Щоправда, голова парламентського комітету у соцмережах називав цифру в 51,7 млн грн збору надходжень до державного бюджету і загальний обсяг задекларованих активів в розмірі трохи більш ніж 1 млрд грн! Але якщо взяти до уваги навіть ці, неофіційні, дані, то переможні реляції з приводу того, що «амністія набирає обертів» все одно виглядають перебільшенням – намаганням видати бажане за дійсне.
Нагадаємо, що за оцінками міжнародних експертів в офшорних юрисдикціях активів, що належать нашим співвітчизникам, приховано в розмірі близько $200 млрд, що більше розміру, рекордного у цьому році у доларовому еквіваленті, українського ВВП. Давайте вже не будемо згадувати немаленькі гроші у тіні, на руках у населення та інші «дрібнички», що також вимірюються мільярдами доларів. Тому амністування навіть одного мільярда гривень не справляє враження та не робить результату. Вже зараз очевидно, що кампанія добровільного разового декларування доходів та майна громадян України навряд чи буде мати хоч якийсь помітний результат. Тим більше якщо пригадати, що чотири з дванадцяти місяців, відведених на амністію вже минуло, часу на диво залишається зовсім мало.
Заради об’єктивності слід зазначити, що час проведення цієї кампанії обрано не зовсім вдало.
По-перше, Україна знаходиться в стані постійної загрози повномасштабного військового вторгнення з боку Росії. Тому, навряд чи, за таких обставин можна очікувати подальшого пришвидшення темпів й масштабів декларування. Гроші, як відомо, люблять тишу.
По-друге, невідомо коли скінчиться пандемія COVID-19, яка продукує невизначеність, невпевненість у майбутньому, та істотним чином змінює споживчі пріоритети та очікування людей по всьому світу. Наша держава, на фоні більш успішних прикладів протидії пандемії урядами інших країн, у фокусі суспільної думки, уваги людей знаходиться не у найвигіднішому світлі. Світова еліта констатує кризу довіри до державних інституцій по всьому світу, а у країнах пострадянського простору вона має свій прояв в найбільшому ступені.
Але, на фоні об’єктивних зовнішніх несприятливих факторів, ми спостерігаємо й купу суб’єктивних прорахунків. Довіра – наріжний камінь і, водночас, запорука успіху в таких справах як добровільне декларування чи добровільна сплата податків. Власне саме результати цієї кампанії могли б слугувати кількісною індикатором того наскільки нашій державі довіряють найзаможніші українці. Проте, очевидно, що навряд чи про довіру можна вести у випадку українського сьогодення. На жаль! Одна з причин цього – розбіжність обіцянок зі справами. Саме на цьому акцентує увагу нобелівський лауреат Джозеф Стігліц у своїй книзі «Люди, влада й прибуток», говорячи що «довіра існує тільки тоді, коли є впевненість у справедливості політичної системи і у тому, що наші керівники працюють не для себе. Ніщо не розрушає довіру сильніше, ніж лицемірство та розрив між обіцянками лідерів та їх справами».
Коли нема довіри до держави, то повинна бути хоча б адміністративна спроможність, а її також немає. Тут достатньо пригадати хоча б непослідовність та неузгодженість позиції розробників кампанії декларування щодо застосування непрямих методів оцінки податкових зобов’язань та, відповідно, активів громадян. На початку йшлося про те, що непрямі методи застосовуватись не будуть. Потім були висловлені суперечливі меседжі з боку міністерства фінансів та народних депутатів, сьогодні говорять про те, що доходи можуть бути перевірені починаючи з 1995 року! Хочу відразу всіх заспокоїти, що цього не буде. По-перше, статтю 102 податкового кодексу України про строки давності податкових зобов’язань ніхто не скасовував. По-друге, у податкових органів на такого роду перевірки немає ні інформаційного, ні трудового ресурсу. У цьому, по великому рахунку, немає сенсу, адже перевіряти потрібно найзаможніших, а для цього потрібна, в першу чергу, політична воля. В останньому підписаному Україною меморандумі з МВФ прямо зазначається, що у структурі Державної податкової служби має бути створений підрозділ по роботі з найзаможнішими громадянами (High-Net-Worth Individuals), проте віз й нині там. Це щось на кшталт офісу по роботі з великими платниками податків, де замість підприємств мають бути фізичні особи.
На відміну від цього гарним історичним прикладом спроможності держави можуть слугувати США, де у 2010 році було прийнято загальновідомий закон FATCA, згідно з яким в односторонньому порядку було запроваджено автоматичний обмін інформацією між іноземними банками по всьому світу та Службою внутрішніх доходів (IRS). Фінансові інституції повинні надавати інформацію про рахунки резидентів США, а у випадку відмови це робити на таку компанію накладались жорсткі фінансові санкції у формі 30% податку на усі дивідендні виплати та відсоткові доходи, що стягувався безапеляційно у джерела виплат. Навіть славнозвісні своєю таємницею швейцарські банки дуже швидко стали зговірливими та розпочали співробітництво з причини такої жорсткої позиції уряду США по цьому питанні. Результатом такий дій стало повернення до бюджету мільярдів доларів у вигляді додаткових надходжень від сплати податків.
Таким чином, довіру до держави породжує не лише відповідність політичних обіцянок реальним справами, а й спроможність, реалізовувати благі наміри в життя. Мусимо констатувати, що з цим в нас великі проблеми. У випадку з кампанією разового декларування біда не в тому, що державний бюджет отримає до вересня наступного року мізерні кошти. На них розрахунку не було ні у кого й, навіть, у розробників цього проєкту. Велика проблема у тому, що черговий шанс для України втрачено, а їх залишається не так багато! На черзі пенсійна реформа, не дай Боже, там схибити, адже без довіри й порозуміння не можна розраховувати на її успішність в жодному разі.