Книга унікальна тим, що розповідає не тільки історію ставлення телебачення та кіно у пострадянський період, не тільки відкриває таємниці кіновиробництва та специфіку роботи продюсера, а ще й тим, що надає багато нових смислів, ідей і призводить до деякого шифтінгу у голові, допомагаючи накласти успішний досвід автора та тих, про кого його історії, на власні плани та проекти. Це одна з тих книг, що й читаються на одному диханні через цікаві розповіді про людей, зйомки, успіхи та невдачі, про бюджети та бексайд відомих блокбастерів, а й надихають на щось нове, незвичайне та сміливе. Олександр Роднянський переконує, що професія продюсера – не для кіно тільки. Кожний проект у будь-якій сфері для успішної реалізації потребує продюсерського підходу та мислення.
Ще одна з багатьох важливих ідея у книзі - продюсер впливає на свідомість мільйонів. Зусиллями кінематографістів світ виглядає так, як виглядає, в поганому і хорошому сенсі.
Багато особистого досвіду і корисних спостережень - як зібрати проект зі шматочків, як управляти творчими людьми, як працювати зі швидкістю і якістю Голівуду.
Все приправлено цікавими фактами - від першого гонорару Лукаса до походження слова «трейлер».
Кіно як бізнес
«Атмосфера, що панує в нашому кінобізнесі, розбещує. Стосунки тут важать більше за комерційний потенціал проекту, гроші здобувають завдяки зв’язкам у державних структурах, а заробіток вітчизняного продюсера частіше зумовлений обсягом бюджету, аніж успіхом фільму.
Через таку утриманську систему розвиток ринку зводиться до вічного «начотництва» й закликів конкурувати з американським кіно вдома державним коштом. Громадські й політичні діячі регулярно заявляють, що національне кіно має нарешті відвоювати глядача в голлівудської продукції, апелюють до європейських моделей підтримки кінематографа, пропонують квоти, заборони, все що завгодно. Але конкурувати з американським кіно можуть лише самостійні, вільні, творчі люди, які відчувають власну аудиторію. Ще й обов’язково ризикують. Такі люди, безумовно, десь є, але їх – одиниці, і ймовірність, що їхні фільми дійдуть до глядача, надзвичайно мала. В індустріальному ж масштабі найпоширеніша форма створення комерційно успішного кіно – пряме копіювання вдалих західних фільмів. Досить замінити, скажімо, «Американський пиріг» «своїми млинцями» – і можна пропонувати їх глядачеві.
Телебачення й кіно на пострадянському просторі – аж ніяк не перша та й навіть не десята за значущістю для країни галузь. Медіа, частиною яких, звісно, є кінематограф як один із інструментів впливу на глядацьку свідомість мільйонів, наші співвітчизники не вважають серйозним бізнесом. Газ або нафту – вважають, металургію – будь ласка, ретейл – із часом теж, а от медіа не вважається індустрією, хіба що серед вузького кола зацікавлених. Кажучи по-простому, в нас бувають містотворчі заводи, але немає містотворчих студій. Олігархи наші якщо й володіють якоюсь газетою, телеканалом чи переобладнаним під студію заводом, це завжди лише доважок до їхніх серйозних матеріальних товарів, а медіа виробляють ідеї, інформацію, спосіб життя й торгують ними. Фундаментом фінансового успіху медійних людей зазвичай є не суто розуміння бізнес-процесів, а якась унікальна ідея, здатна захопити мільйони.
У США все інакше. Якщо поглянути на список американського Forbes, ми побачимо там мінімум чиказьких металургів чи техаських нафтовиків. Найбагатші люди країни – власники мережевого ретейлу, комп’ютерних та інтернет-компаній і ще обов’язково – медіа: Майкл Блумберг (десяте місце в топ-сотні найбагатших людей США за версією Forbes), Лорен Пауелл-Джобс (фонду під керівництвом вдови Стіва Джобса належить 7,7% студії Disney, вартість яких удвічі перевищує вартість акцій Джобса в Apple),
Енн Кокс-Чемберс, власниця кабельного оператора Cox Communications і Cox Media Group, медіамагнат Руперт Мердок, Семюел Ньюхаус (видавничий дім Condé Nast), Девід Геффен, який зробив свій мільярдний статок на кіно й музиці, власник медіахолдингу Viacom Самнер Редстоун.
Для США кінобізнес – справжня індустрія, що забезпечує 2,1 млн. робочих місць. Загальний обсяг виплаченої її працівникам заробітної платні за 2010 рік – $143 млрд. (останні опубліковані дані). Загальний обіг індустрії за 2011 рік – $464 млрд.
Експорт фільмів, музики тощо – одна з найважливіших галузей експорту Сполучених Штатів. За даними ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку), США – єдина країна у світі, в якої частка експорту аудіовізуальної продукції в загальній частці експорту послуг 2007 року перевищила 1% – 3,2%, а також – єдина країна, яка не має в цій категорії торговельного дефіциту. На частку США того ж 2007 року припадало 51,5% загального експорту аудіовізуальної продукції серед 15 найрозвиненіших економік світу (в Росії – 0,7%). 2010 року США експортували фільмів і телепрограм на $13,4 млрд., сальдо торговельного балансу в цій категорії становило $11,9 млрд.
Якщо замислитися, то Америка постачає не просто музичні кліпи, фільми чи комп’ютерні ігри – вона експортує емоції та смисли: як і чим живуть люди, на що гають свій час, що обговорюють, де беруть інформацію.
Бюджетна анатомія блокбастеру на прикладі фільму «Людина-павук – 2»
Серед людей, задіяних у кінобізнесі, поширена думка, що для кінематографа став згубним той день, коли в газетах почали публікувати результати касових зборів. До цього кіно було мистецтвом або розвагою, а комерційний успіх цікавив виключно керівників та бухгалтерів студій. Натомість тепер у кіно з’явилася змагальна складова – в кого більший бокс-офіс (касові збори картини). І хай би журналісти розуміли складну механіку того, про що вони пишуть, – трапляється, що таки розуміють. Але переважна більшість читачів поняття зеленого не має про те, як заробляють гроші в кіно, на що їх витрачають і що є визначальним для успіху проекту.
2004 року в британській газеті The Guardian вийшла стаття «Анатомія блокбастера». Це той рідкісний випадок, коли в масовому виданні було детально й грамотно проаналізовано заявлений бюджет ($200 млн.) голлівудського фільму «Людина-павук – 2».
Тож на що саме було витрачено 200 мільйонів? $10 млн. – на розробку й написання сценарію, включно із драфтами, поправками й доопрацюваннями. $20 млн. студія Sony поділилася з видавництвом Marvel, якому належать права на вигадану Стеном Лі Людину-павука. Це так звані витрати на ліцензування.
$15 млн. отримали продюсери (у стрічки було двоє основних продюсерів, двоє співпродюсерів і троє виконавчих продюсерів). Гонорар режисера Сема Реймі становив $10 млн. $30 млн. Отримали виконавці головних ролей: Тобі Макґвайєр – $17 млн., Кірстен Данст – $7 млн., Альфред Моліна – $3 млн. Ще $3 млн. було витрачено на акторів, зайнятих у решті ролей. Вартість виробництва фільму, знімальний період якого тривав три тижні, становила $45 млн. $45 млн. – це вартість оренди устаткування, зарплатні всіх задіяних у фільмі технічних спеціалістів, вартість плівки, транспортні витрати, їжа для членів знімальної групи та інше. Фільм знімали здебільшого «на природі», найдорожчим і технічно найскладнішим епізодом став проліт камери, закріпленої на сталевому тросі, над Волл-стріт.
Постпродакшн стрічки коштував $65 млн., більшу частину грошей, зрозуміло, було витрачено на комп’ютерну графіку. $5 млн. коштувала музика до фільму: $2 млн. отримав композитор Денні Ельфман, ще $3 млн. пішли на купівлю прав на композиції, які звучать у стрічці, зокрема й пісні груп Jet і Train. Загалом, як уже було сказано, $200 млн.
У Голлівуді зрідка кажуть «виробничий бюджет», правильно: «вартість негативу». Але це ще не всі витрати. За виробництвом іде друга важлива стаття видатків – P&A (prints & advertisement, тобто бюджет на друк копій картини для кінотеатрів та рекламу). P&A «Людини-павука – 2» обійшовся в $75 млн».
“Виходить продюсер” можна придбати в інтернет-магазинах та книжкових крамницях по всій країні.