відійшли від опису сюжету фільму останні два абзаци (частково це було зроблено, щоб обійти деякі спойлери).
Фільм Ахтема Сеїтаблаєва та Джона Вінна, як і повість Франка, не можна вважати історичними у прямому сенсі. Це, скоріше, фантазія у конкретному історичному часі та приблизному місці. Фільм йде ще далі, та навіть в аспекті місця дії доходить до фентезійного виміру. Село Тухля розміщена у долині між двома ущелинами. Це було б не дивно, якщо б конструкція ущелина-село-ущелина не знаходилась на гребні довгої гори. Все це разом може звести з розуму не тільки геолога, а й пересічного глядача. Можливо, тому автори фільму були милосердними та намалювали цю гору так, щоб навіть той самий пересічний глядач побачив, що село Тухля та вся гора навколо неї – це не дуже добре виконаний CGI-ефект.
Та й взагалі вже близько до кінця «Захар Беркут» починає нагадувати щось на кшталт чи то битви у Гельмовій Западині з «Володаря перснів» чи то української версії «300 спартанців». Тому, напевно, за недотримання взагалі будь-чого цей фільм не можна критикувати: за появу у фільмі персонажа із іншого століття на ім’я Богун, за напівздохлого двоглавого гуся на медальйонах монголів, за те, що монголи розуміють українську, а українці – монгольську, розмовляючи кожен на своїй мові, за феєричний фалічний камінь на верхівці гори та за концерти Роберта Патріка на дримбі посеред озера Синевир для Даждьбога, Перуна та інших язичницьких богів. Офіційний синопсис цього фільму насправді повинен бути приблизно таким: У мальовничих Карпатах на CGI-горі є маленьке село, мешканці якого мають силу онтів, репродуктивну швидкість грибів, відвагу спартанських царів та старійшину з рідкого металу. Але їх головна сила – у єдності (та ще у шаленому сценарному твісті). Бережися, монголе, начувайся, загарбник!
Але якщо повертатися все ж таки до фільму «Захар Беркут» й бути хоч трохи серйозним, то про цей фільм можна сказати декілька принципових речей, оскільки його зміст майже не передбачає аналізу. Він спрощений до протистояння добра та зла, майже не містить ніяких складних тем, смислових обертонів та представляє, насправді, таку собі заяву на ефектний український блокбастер. І це не погано. Це навіть добре для такого типу фільму. Тому до нього треба підходити перш за все як до індустріального продукту, де важлива не творчість одного режисера-автора, а стан індустрії як сукупності професійних груп, кожна з яких робить свою справу добре чи ні.
Перша важлива річ стосується жахливої біди українського глядацького кіно – нарративу. Навіть якщо уявити, що сценарії цього кіно є зразком когнітивно зрозумілої оповіді у логічній послідовності сцен, то до екрану вони доходять ніби після дикої вечоринки у Лас-Вегасі, загубивши половину сцен (не будемо казати, де й як), та випадковим чином помінявши місцями ті, що залишились. Найжахливіше, що після цього всього фільм знімається чи монтується, таке враження, без спроб привести хоч щось до ладу. Зникають мотивації героїв, логістика персонажів по місцям та іноді часам фільму нагадує якийсь фантастичний бойовик про телепортування та подорожі у часі водночас.
«Захар Беркут» на цьому тлі виглядає нечувано добре. Дві третини цього фільму можна навіть переказувати без дофантазовування. Навіть в останній третині є своя логіка – логіка видовища. Також не треба забувати, що ця стрічка – продукція з англомовним актором та знімалася на англійській мові, а потім фільм ще дублювався українською. Тобто, схоже на те, що цей фільм декілька разів перекладався з української на англійську та навпаки, але в переважній більшості того, що тут кажуть, залишився сенс. Ба більше: все сказане має якийсь зв’язок із тим, що ми бачимо на екрані. «Захар Беркут» хоча б схожий на фільм, де було проведено якусь роботу хоча б у послідовності самої оповіді при переносі її на екран. Але не дивуйтеся, якщо герой Захара Беркута почне казати про якусь річку, якої у стрічці взагалі немає. Це не деменція. Це труднощі перекладу.
Друга річ стосується дії чи екшену. «Захар Беркут» навіть не варто, напевно, лаяти за ледацтво у кіноприйомах, за примітивне кіносередовище, який він створює, переймаючись тільки технічним станом картинки «як у кіно». Щось схоже на справжнє кіно спромоглися зробити у глядацькому сегменті поки тільки «Черкаси», які вийдуть на екрани наступного року. Там є герої, які нагадують людей та є самі принципи погляду на них. «Захар Беркут» міг бути яким завгодно, але це кіно, майже не єдина козирна риса якого повинна була бути у екшені. Це наш, якщо бажаєте, карпатський пеплум чи середньовічний епос. Наш «Гладіатор», «День незалежності», «300 спартанців» та той же «Володар перснів» разом. «Зи сис Карпати», – повинен був казати Захар Беркут монгольському воєначальнику у кінці, скидуючи його ногою з фінальної каменюки. Скільки з нас пам’ятає схожу сцену у фільмі Снайдера? Тут повинні бути видовищні та вражаючі битви. Жести, з яких роблять гіфки. Сцени, які залишаються із тобою ще декілька тижнів після фільму.
А у «Захарі Беркуті» можна нашкребти ледве не три-чотири навіть не сцени, а кадри, де можна побачити, що тут дійсно думали, як ефектно показати деталі екшену. Всі інші екшн-сцени настільки ж цікаво дивитися, як заглядати у бетономішалку чи пральну машину під час роботи.
Екшн «Захара Беркута», на жаль, – це навіть не халтура. Це стан мислення.
І насправді цьому фільмові був потрібен не Роберт Патрік. Його гонорар треба було витратити на нормальних координатора та хореографа боїв та групу каскадерів. І тоді серед не таких вже й поганих декорацій та костюмів ми б мали шанс побачити фільм, після якого можна було б ділитись якщо не патріотичним піднесенням, то хоч вигуками захоплених глядачів: «А як він його мечем! А ти бачив як він на коня заскочив?!» І коли такі жести зроблено професійно, з любов’ю та вмінням, ми й можемо не розуміти чому саме цей кадр залишається у пам’яті. Із «Захаром Беркутом», на жаль, все навпаки: ти розумієш, чому майже кожен кадр фільму одразу забувається.