ГлавнаяБлогиБлог Степана Гавриша

Між Богом і гріхом

Президент Порошенко зробив майже неймовірне – зруйнував тривалу й історичну монополію Москви на глобальну православну місію, Третій Рим, домінацію в хворому протиріччями і непрощеними конфліктами православному світі. Натомість істинному главі, за історичною традицією, РПЦ Владіміру Путіну здавалось, що Ердоган, якому він вже дав кредит на закупівлю С-400 «Тріумф», повторить рішення великого візира, який у 1686 році по суті зобов’язав Константинопольського патріарха Діонісія під страхом страти передати Київську митрополію у відання Московського патріарха. Та президент Туреччини вистояв. Та ще й створює зону вільної торгівлі з Києвом.

Фото: пресс-служба президента

Асиметрична відповідь на гібридну війну. РПЦ на чолі з патріархом Кирилом стала чи не рівним до «зелених чоловічків», фабрик тролів і кіберагресій елементом. Зброєю. Де містичний страх за гріх зрадинцтва, відступництва тісно переплетений з політикою «Руського міра», «братніх народів», спільної крещенської купелі і єдиної долі. Аби не було сумніву, що московська церква взяла меч і є важливою частиною російської воєнної машини, 18 грудня 2018 року патріарх Кирило взяв участь у колегії Міністерства оборони із В.Путіним. Його церква не тільки освячує ядерні ракети, але й підтримала анексію Криму та війну на Донбасі. Вона неприродно і жорстоко зрощена із російською державою, її імперською політикою, знаходячись з нею у взаємовигідному союзі.

УПЦ МП, точніше – Російська православна церква в Україні, - після створення ПЦУ Томосом Константинополя, за логікою, перестала існувати та втратила канонічність. Попри все, вона, формально маючи автономію, є невід’ємною частиною Московської церкви. Як і російської імперської держави. Митрополит Епіфаній правий, що це «останній форпост президента РФ Путіна в Україні». Тому, на 10-річчі інтронізації Кирила господар Кремля, дякуючи йому за «годування російського воїнства» - (!?), вельми однозначно заявив, що Росія готова захищати вірян в Україні: «право реагувати» і «робити все для захисту… свободи віросповідання», визначивши функцію російської церкви як «дієвої миротворчої сили». Це не абстрактна погроза. УПЦ МП, а через неї – РПЦ, є прямою спадкоємницею Київської митрополії. Зрозуміло, історії не тільки руського православ’я, але й спадщини Русі. Послаблення, а той маргіналізація УПЦ МП нанесе нищівний удар по триваючому геополітичному пробудженню і розширенню Росії. Найперше, стратегії Руського міра.

Не дивлячись на жорсткий тиск політичної влади на УПЦ МП (включаючи і безпрецедентні Закони про примусове її перейменування в церкву Росії, та лібералізацію зміни підлеглості парафій (релігійних громад)), «церковний форпост Москви» поки-що стоїть непохитно. Немає ані масового переходу в ПЦУ московських парафій, священництва, монастирів і, головне, архієреїв.

УПЦ МП наймогутніша і наймасовіша, абсолютно проросійська організація в Україні. В її мізках і серці.

Біля 10-12 мільйонів вірян (19.1% за даними центру Разумкова за 2018 р.), 12348 парафій з 53 єпархіями, 83 єпископами та 10963 священниками і 3632 ченцями у 219 монастирях, 28 братств і 19 навчальних закладів з двома академіями і університетом, що сукупно мають 137 періодичних видань. З прямими каналами комунікацій не лише з російською Церквою.

Якщо в новому типі гібридної війни Росія переважно використовує невійськові фактори - соціальні мережі, фейки, кібератаки тощо, - то важко собі уявити наслідки використання Генштабом РФ УПЦ МП для послаблення, колонізації, знищення української держави. Чи Владімір Путін не готовий до такої стратегії? Факти свідчать про надмірний, тісний і політизований його зв'язок з політикою РПЦ. А, таким чином, із воєнною російською державою.

При цьому, УПЦ МП дає собі звіт, що Росія Путіна поставила перед собою мету зупинити незалежний, суверенний розвиток України. Якщо не вдасться ліквідувати її, як самостійну державу, анексією, воєнними анклавами із війною низької інтенсивності, нав’язаною федералізацією, як способом внутрішнього розколу і історичного протистояння. Невипадково Путін особисто привітав Онуфрія, саме в час збройної анексії Криму Росією, з обранням його предстоятелем УПЦ МП, побажавши йому «успехов в многотрудном и ответственном служении во благо УПЦ и всей полноты Русской православной церкви». Мовчання глави УПЦ МП, Синоду можна оцінити як певну форму підтримки воєнного тероризму і піратства сусідньої імперії. Це ідейна і моральна близькість. Ще у листопаді 2008 року, готуючись очолити українську православну кафедру, Онуфрій заявив, що Голодомор 30-х років український народ заслужив сам: «Голодомор – это было вразумление, усмирение со стороны Господа нашей гордыни». Це логіка Кремля. Важко собі уявити, що він міг би так сказати й про Холокост.

РПЦ і УПЦ МП міцно зв’язані, переплетені канонічною пуповиною. Справа не в євхаристичній єдності двох православних церков і повній залежності київської філії від материнської московської церкви. На Синоді РПЦ у Мінську, митрополит Онуфрій не лише підтримав розкол світового православ’я і порвав із Константинополем. Він діяв в явне протиріччя із стратегічними інтересами курсу державної незалежності. Ну, хоча би тому, що Синод відбувся виключно з українською повісткою: а) відновлення в сані Філарета і Макарія; б) скасування підпорядкування Київської митрополії Москві в 1686 р; в) заснування ставропігії Всесвітнього патріархату в Україні. Не викликає жодного сумніву, що УПЦ МП і її керівництво виступило принциповим опонентом, як політичної лінії України так і її незалежної (автокефальної) церкви. А тому й державності.

Доки Україна не буде мати власної помісної національної автокефальної церкви, доти її незалежність, національний суверенітет, як право та спроможність нації самостійно визначати основні питання власного життя та розвитку, будуть незавершеними, крихкими, надмірно залежними від зовнішніх впливів і управління.

Національна українська церква надто глибоко вмонтована в державу, аби намагатися її штучно звідти видалити на віртуальну площину самостійності Ватикану. Це генетична, нерозривна єдність двох незалежностей, але не протилежностей. Існування між Богом і гріхом. Кесарю – кесареве, а Богу – Богове. Вірні і виборці в одному флаконі. Свобода, справедливість, благополуччя. Держава, народ, нація – церква, вірні. Єдина основа і спільна мета. РПЦ МП відмовилась від такого союзу, виступивши проти створення національної церкви.

Єдиним спірним було й буде питання державної церкви. Незалежно від того, що РПЦ є такою. До 1917 року всі російські царі після останнього Константинопольського митрополита грека Ісідора, який ледве втік з-під арешту царя Василія ІІ Темного, були першостоятелями московської церкви. В Акті престолонаслідування Павла І 1797 р. прямо записано: «Государи Российские суть Главою Церкви». Патріарх Філарет був батьком царя Михайла Федоровича. Петро І очолив Святійший Собор «как крайней судья сей коллегии». І по цей час Верховним правителем Церкви Англії є королева Єлизавета ІІ.

В Росії надто тісно історично переплелись розлогі коріння держави і церкви, аби повернути останню до справжніх християнських цінностей і лише канонічної самостійності. Протистояти цьому може тільки національна церква. Здається, в цьому напрямку й діє глава держави.

Разом з тим після церемонії інтронізації митрополита Епіфанія 3 лютого він несподівано заявив, що: «ПЦУ є і буде незалежною від держави. В Україні не буде державної церкви. Цей конституційний принцип був і залишається непорушним».

Це як би виглядає й адекватним тому, що ПЦУ створена під юрисдикцією Константинополя. І тому за світським і канонічним правом вона дійсно не підпорядкована державі. Але, як видно, ПЦУ немає шансів на життя і розвиток поза державою. Потрібні інші, чесні і правильні меседжі по їхній співпраці ї ролі нової церкви в розбудові, зміцненню держави і, навіть її перезаснуванню в існуючих нових історичних реаліях. Як і повному зламі та перебудові поза установчою волею українського народу владної системи – політичного олігархату. В його основі - покупка власниками найкрупніших холдингів, кланів у виборців держави як ресурсу для особистого збагачення і встановлення патерналістського авторитаризму із псевдодемократичними корпораціями.

Варто зрозуміти, що включення в процес державотворення нової церкви, в систему стримувань і противаг, не є жодною загрозою. Навпаки. Історичним позитивом, переоцінити який важко. Саме тому Київська митрополія тривало чинила опір Хмельницьким втратою національної самостійності. В грудні 1648 р. патріарх Єрусалимський Паїсій по дорозі до Москви зустрівся з Хмельницьким і переконував його прийняти московське підданство. У 1651 р. про це говорив і Константинопольський патріарх в розмові з послом Хмельницького в Константинополі. У греків була ілюзія, що тоді козаки і великороси підуть проти татар і османів. Як і ілюзії нинішньої Європи.

Виглядає так, що глава держави намагається всіляко спростувати інше. Ще зовсім квола ПЦУ вже глибоко втягнута в політичний процес на стороні президента. Тобто, ризикує влитись в домінуючий політичний інститут. Як гарант Конституції, попри її імперативність – церква і релігійні організації відокремлені від держави – він включив, як рушійну політтехнологію, у свою виборчу повістку тему віри. Як синоніма – церкви. Він і є главою держави і виступає від її імені. Таким чином, уособлюючи собою саму державу. Якщо церква діє на його стороні, вона якраз й переходить на службу до держави-президента.

Справа в тому, що Петро Порошенко одночасно ще й політичний лідер і один із найбагатших українців – олігарх. Це створило важку кризу управління країною, посилену агресією Росії і внутрішньою опозицією РПЦ, яка постійно тримає виборців у ціннісному розколі і гальмує створення політичної нації.

Хімія такого коктейлю амбівалентна. Змінити її неможливо. Порошенко приречений боротись за найвищу владу, політичне лідерство. Це єдиний спосіб його самовизначення. Одночасно він змушений, в силу особистих якостей, нарощувати олігархічний статус, привносячи в змагальну політику в умовах гібридної демократії економічну конкуренцію. Ефектна боротьба за віру, національну церкву за задумом політтехнологів президента не дасть цій бінарній суміші набрати енергію вибуху. Це помилка саперів, які розміновують руками і без карти мінного поля. Навіть якщо Порошенка оберуть знову президентом, ризик поглиблення політичної кризи і нового громадянського протистояння може ще більше зрости. Градус кипіння його особистої кризи, як державного лідера, постійно наближається до точки кипіння. Звичайно, масова національна церква була би ефективним вогнегасником. Але боротьба за неї реально тільки розпочинається. І ми не знаємо, які компроміси, якщо поглянути на Мінські угоди, новообраний президент Порошенко готовий буде підписати з Кремлем і РПЦ.

Вдячна нова автокефалія поставила на самовисувного кандидата Порошенка. Була змушена? Попри спробу мудрого почесного патріарха Філарета рівновіддалитись.

Отримання Томосу Україною перетворено штабом президента у відновлення його як національного лідера з жорсткою національною політичною повісткою. У Петра Порошенка тут немає конкурентів. Розрахунок полягав у тому, що його опоненти, спонсори і прихильники УПЦ МП, швидко марганілізуються, а всі інші змушені були стати під штандарти глави держави. Це була перша мобілізаційна хвиля в якій тестувався виборець і визначались найбільш лояльні до глави держави електоральні регіони. Недосяжну для інших планку томос-тур підняв спільно із президентом та первосвящениками нової церкви. З Томосом в молитвах.

Билборд, посвященный Томосу
Фото: gazeta.ua
Билборд, посвященный Томосу

Усі розуміли, що президент почав активну і рушійну виборчу компанію. Проводить потужну виборчу агітацію, натискаючи на найбільш чутливі нервові сполуки виборців – молитися у власній церкві. Його виборчий штаб, за повідомленням ЗМІ, був сформований ще на початку 2018 року. Наприклад, Вікторія Сюмар заявила, що не бере участі в роботі штабу «3 травня» (2018 року).

Митрополит Епіфаній в інтерв’ю Радіо Свобода визнав, що церква «не може агітувати за будь-якого кандидата, особливо з церковного амвону…». Він змушений був також зізнатись проекту Kishkina L.B., що томос-поїздки з президентом по Україні «можна розглядати як і піар з боку держави». Але «це не підтримка кандидата, а вдячність за Томос». Він також визнав, що дав дозвіл на використання своєї світлини для друку білбордів разом із Петром Порошенком і Томосом. Митрополит Епіфаній не приховує, що обрав сторону – президента. Він бореться за нього віддано і чесно. Принаймні боровся до часу висунення і реєстрації Петра Олексійовича як кандидата в президенти, доказуючи, що «презентація Томосу вірянам разом із Порошенком була частиною просвітницької роботи і це не було агітацією. Останнє – суттєво. Бо митрополит, разом із Генеральним прокурором, визнавши, що порушує закон, який має захищати, висунули Петра Порошенка кандидатом у президенти на Форумі «Від Крут до Брюсселю. Ми йдемо своїм шляхом». Більше того, якщо це відповідає дійсності, російському пранкеру Лексусу, який представився головою комітету закордонних справ Девідом Макаллістером, митрополит Епіфаній заявив, (23 грудня 2018 року, за шість днів до офіційного висунення), що «майбутнім президентом ми бачимо… тільки Порошенка, який повинен продовжити той процес, який нині відбувається в Україні».

Ну, що ж, і цьому є пояснення. В Посланні Римлянам (13:1-7) апостол Павло дає пораду і сучасним святим отцям: «Всіляка душа має бути покірна владі, бо немає влади не від Бога. Існуючі же влади від Бога й встановлені. А по цьому, той хто противиться владі противиться й Божому встановленню… І так віддавайте всякому належне: кому податки, податки, кому страх, страх, кому комірне, комірне, кому честь, честь».

Розбудова української державності нерозривно пов’язана з ідеєю створення Української церкви. Вона найбільше поєднує нинішню державу із тривалою історією етногенезу українців, їх визвольних змагань за незалежність. Аж до доби Русі. Одночасно на це претендує Москва і готова до смертельного бою за привласнену історичну пам'ять. Її імперському, шовіністичному тиску на Україну й має протистояти національна церква. Разом із державою. Вкупі із греко-католицькою церквою, яка завжди була опорою української свободи. Відлучати в цьому процесі державу від церкви і церкву від держави неможливо. Як і обмежувати роль церкви лише культовою, місіонерською чи просвітницькою діяльністю. Треба бути реалістами і не жити у вічному гріху, самообмані. Це питання збереження і відновлення державності, національної безпеки й історичного виживання.

Якщо церква не буде жити в симбіозі з державою, то вона, непомітно, ховаючи істинні наміри за уявною незалежністю, все більше буде залежати від волі окремих політиків, авторитарних лідерів держави і олігархів. Платою стане черговий і вже непоборний розкіл. Тепер вже серед православних вірних, що ще більше послабить державу українців або знову приведе нас до Руїни.

Держава не може стати на місце церкви. Але й церква не може покидати державу, яка спинається на ноги і намагається вижити в умовах загрози її чергового знищення. А нам, віруючим і живущим у вічних сумнівах, врешті хочеться прийти у свою церкву, істинний Храм Бога, скласти спільну молитву, почути настанови для душі і тіла без політичного підтексту і замаскованих під вдячність правителям спонукань в їх інтересах, отримати вільно доступ до Таїнств Церкви, аби на нас зійшла Божа Благодать, дари Святого Духа і вкусити істинні Тіло і Кров Господа Нашого Ісуса Христа.

Степан Гавриш Степан Гавриш , Директор «Інституту політичної кризи»
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter