ГоловнаСвіт

«Досвід тисяч людей неможливо приховати». Як у Мінську шукають затриманих

9 серпня після оголошення офіційних результатів виборів білоруси та білоруски вийшли на мирну акцію незгоди. Проте вже в першу ж ніч їх жорстоко атакували міліціянти та ОМОН. За перші три дні протестів по всій країні затримали 6700 людей. Міністерство внутрішніх справ опублікувало цю цифру ― але нічого більше. Родичі та друзі змушені самостійно шукати затриманих у відділках міліції, ізоляторах і лікарнях. 12 серпня, провівши три доби в ізоляторах, затримані в перший день протестів почали виходити на волю.

LB.ua розповідає історії тих, кому вдалося витягнути рідних на волю, і правозахисників, які їм допомагають. 

Фото: EPA/UPG

«Дашо, мене затримали»

- Дашо, мене затримали. Я в Кастричинському РУВС.

Це все, що сказав Артем. Вона більше нічого не почула, тільки шум – і гудки. Даша саме була в друзів, коли близько 17 години його затримали. Артем був незалежним спостерігачем на виборах президента. Його дільниця та ще дві знаходилися в одній школі. В обід 8 серпня, у день дострокового голосування, туди приїхали працівники РУВС (районне управління внутрішніх справ) – про щось жартували з членами виборчої комісії, перешіптувалися, ходили територією радісні. А вже за кілька годин вони повернулися, щоб затримати всіх незалежних спостерігачів на трьох дільницях. 

Біля подвір’я школи спинився синій бусик, з нього вийшли «тихарі» (міліціонери у цивільному) – і Артем відразу все зрозумів. Кільком спостерігачам вдалося втекти. Але шістьох затримали. Хлопець, як і решта, не чинив марного спротиву – спокійно зайшов у бусик, змирившись.

У РУВС склали протокол. Якщо вірити тому документу, то Артем «кричала, матюкалася, заважала виборцям і чіплялася до них». З першої і до останньої літери протокол був брехнею ― і такі самі були в усіх. 

Та Даша про все це не знала. Звісток від Артема не було. До РУВС їй їхати 40 хвилин, тож ще в таксі дівчина зателефонувала правозахисникам і адвокатові. 

Людей у Білорусі почали затримувати ще в липні. Даша намагалася підготуватися до того, що і її та близьких це не омине. У п’ятницю ввечері, у переддень затримання, вона подивилася лекцію Budzma Belarusami про те, як збирати передачку в РУВС, зберегла потрібні контакти, передала подрузі речі першої необхідності, які в разі чого треба було передати їй за ґрати, дала номер свого мінського родича. Вона завжди ненавиділа байдуже «Ну ви ж самі все розумієте», але цього разу розуміла – і готувалася до найгіршого. 

Проте Даша не була певною, де саме Артем. Іноді міліціонери навмисно переводять затриманих в інше місце, аби їх не знайшли. У РУВС їй не відповідали, а інтернет уже зник. За номером "102" її запевнили, що Артем досі в РУВС. Тож дівчина побігла додому по передачку, а відтак – до відділку. 

Київ підтримує Білорусь
Фото: EPA/UPG
Київ підтримує Білорусь

У РУВС грубо пояснили, що Артема затримали за статтями 17-1 (дрібне хуліганство) та 23-4 (непідпорядкування службовій особі при виконанні). Об’ємний клунок передавати відмовилися – мовляв, приходьте завтра. Даша навіть не спитала, чому ж завтра – так сподівалася, що його випустять і не повезуть в ізолятор. Адвоката не допустили – мовляв, затриманих уже вивезли з РУВС. Виявилося, це була брехня. 

На ранок Даша зателефонувала в центр ізоляції правопорушників (ЦІП), куди Артема доставили вночі – його там уже не було. Куди перевели, ніхто не знав, тож вона взялася телефонувати в усі ізолятори та в’язниці Мінська і навколишніх містечок. Не могла дотелефонуватися тільки до Жодино – невелике місто за 60 кілометрів від столиці, де є велика в’язниця й ізолятор. Та адвокатові повідомили, що Артем саме там. 

Відповіли Даші тільки в неділю: мовляв, списків ще немає, чекайте до вечора. То був саме день виборів, і всі міліціонери були на дільницях – займатися затриманими просто нікому. Даша зателефонувала мамі Артема й викликала її з іншої області – тільки вона як родичка могла передати щось синові.

Дівчина щогодини телефонувала, щоб дізнатися, чи з’явилися списки затриманих, її перенаправляли з номера на номер. Вони поїхали під Жодино, але говорити з ними працівники відмовилися, бо надавати інформацію про адміністративні справи їм заборонили. Передачу можна було принести аж у вівторок у певні години. Тільки близько 10 вечора Даша дізналася, що Артем увесь цей час таки був у Жодино. 

Люди збираються біля в'язниці у Жодино, де тримають їх рідних
Фото: EPA/UPG
Люди збираються біля в'язниці у Жодино, де тримають їх рідних

У понеділок минав третій день без звісток від Артема. За законом, його можуть утримувати до суду 72 години – цей термін спливав. Даша вирішила чекати в суді в Мінську ― за законами, його мусили б судити саме там, а для зміни місця засідання потрібні були б документи від Верховного суду. У той час мама Артема, немолода хвора жінка, стояла дві години на сонці біля ізолятора в Жодино. Номери, які міліціонери вивісили на стіні, не працювали. Ніхто не знав, що робити – навіть працівники РУВС, суду й ізолятора. Ізолятори перетворилися на замкнене коло. 

У вівторок Даша з мамою Артема і її чоловіком знову поїхала в Жодино. Дорогою зателефонував Артем – відпустили, до Мінська підкинули. 

Виявилося, йому пощастило через прізвище. На суд викликали за списками, а він був аж наприкінці – решті дали по 6-12 діб адміністративного арешту. 

– Я три дні не ходила на протести, поки не знайшла Артема, – каже Даша. – Але тепер уже можна. Мамі ми сказали, що не будемо ходити. Але треба купити якісь бинти хоча б, бо ми нічого не маємо. Треба вийти – бо скільки можна це терпіти? 

Наступної ж ночі Даша з Артемом вийшли на протест. Обох не затримали. 

«У мене вдома побита дитина – я вже не спинюся»

Марина з міста Барановичі має двох синів. Зараз вони фактично по різні боки барикад – побитого Максима жінка забрала з ізолятора, а Кирило проходить в армії строкову службу й охороняє Міністерство оборони. 

– Кирило каже, що готувати до такого сценарію їх почали ще місяць тому, – розповідає жінка. – Навчали, як розганяти мітинги, морально готували, що буде важко і доведеться стріляти в людей. 

Для українців це виглядає дуже, до болю знайомим
Фото: EPA/UPG
Для українців це виглядає дуже, до болю знайомим

Коли хтось із хлопців спитав, чи треба буде виконувати злочинні накази, йому відповів командир: «Ви спочатку виконуйте, а ми потім розберемося, чи вони злочинні». 

У переддень основного голосування їх відправили охороняти Міністерство оборони. Кирило небагатослівний, а користуватися телефоном можна лише годину вранці, тож він хіба сказав, що йому страшно. 

У день голосування Максимові виповнилося 20 років. Він не жив у Білорусі без Лукашенка. Марина чекала на оголошення результатів біля виборчої дільниці, коли син з друзями пішов на мітинг. Як і в Мінську, на вулиці виїхали водомети, у натовп летіли світлошумові гранати. Люди розбігалися хто куди, і в метушні хлопці загубили свого друга. Вирішили повернутися на місце, де бачили його востаннє – виявилося, що там досі були омонівці. Ховаючись, хлопці забігли до відкритого клубу – і опинилися в пастці. О третій ночі їх забрали до ізолятора. 

Коли Максим перестав відповідати на дзвінки, Марина з чоловіком кинулися на пошуки. У лікарні сина не було, у СІЗО і РУВС не казали нічого конкретного, списків затриманих не було, тож їздили містом цілий день. За номером 102 сказали, що Максим є в списках, проте де саме – не знають. Списки затриманих з’явилися о пів на шосту вечора.

Коли Марина розповіла Кирилові, що брата затримали, той від злості й розпачу вгатив кулаком у стіну. Та вже наступного дня сказав, нібито в усіх затриманих знаходять нові стодоларові купюри – так їм пояснило керівництво. 

– Йому просто промили мізки, – каже Марина. – Я почала йому розповідати, що насправді відбувається – вони ж там нічого не знають. Думали, що на мітинги виходять за долари чи пляшку горілки. 

Після тієї розмови Кирило написав мамі, що йому в казармі страшніше й складніше, ніж їй на волі: готується виконувати накази – інакше погрожують трибуналом. 

– Я просто сподіваюся, що руками моєї дитини не робитимуть зло ті, хто стоїть вище, – каже жінка. – А поговорити з ним я зможу про це тільки у вересні – тоді в нього, якщо все буде добре, відпустка. По телефону ми такі речі обговорювати не можемо. Але Кирило каже тепер, що якби не армія – був би на протестах. 

Максима випустили на волю у вівторок увечері. Він провів три доби в ізоляторі, де його били і звинувачували в дрібному хуліганстві – стаття 17-1, штраф $220. Випустили його лише після того, як підписав зізнання, що кидав каміння в міліцію і хуліганив. З тих, хто відмовився, підпис вибивали в карцері. 

Родичі і друзі зустрічають затриманих біля СІЗО
Фото: EPA/UPG
Родичі і друзі зустрічають затриманих біля СІЗО

Марина не наймала адвоката – як виявилося, на краще: хлопця, до якого прийшла захисниця, побили в карцері. 

З компанії друзів звільнили тільки двох. Решту ще не випустили – вони в ізоляторі, з розбитими головами і потрощеними ребрами. 

– Ми з мамами чекаємо, поки випустять усіх дітей, щоб писати заяви в прокуратуру і правозахисні організації, – розповідає Марина. – Після такого ми не можемо опустити руки. У мене вдома сидить дитина, яку били – і я вже не спинюся. 

«Я потім буду усвідомлювати триндець, у якому ми живемо»

Катерина – журналістка-фрілансерка і волонтерка правозахисного центру «Вясна». Вона розповідає, що зараз усі опинилися в ситуації, коли невідомо, як діяти. Зазвичай затриманих доставляли в РУВС за місцем прописки – їх у Мінську дев’ять. Тепер же людей розвозять хаотично, та ще й у сусідні міста, бо в Мінську вже ніде утримувати. Рідні просто не можуть знайти затриманих, бо їх тисячі. 

– Відповідно до закону, затриманого повинні або відпустити після складання протоколу, або залишити в ізоляторі тимчасового утримування чи в ЦІП на 72 години в очікуванні суду. Під час пандемії суди були в Skype, після чого людина відбувала адміністративне покарання в ЦІП, – пояснює Катерина. 

Проте зараз така система не працює. Суди стали виїзними – суддів з околиць звозять до ізоляторів, щоб ті на місці за кілька хвилин ухвалювали вирок. Щоб допомогти родичам затриманих зрозуміти, як діяти далі, «Вясна» запустила Telegram-бот і «гарячу лінію». Оскільки в країні кілька днів не працював інтернет, номери відділків й ізоляторів доводилося диктувати волонтерам і волонтеркам. Проте навіть за цими номерами часто або зайнято, або ніхто не відповідає. Поїздка до самого ізолятора теж нічим не зарадить – історії Даші та Марини типові. 

Затриманий у розірваній сорочці виходить із тюрми в Жодино
Фото: EPA/UPG
Затриманий у розірваній сорочці виходить із тюрми в Жодино

Найбільше затриманих привозять у Центр ізоляції правопорушників на Окрестіно і в ізолятор тимчасового утримання в Жодино – там уже бракує місця. У камерах, розрахованих на шістьох, тримають по сорок побитих і знесилених чоловіків. Біля Окрестіно вже кілька днів поспіль збираються родичі і близькі затриманих – з допомогою волонтерів і волонтерок «Вясни» вони складають списки і з’ясовують, хто потрапив до лікарень. Небайдужі привозять їм тонни води та їжі, теплі ковдри, чай. Мешканці навколишніх будинків пускають їх до своїх квартир. 

13 червня вночі з Окрестіно почали випускати затриманих. Вони потребують психологічної допомоги і розповідають про тортури. 

Окрім ізоляторів, у «Вясні» радять телефонувати в лікарні. У Мінську найбільше потерпілих у воєнному госпіталі – тамтешні лікарі спеціалізуються на бойових пораненнях. Лікарі-інформатори Катерини розповідають, що ніхто не був готовий до такої кількості потерпілих. За офіційними даними, в стаціонарі 12 серпня було 250 потерпілих. Проте відомо, що постраждалих відпускали через брак місць, а іноді вони самі вирішували не залишатися в лікарні. У палатах лежать не лише учасники й учасниці протестів, а й випадкові перехожі з роздробленими кістками, потовченими нутрощами й ранами від уламків. 

– Мені кажуть, що дівчина лежить без обличчя. Я питаю: «Як це?» А в неї ні носа немає, нічого – тільки криваве місиво. А ще там є водій автобуса – він не протестував, його просто спинив ОМОН. У нього на спині рана завбільшки з долоню. Він просто лежить і безупинно кричить. 

Акція на підтримку білоруського протесту у Берліні
Фото: EPA/UPG
Акція на підтримку білоруського протесту у Берліні

У перший день спостерігачі та правозахисники «Вясни» були на протестах. Один з них на власні очі бачив, як убили людину – проте Міністерство внутрішніх справ це заперечує. 

На протести Катерина не ходить – якщо її затримають, нікому буде допомагати на «гарячій лінії». Дівчина працює в офісі до пізньої ночі, відтак додому її відвозить знайомий. Першої ночі у дворі її спального району кинули 15 світлошумових гранат. Знайомого витягнули з друзями з машини посеред дороги й побили. 

Катерина каже, що таке в Білорусі вперше – ніколи кандидатів не затримували ще до голосування, ніколи не було таких жорстоких розгонів. Уперше на вулицях Мінська літають гумові кулі, світлошумові гранати вперше летять у натовп, людей вперше атакують водометами. Під час останніх масових протестів у 2010 році найгіршими травмами були гематоми від побиття палицями. 

– Я не чекала, що таке може статися. Звісно, знала, що будуть акції протесту, записала подкаст, як поводитися. Але я не уявляла, що таке можливо в Білорусі. Уся наша країна – в історії смерті хлопця з Гомеля, – говорить Катерина. – Він просто їхав на побачення до дівчини, мав у центрі міста пересадку. Його, звичайного перехожого, забрав ОМОН. Побили й посадили в автозак – для нас це зовсім не нове.

Фото: EPA/UPG

У хлопця були проблеми з серцем, в автозаку душно. Йому стало погано. Він просив про допомогу, кричав – омонівці вирішили, що він неадекватний і послали в психлікарню. Дорогою туди він помер. 

Та Катерина не дозволяє собі думати про це і щось відчувати. Каже, що зараз головне - виконувати свою роботу, а «усвідомлювати триндець, у якому ми живемо зараз», буде потім. Натомість найстрашніше їй було першого дня – Катерина не могла підключити інтернет, не знала, що відбувається в місті, наскільки серйозна ситуація. Врешті зателефонувала сестрі в Польщу і попросила розповісти, що діється в Білорусі. Так вона дізналася про масові затримання, протести, сутички з ОМОНом, про те, що силовики таранили мирний натовп. 

– Тепер я думаю: якщо не вийти – що тоді? Що з цими смертями, цими пораненими? Невже то все дарма було? Для нас нетипово так протестувати. Знаєте, є такий жарт: білорус сів на стілець з цвяхом, посовався, посовався, а тоді й думає: «Може, то так і треба?» І сів собі далі. Тому якщо люди зараз так виходять на вулиці – як же всім допекло…

Катерина, котра спершу говорила скуто і лише у справі, врешті говорить про те, що відчуває. На годиннику – 2:30 ночі, її голос втомлений і сонний, вона допізна працювала. І ось тепер каже: 

– Кілька днів тому я думала, що шанси 50/50. Виграє той, хто дотерпить. Хто покаже більше витримки. Але межа вже перейдена – після такого немає вороття. Ми вже нікуди не зможемо подіти досвід тисяч людей. У нас завжди були репресії, постійно за ґрати потрапляли активісти, але про це мало хто знав, а тепер знає вся країна. Це неможливо приховувати далі. З іншого боку, сьогодні під час інтерв’ю хлопець, який вийшов на волю і якого жорстоко побили, сказав, що його це зламало – не ідейно, а психологічно. Може, цього і хоче влада – поламати ноги, психіку, життя. Може, білоруси зламаються – але пам’ять про це назавжди залишиться з нами. 

Фото: EPA/UPG

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram