ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Парадокси Парадоксу

Можна сказати, що нова українська влада парадоксальна. Тобто, вона є реальним і одночасним зліпком істинності та хибності. Наприклад, вона – українська, але національний український інтерес не обслуговує, перетворивши державу у корупційний бізнес олігархічних владних кланів. Мінськими угодами добивається миру на Донбасі, але жодних реальних дій в напрямку відновлення територіальної цілісності країни не здійснює. Кожний раз, доведення нами істинності влади обов’язково веде до визнання її політики хибною.

Фото: Макс Требухов

Нам постійно кажуть: «Це твердження неправдиве». Щоб ми не говорили, які поради би ми не давали керівництву держави, нас обов’язково обізвуть «агентами Кремля і Путіна», тими «хто л’є воду на млин агресора» і т.д. і т.п. Це парадокс брехуна. Не пробуйте, ані ображатись, ані його зрозуміти. Це неможливо. Грецький вчений Філат Косскій помер від безсоння, намагаючись визначити парадокс брехуна. Існують три види брехні: брехня, зухвала брехня і статистика. За Марком Твеном цю фразу сказав саме представник влади – прем’єр-міністр Великобританії Бенджамін Дізраелі. Так він оцінював політику влади з управління суспільством. Тобто, також намагався вирішити парадокс брехуна.

Ситуація в країні найгірша за всі часи незалежності, а рейтинг президента тримається між 15 і 20 відсотками.

Українська влада не переймається, поки що, такою складною софістикою та математикою. Заявивши про децентралізацію, як основну стратегію з перегляду системи розподілу влад в інтересах територій, що могло стати істиною, вона ще більше централізувала управління регіонами в проголосованих парламентом змінах до Конституції й відмовилася від дискусії, щодо планів з розширення прав територіальних громад в процесі проведення місцевих виборів, що є хибним. Згадайте п’ять необхідних кроків передачі «значних повноважень та бюджетів» від державних органів місцевому самоврядуванню: 1 – трьохрівнева система адмінтерустрою, 2 – найбільш важливі повноваження передати на найближчий до людей рівень влади, 3 – місцеві адміністрації отримують всю владу, а виконавча має тільки право контролю, 4 – бюджетна революція – власні бюджети громад, 5 – підзвітність місцевого самоврядування перед виборцями та державою.

Парадокс Парадоксу. Жодної, навіть смішної, сентенції в цьому напрямку ні одна із політичних сил, що хочуть контролювати фінансові потоки на місцях, разом із земельними ресурсами та природними багатствами, не висловили. Звичайно, БПП, НФ, Батьківщина та інші безальтернативні домінанти виборів (Кличко, Кернес, Садовий) могли би виступити з конкурентними програмами в цьому напрямку. Але, за тиждень до виборів вони змагаються за парадокс брехні, пропонуючи очманілому електорату, чергову соціальну революцію. З пенсіями, тарифами, зарплатами, шкільною освітою, медициною. Нарешті, «потрясними» економічними реформами, «вибитими зубами» російському агресору, введенням чергових Західних санкцій проти Росії, і, звичайно, «безальтернативним» миром, який й буде перемогою українців над Московією. Жодного слова про децентралізацію? Можливо тому, що вона є лише певною політтехнологією формування психологічної індиферентності до політики влади із надання захопленого терористами Донбасу – Особливого статусу. Тобто, створення руками і коштом Києва на Сході України легітимної квазідержавності. Або частини Росії.

Не хапайтесь за шаблюку і не плюйте порохоботами. Давайте жити за Вольтером: «Ваша думка мені глибоко ворожа, але за ваше право її висловити я ладен пожертвувати своїм життям». Спробуємо попросити сказати цю фразу президента, прем’єр-міністра, спікера ВР, Генпрокурора, очільників МВС і СБУ!

Смієтесь? Ну-ну…

Пан Лавров виступаючи в Держдумі, що транслювалось на всіх англомовних каналах світу, чітко виписав українській владі план «мирного» завершення війни на Сході:

- реальне постійне забезпечення політичного статусу Донбасу, через закріплення в Конституції і чинному законодавстві,

- «повноцінна амністія і безумовне звільнення переслідування всіх учасників подій»,

- «спеціальні права в галузі російської мови»,

- беззастережне спеціальне право «в області призначення прокурорів і суддів»,

- спеціальне право на те, «щоб у цих регіонах була народна міліція»,

- «права на особливі економічні відносини з Росією»,

- мають відбутися «вільні вибори, модальності яких українське керівництво зобов’язане погодити з Донбасом»,

- зняття економічної блокади і відновлення повного життєзабезпечення регіону та вирішення гуманітарних питань, «зокрема щодо обміну полоненими».

«І лише коли реформи будуть завершуватись, буде прийнята Конституція, що відповідає вимогам забезпечення на постійній основі Особливого статусу Донбасу, лише тоді йдеться про відновлення контролю української влади над усією довжиною україно-російського контролю». Влада в «Особливому Донбасі» обрана «за українським та міжнародним законодавством» з модальним партнерством сепаратистів буде українською за статусом. А, таким чином, вона буде мати цілком справедливе право контролювати «всю довжину україно-російського кордону». Можливо й за участю представників Києва. За заявами з президентського оточення на підтримку зусиль Лаврова зі створення «ракової пухлини на Сході» вже заготовлено 10 млрд. гривень найбідніших в Європі платників податків.

Тоді нам запропонують «керований» мир.

Це стане моментом зняття Західних санкцій з Росії і припиненням громадянської війни в Україні. Як цього і хоче Владімір Путін, який поставив війну на Донбасі в режим «паузи», для хрестового походу проти войовничих сунітів у Сирії.

Жодних гарантій Україна, внаслідок цього парадоксу, не отримає. І отримати не може. Росія, вкладаючи щомісяця у війну на Сході України до 300 млн. доларів США, утримуючи всю військову і цивільну інфраструктури, «героїчно» доставляючи туди тисячотонні гумконвої, переводячи всю систему суспільно-політичного життя на російські стандарти, домінує на Донбасі і буде нарощувати там свою «рускомирную, скреповую» присутність. Україна, демобілізована, і деморалізована компрадорськими настроями правлячої еліти, немає жодних шансів на відновлення свого статусу в майбутніх виборах на Донбасі, яких прагне. Захід, змирився із стратегією влади відкупитись від Росії Кримом і частиною Донбасу, з яких квола імперія вивезла вже біля сотні високотехнологічних підприємств. Ми не тільки не отримаємо жодних компенсацій за величезні збитки від війни, яку неспровоковано і безпричинно продовжує вести Москва проти України. Ми ще виявимося винними та змушеними повернути всі активи Януковича і всім членам його Сім’ї, платити пенсії і соціальну допомогу сім’ям загиблих терористів та інвалідам-бойовикам.

В неділю вибори. Український виборець не знає за що буде голосувати. І навіщо. Істиною є те, що ми обираємо місцеву владу. Але вона одразу хибна. Бо ми обираємо вчорашніх регіоналів, всілякий криміналітет, авантюристів і бізнесменів. Нікому невідомих, незнаних ще вчора, наступних «героїв», які, то хитро примруживши очі, то люто, з-під гривки в стилі юнацьких часів Януковича, вдивляються в прохожих з величезних і надкоштовних постерів. З парканів, висоток, лікарень і рекламних щитів Києва, Жмеринки, Бердичева, Ужгорода… Усюди розмови про гречку, електрочайники, продуктові пайки, суми в конвертах. І ні слова про децентралізацію та відновлення державного суверенітету. Ні пари з вуст про необхідність реального бюджетного федералізму, суттєвого скорочення обслуговування держави і її бюрократичного персоналу, про систему стримувань і противаг в управлінні країною, в розподілі бізнесу і влади та боротьби з корупцією. Нарешті, ніхто не згадує про нагальність дискусії щодо незалежності гілок влади в умовах сповзання України в режим авторитарної демодиктатури. Коли демократична легітимність влади немає жодного значення для прийняття нею основоположних і життєво важливих рішень.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter