ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Альянс під прикриттям

Полишений довіри 94% виборців парламент в рекордні 334 голосів конституційно закріпив національний курс в ЄС і НАТО. Це чергова крупна, психоемоційна електоральна перемога глави держави. Як наслідок його законодавчої ініціативи. Від імені всього 16% довірливих українців. 81% категорично не довіряє гаранту їх прав і свобод. Це ставить питання про рівень демократичної легітимності української влади, яка діє в глухій ізоляції від позиції істинного суверена – українського народу. Ну, що ж, це доля політичних лідерів, які готові до мучеництва і самопожертв во ім’я благородних цілей – вивести Україну із колоніальної залежності від «Руського міру». Лише при одній умові, що подібна спроба зламу хворих стереотипів українців і полум’яна боротьба за національну державність є щирими помислами та істинними цілями Петра Порошенка. Президента, політичного лідера і успішного олігарха.

Фото: пресс-служба президента

Вступ до ЄС і в НАТО історично підтримують, з ритмічною волотильністю, половина українців. Більше третини – проти. Парадокс. Не дивлячись на позитив підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, безвізовий режим та досить жорсткі антиросійські санкції країн Заходу, стрімкого зростання підтримки євроатлантичного вектору українців не відбулося. Гірше того, на це мало вплинула анексія Криму і неприхована війна Росії з Україною на Донбасі де, за останніми даними ООН вже загинуло 12800 наших громадян, більше 25 тисяч поранено і біля 3,5 мільйонів змушені прямо чи опосередковано покинути осідлі місця проживання. Причина може бути і в тотальній недовірі до глави держави. Яка нікуди не дінеться навіть після його обрання на другий термін.

Президент визначив не тільки політично, але й календарно, перспективу нового етапу приєднання до Західного альянсу – 2023-2024 роки. З обов’язковим проведенням референдуму. Вмонтовані в його виборчий штаб соціологічні служби, провівши швидке опитування всього біля 2,5 тисяч респондентів, зафіксували рекордно високий можливий рівень підтримки вступу в нього українців – від 67 до 76%.

Перше. Мозок роз’їдає підозра, що такий крок глави держави, який балотується на другий термін з неймовірно низьким рейтингом довіри, як до президента-головнокомандувача, є натужною спробою пробити дірку в залізобетонній стелі недовіри виборців. Вона робить його компанію не тільки конфліктною і токсичною, але й глибоко кризовою. При чому, загроза нарощування саме внутрішньої кризи при його виході в другий тур і, навіть, перемоги на виборах, має всі шанси перерости в масштабне протистояння, яке може набути форми нової революційної ситуації. Українці в цьому лідери на пострадянському просторі. Петро Порошенко не веде програмних дискусій щодо відновлення терцілісності і державності, перезапуску геть прогнилої і відсталої політичної системи, плану демократичних реформ, стратегії подолання корупційного управління країною і реальної імплементації західних цінностей та стандартів. Натомість, запропоновані досить жорсткі націоналістичні і радикальні месиджі, які не спираються на об’єктивні процеси і плани. Вони не залишають його опонентам шансів на альтернативні оцінки і змагальну критику позиції єдиного кандидата від державної олігархічної бюрократії. Все що можуть вони запропонувати у відповідь – безжалісну критику його особистості і якостей, електоральну війну і опір на всіх без виключення точках дотику виборчих перегонів.

Друге. Така виборча політтехнологія президента розколює самодостатні електоральні групи, які мають своїх провідників у вигляді громадських рухів, політичні організації суспільства. Ті могли би навіть співпрацювати з президентом. Але він відключає їх від кисню самореалізації. У нього досить жорсткий, хоча й мало проглядається, розбіг з елітарними групами з установками національного відродження. Через принципове небажання перезаснувати політичну системи (неможливість олігархам купувати державу у виборців) і, в подальшому, й самої держави, яка була заснована у гнилому компромісі місцевих комуністів із радянськими дисидентами.

В сукупності це веде до чергового розколу українську націю. У 2004 році російсько-казахські політтехнологи на чолі з Гельманом в інтересах Януковича розділили її по обидва берега Дніпра, що дало шанс на реванш Донецької ФПГ у 2010 році. Неспровокована війна Росії проти України створила умови для політтехнологів президента, які приймали участь у цьому минувшому внутрішньо-цивілізаційному розколі, з метою відновлення електорального ядра і забезпечення виходу у другий тур та перемоги на виборах, сформувати новий, теж цивілізаційний, розлом. Без початку і кінця. Тільки за іншим принципом. Свої і вороги. Наші і чужі. Патріоти і сепари. Це чітко було прописано на банері за спиною у президента на висувному форумі «Від Крут до Брюсселю. Йдемо своїм шляхом»: «Або Порошенко, або Путін». Отже, якщо ви невдоволені політикою глави держави, критикуєте його дії, не солідарні з ним – то ви агент Москви, самий жорстокий і безпринципний ворог українства. Не випадково президент хвалиться, що тільки за один 2018 рік припинили громадянство понад 5,6 тисяч українців. Це сепари? Тільки 1 тис. було надано громадянство. В то час за минулий рік РФ надала громадянство 83081 українцям (2017 – 85119 українцям). Ще 64861 отримали вид на проживання. Чому вони не згуртувались навколо української національної ідеї. При нарощуванній негативній динаміці втрати населення тільки в тому ж році на 198,1 тисяч (перевищення смертності над народжуваністю). Одночасно ми наближаємось до катастрофи трудових ресурсів, коли щороку з України безповоротно виїжджає 1 мільйон найбільш інноваційно працездатних громадян, а 7-9 мільйонів, тяжко гаруючи сезонно за межами держави, рано-чи-пізно емігрують. Тому з 2013 року кількість економічно активного населення, віком від 15 до 70 років скоротилось з 21 мільйона майже до 15. Найгірші наслідки правління П.Порошенка: витіснення з України молодих, обдарованих, самоініціативних, високопродуктивних людей ліквідує перспективу на модернізацію держави, на створення нових, сучасних, інтегрованих в ХХІ ст., еліт. Україна очолила рейтинг країн з найстрімкішим скороченням працездатних ресурсів. В той же час, що проросійська команда Януковича в значній частині ефективно взаємодіє з нинішньою політичною адміністрацією і нарощує свій бізнес в Україні. Ніхто не збирається розслідувати «мирну здачу Криму», Луганська, Донецька, Іловайський котел і Дебальцевський розгром, відмову від американської парасольки в Женеві та перехід в депресивний Нормандський формат разом з Мінськими протоколами, підготовленими Сурковим з метою юридично закріпити факт громадянської війни між українцями. Європосли, Франції – Ізабель Дюмон, ФРН – Ернст Рейхель, змушені публічно скаржитись: «Ми багато разів питали, чим замінити «Мінськ» - відповіді немає».

Третє. «Армія! Мова! Віра!» - виклик який має короткочасний, психоемоційний, рефлексивний ефект. Виключно як мобілізаційний сигнал, подразник для виборців, які стомлені війною, налякані агресією Росії, що не припиняється. Як вийти з цього глухого кута Петро Олексійович не знає. Він особисто опинився в пастці «Мінська». Крок вліво чи вправо може посилити тільки кризу персонально для нього: виборці не готові прийняти капітуляцію перед Росією через створення квазідержавної Донбаської автономії, а Захід, в союзі з Москвою, не дає жодних шансів Києву вийти з цього мінного поля. У політтехнологів не залишилося іншого шансу як будувати компанію глави держави на генетичному страху виборців перед можливістю кривавого воєнного наступу Росії в Україні. Тому, їх стратегія полягає, як не дивно, в калькуванні російського сценарію «обкладеної ворогами фортеці», яку використовує Путін. Тільки один лідер, глава держави, володіє секретом плану і особистими якостями не допустити широкомасштабного вторгнення російських штурмових танкових дивізій. П.Порошенко безстрашно копіює й інші рефлекторні гасла Путіна, перекладаючи їх українською на білбордах і банерах. Ви помиляєтесь коли думаєте, що у його політтехнологів висохла фантазія.

Росія, Кремль, Путін, Руський мір – зло, непримиренні вороги, метою яких є знищення України і її державності. Єдина проблема – протистояння цій навалі. Для цього й позірно демонструється войовнича політтехнологія і мобілізаційні удари струмом страху по виборцях, які, то різко злітають, то падають з американської гірки. На цьому ж форумі президент пропонує дати відповідь «злокозням» Путіна – «холодним миром». Саме він має привести нас «до відновлення територіальної цілісності і суверенної державності». Команду штабу свого лідера зовсім не цікавить, що українці розуміють це як «ініціативну капітуляцію». Якщо вони оберуть знову главою державу Петра Олексійовича, то дадуть свою установчу згоду саме на такий шлях.

Курс в ЄС і НАТО в існуючих реаліях є єдиною можливістю уникнути подібного розвитку подій. Тому всі зійшлися на позитиві дій президента Порошенка по внесенню змін до Конституції. Як чудовій новині на початку зими, що весна наступить. Єдина відмінність – в точності прогнозу.

Президент, по суті, запустив третю хвилю «євронатізації». Першу організував Леонід Кучма (внаслідок тривалої співпраці з НАТО від 1992 року) після Міленіуму, у 2000. На засіданні Радбезу 23 травня 2002 року він прийняв рішення про офіційний процес безальтернативного вступу в НАТО і розробки довгострокової стратегії, підписавши відповідний указ. Правда, сів у шпагат, одночасно поклявшисть у вірності РФ і СНГ. Путіну легко вдалося зламати рішучість президента «червоних директорів», якого Захід почав віддаляти від себе. Віктор Ющенко одразу після виборів главою держави записав Київ аспірантом НАТО, яке три роки вело з ним інтенсифікований діалог про членство. Усі гілки влади і пасіонарна немала меншість підтримали подання заяви Альянсу про ПДЧ. В Бухаресті відбувся важкий провал стати кандидатом Альянсу. Дуже темна і до кінця не відома сторінка історії. Путін не приземлявся на аеродромі в столиці Румунії. З борту №1 він переконував Ангелу Меркель з Ніколя Саркозі відмовити Україні приєднатися до програми кандування в Альянсі. Попри тиск президента Буша і підтримки Польщі та країн Балтії. Кажуть, що канцлер Німеччини особисто переписала заявки України і Грузії на порожню, хоча і обнадійливу фразу про перспективу членства в Альянсі. Коли небудь. Та її скасував Янукович, який в 2010 році викреслив із усіх документів навіть згадки про Альянс, а парламент з нинішньою владою, яка була на той час добре організованою політичною опозицією, прийняв закон про позаблоковий статус України. Настали темні часи вторгнення на її суверенну територію Росії і спроби чергової колонізації. Порошенко, попри чіткий курс в НАТО Стратегії нацбезпеки 2016 року і Закону 2017 Про визнання членства в Альянсі стратегічною метою, тільки у 2018 році вдалося вмовити НАТО повернути Україні статус аспіранта. Разом з тим, організація категорично відмовилася розпочати з Україною програму інтенсифікованих переговорів. Як раніше. Ціла низка європейських країн НАТО виступила проти політико-військового зближення з Україною. Не дивлячись на те, що президент навіть направив листа про ПДЧ Генсеку НАТО разом із проханням включити Київ до Програми розширеного партнерства. Ми могли би вже постукати в двері Альянсу. У відповідь – делікатне мовчання і загальні фрази. Не стримався тільки Курт Волкер, заявивши що «Україна і Грузія не готові ще до вступу в НАТО».

Після внесення змін до Конституції про інтеграцію з ЄС і НАТО, колективний Захід оцінив це як «політику піару», закликавши президента провести спочатку реформи. Німецький посол Ернст Рейхель визнавши такий крок України, як її «амбіцію» назвав це «популізмом»: «є такий жарт, що Україна досягла «високорозвиненого популізму»… Швидкий вступ України в ЄС чи НАТО – нереалістична перспектива». ЄС взагалі закликав виконувати Угоду про асоціацію, про яку Петро Олексійович якось дивно мовчить у своїх передвиборчих виступах. Температура холодного душу не цікавить політтехнологів глави держави. Саме вони до завершення його участі у виборах президента фактично будуть керувати країною. Ми ресурс в їхній лабораторії.

Над нами домінують три глобальних виклики, подолати які одночасно надзвичайно важко. В існуючих умовах – неможливо. Якщо не буде революційних змін.

Перший – російський. В умовах глибокої кризи ЄС, посиленої загрозою його розпаду «Брекзитом», зламом євроатлантичної єдності Трампом, входженням глобальних цивілізацій в новий тип холодного багатополярного протистояння, яке буде супроводжуватись безпрецедентною гонкою озброєнь, Москва, попри широкомасштабні санкції, нав’язала євроатлантичній спільноті новий сценарій відносин. Силовий. Зброя «Судного дня», задекларована Путіним 1 березня 2018 року перед Федеральними зборами Росії, пробудження нею глобальних конфліктів на Близькому Сході, Африці, Азії, нарощування протистояння по контурах Євроатлантики, ігнорування існуючих ліній розмежування і розгортання червоних ліній в Арктиці, створення енергетичних коридорів в серці ЄС, проникнення російських корпорацій в систему економіки Заходу, роблять його вкрай обережним і зовсім не готовим до силового протистояння Кремлю. Доктрина посиленої «м’якої сили» грою м’язами: НАТО розцінило отруєння «Новичком» Скрипалів як напад на Велику Британію і «м’яко» задіяла ст.5 Статуту, розпочавши зачистку воєнних ресурсів Москви по всьому Альянсу і різко посиливши витрати на оборону. Поряд з цим на останньому саміті НАТО 12 липня 2018 року в Брюсселі фінальною Декларацією Альянс, закликавши Росію вивести війська з Донбасу, засудивши незаконну анексію Криму, «попросивши» припинити дискримінацію кримських татар, прямо не засудило Кремль і не ініціювало нові санкції. Генсек Столтенберг на брифінгу досить твердо підтримав наш суверенітет і терцілісність, закликавши Україну до цивільного контролю та демократичного нагляду над військовими і безпековими структурами. Як би й не було війни з другою воєнною державою світу. Він не звернув особливої уваги на заяви президента, що він збирається натізувати конституцію і забезпечити «стандарти НАТО» до 2020 року. НАТО на цьому тлі заявило, що «не прагне прямої конфронтації з Росією, а налаштоване на діалог з Москвою».

Як подолати вето Росії на євроінтеграційне право України і єдино можливий захист держави українців під парасолькою Альянсу, Петро Порошенко не говорить. В його оточенні на це заготовлений відомий ідеальний рецепт Ходжи Насреддіна для панікуючої дружини: «Я обумовив собі 20 років строку. За цей час або ішак здохне, або Емір…». Владімір Путін у 2024 році піде. Петро Порошенко планує в цей час подати заявку в ЄС і НАТО. Він думає, що Емір здохне.

Другий. Приєднання до ЄС і НАТО не можна розглядати як два окремі шляхи. Це одна, хоча й досить звивиста, горбата і важка дорога. На її початку – масштабні, імплементовані, адаптовані до Західних стандартів і цінностей, реформи. Українська «дорожня карта», яку розпочинали Кучма і Ющенко, скасована Януковичем і не відновлена Порошенком. Треба, для старту виконати Копенгагенські критерії 1993 року. Ну, якщо і не повністю, то пройти в них точку неповернення. Україна, за всіма ознаками, недалеко відірвалась від нульової відмітки: середньодушове ВВП в 10 разів менше (2964 $) від євроатлантичних країн (30 000 $); ми найбідніша країна Європи, але є донорами №1 робочої сили; країна з тотальною корупцією, глибоко вмонтованою в саме серце державного управління, із зруйнованими системами стримувань і противаг, що стійко тримають за нею рейтинг країни «гібридного режиму демократії». Швидше ближчої до «суверенної демократії» Росії, аніж плюралістичної ліберальної демократії Заходу. При цьому, всі решта індексів, трендів, оцінок мають для нас скоріше негативний характер, аніж зачатки позитивної динаміки. Якщо сфокусуватися на реаліях, а не на пропагандистських штампах та інформаційних маніпуляціях. Аби зрозуміти, чи ми праві, спробуємо описати маленький шматочок верхньої частини айсбергу чотирьох ключових Копенгагенських критеріїв: політичного, економічного членства і незалежного. При цьому, без подолання, наприклад, політичного критерія переговори про членство неможливі. Отже: стабільність інститутів, які є гарантами демократії, верховенства права, прав людини, поваги та захисту прав меншин; існування діючої ринкової економіки а також спроможність впоратися з конкурентним тиском та ринковими силами в межах ЄС. Все це в комплексі жорстких заходів посилення боротьби з оргзлочинністю, корупцією, відмиванням коштів, гарантій судової влади, тощо. Вкрай важливі наявність широкого консенсусу щодо основ економічної політики, лібералізації цін і торгівлі; вільна гра ринкових сил; макроекономічна стабільність і розвиненість фінсектору; стабільність і передбачуваність ринкової економіки; достатня кількість кваліфікованих людських і матеріальних ресурсів; ступінь впливу політичної влади на конкуренцію і темпи торгової інтеграції з ЄС; достатня частка малого бізнесу; здатність взяти на себе обов’язки членства, включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу; забезпечення умов, щоб вступ нових країн не послабив євроінтеграцію.

Уважний читач розуміє, що Україна дуже далеко, поки що від цих, взагалі то загальних вимог після яких йдуть тисячі сторінок субкритеріїв, імплементаційних зобов’язань, інституційних закріплень і різноманітних нормативних укладень. До них ми навіть не приступили на урядових обговореннях і законодавчими рішеннями і зовсім не шукаємо того ж широкого суспільного консенсусу. Натомість подібній конкретиці нинішня влада насаджує примітивну, вихолощену декларативну політичну культуру якогось придуманого не життєздатного світу і живить важкими інформаційно-пропагандистськими ін’єкціями тривалий внутрішній конфлікт. Не випадково аналітики НАТО (за аналізом Радіо Свобода, 30 січня 2019 року), дружньо підтримавши право України на євроатлантичний ривок, виходили із неможливості це зробити в оглядовий період саме через відсутність внутрішньої програми адаптації до правил і цінностей Заходу. При цьому другою важливою перешкодою вони називали Росію, яка через це може розпочати великий конфлікт з ЄС.

Третій. Очевидність ситуації глобальних жорен, між якими знаходиться Україна, безсумнівно, мала би вимагати продуманої триєдиної стратегії: розбудови, зміцнення національної державності і суверенної суб’єктності; соціально-політичних та економічних реформ на основі ліберальних, вільноринкових цінностей з максимальним доступом громадян до економічних свобод та інструментів держави; повне перезавантаження політичної системи, деолігархізація влади з максимальним посиленням воєнно-оборонного потенціалу в умовах збереження та забезпечення належних до стандартів Альянсу прав і свобод.

Проте, ми спостерігаємо зовсім не цілеспрямований процес змагань за державу українців і їх благополуччя. Банальна боротьба за владу, яка піднята високо над державою і виборцями по принципу: «За ціною не постоїмо», вже призвела до формування брутального, викривленого політтехнологічного простору в якому українців поволі перетворюють в електоральних зомбі, прищеплюючи підкупом, пропагандою, ворожнечею, брудними технологіями розколу суспільства, соціальних груп, дискредитацією традиційних цінностей, символів, поглядів, соціальне люмпенство і приречення на відсталість, залежність від зовнішніх подачок. Все це руйнує дорогу до Альянсу, залишаючи Україну на невизначений час буферною, санітарною зоною між ним та імперіалістичною Росією. І Путін нікуди не піде.

Правда, за шквальними повідомленням РосЗМІ 15.02 він сильно травмував собі палець на спаринг-розминці з чемпіоном Бесланом Модруковим. Незважаючи на це він збирається грати в хокей з Лукашенком. Може…

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter