ГоловнаСвіт

Полювання на людей. Історії затриманих і побитих під час протестів у Білорусі

Під час протестів, що почалися через незгоду з офіційними результатами президентських виборів, у Білорусі затримали тисячі людей. Затримували не лише самих протестувальників ― у руки ОМОНу потрапляли і прості перехожі. Така тактика затримання ― звична для білоруських силовиків. Проте ще ніколи вони не були такими жорстокими.

LB.ua розповідає історії білорусів, які вийшли на свободу раніше або ж були звичайними перехожими. Вони оповідають і про фізичне, і про психологічне насильство, від якого постраждали дорослі, діти та підлітки. Якщо вам може стати погано від опису тортур, історію Андрія* радимо пропустити. 

Інна: «Я не можу вибачити те, що зробили з моєю дитиною»

11 серпня разом з 9-річним сином Захаром я була в місті у справах. Поверталася додому, до району Каменная Горка. Не працював громадський транспорт, усе було перекрито. Ми три години йшли від центру Мінська до нашого району, бо не могли викликати таксі ― ані інтернет, ані мобільний зв’язок не працювали. Тому я просто зловила таксі дорогою.

Вирішила зайти в магазин у торговельному центрі поруч із нашими домом. Поблизу відбувався мирний мітинг, було багато жінок у білому, люди аплодували. Не було ані техніки, ані військових. Ми з Захаром часто заходимо в цей магазин, нас знають касирки й охоронці. Тому я дозволила йому самому піти в туалет, поки купувала продукти.

Співробітники поліції затримують демонстрантів під час акції протесту
Фото: EPA/UPG
Співробітники поліції затримують демонстрантів під час акції протесту

Коли я була біля прилавків, почула стрільбу й вибухи. Охорона відразу закрила двері магазину, щоб натовп мітингувальників не забіг усередину. Ми підійшли до вхідних дверей, щоб побачити, що відбувається. Я знімала на телефон, це було жахливо. Люди бігали в паніці, кричали, за ними гналися силовики в чорному і стріляли, кидали світлошумові гранати. Я колись працювала в слідчому комітеті, але не могла розпізнати нашивок силовиків ― якісь помаранчеві, з трикутниками. У магазин почав проникати газ, сльозилися очі. Тих, хто наважився вийти з магазину, відразу хапали.

А потім ці силовики в чорному почали виламувати двері в торговельний центр. Охоронці намагалися домовитися, казали, що всередині багато жінок і дітей. Коли я зрозуміла, що їх не спинити, кинулася шукати сина. Обернулася, щоб бігти до вбиралень, і почула тріскіт, крики, удари. Кричали: «Суки! Проститутки! Мордою в підлогу!». Я спочатку навіть думала, що це якісь терористи, що наша міліція так не може.

Я встигла сховатися під прилавок ― думала, що Захар буде йти від вбиралень, я його покличу до себе, і ми сховаємося. Однак одразу почула, як б’ють людей, не витримала і вибігла його шукати. Я кричала: «Захар! Захар!». А потім побачила його на підлозі ― його закривала собою незнайомка. Він схопився на ноги і побіг до мене. Людей почали виводити. Нам вдалося вийти з магазину ― але ми йшли по закривавленій підлозі.

Я не знала, як іти додому ― навколо досі був жах. Ми пройшли повз торговельний центр, але далі вже стріляли. Тоді я побачила групу десь з 30 силовиків і кинулася до них. Я кричала і просилася, щоб мене з дитиною провели додому. Один з них вийшов до нас, взяв мене за руку і повів. Приєднався ще один силовик, вони заспокоювали Захара. А він усе говорив, як йому страшно, як його били, бо він не хотів лягати на підлогу, а хотів шукати маму, як його притиснули дубинкою…

Ми спинилися біля дороги на світлофорі. Під’їхав синій автобус, звідти вийшли чоловіки в чорній формі. Вони почали стріляти в машини, що їхали дорогою. Силовики, що нас проводжали, кудись зникли, і ми з сином сховалися за деревом. Коли все стихло і загорівся зелений на світлофорі, ми почали переходити дорогу. Нас ледь не збила машина ДАІ й два сині автобуси без номерних знаків.

Я вже бачила свій дім, але не могла підійти ― там бігали люди, їх ловили силовики. Мені було страшно. Я знову попросила групу силовиків, які просто стояли на зупинці, провести нас. Один молодий хлопець спитав свого начальника, чи можна. 

Тут я не витримала і сама звернулася до нього: «Що ж ви робите?! Як так можна?! Я ж просто була в магазині з дитиною! Що ви зробили з моєю дитиною?! Де я зараз ― це Білорусь чи сон?! Чому я повинна боятися йти додому?!»

На що він сказав: «Жіночко, не провокуйте. Якщо вам так страшно, посадимо з дитиною в автобус ― ще там посидете». Я замовкла. Він таки дозволив кільком хлопцям нас провести до під’їзду.

Коли ми підійшли, я сіла на лавку і кажу: «Хлопці, ви хоч самі розумієте, за що в людей стріляєте?». Всі мовчали, а один тільки сказав: «А хуй його знає».

Я дивилася на цих хлопців, і в мене було відчуття, що це не наші. Я працювала в органах, однак ніколи такої жорстокості не бачила. Але справжні звірі, я думаю, не вони, а їхні керівники.

Захар дуже погано спить, боїться різких звуків. Тільки чує якийсь хлопок, каже, що це стріляють і треба ховатися. Вчора ми були на дитячому майданчику вдень, поруч пробігли підлітки, він злякався і побіг до мене з криками: «Мама, це ОМОН, тікаємо!».

Акція за звільнення білоруських протестувальників
Фото: EPA/UPG
Акція за звільнення білоруських протестувальників

У перший день після тих подій я була якась загальмована, не розуміла, що відбувається і що робити. Страх і паніка прийшли потім. Мені сьогодні страшно жити. Страшно бути вдома. Я навіть барикадую двері, бо боюся, що до нас увірвуться. Боюся відповідати на дзвінки, бо раптом це соцслужба, що захоче забрати Захара? У нас це дуже легко зробити. Але я все одно розповідаю в соцмережах про те, що сталося, говорю з журналістами. Мені боляче й образливо, що я повинна так боятися. Але я не можу вибачити те, що зробили з моєю дитиною. Тепер для мене головне ― захистити права дитини і честь та гідність жінок. Мені телефонують мами зі всієї країни, щоб підтримати.

Андрій*: «Мені в труси засунули гранату і сказали, що підірвуть»

Мене затримали поблизу торговельного центру. Там було близько 300 людей. Було два буси зі спецназом «Алмаз», ще під’їхало близько шести одиниць техніки з ОМОНом. Нас оточили ― були і протестувальники, і прості покупці. Я спробував тікати, але не вийшло. Нас усіх поставили на коліна. Лежачих били. Я мав рюкзак з масками, респіраторами, рукавичками. Один з ОМОНівців вирішив, що цей рюкзак належить організаторам. Почав запитувати, чий ― я заперечував, але мене били. Тоді троє в чорній формі вивели мене за торговельний центр, показали мені бойову гранату (не світлошумову) ― і засунули її мені в труси. Сказали: «Зараз ми дістаємо чеку, тебе розриває, а ми скажемо, що ти підірвався на саморобному вибуховому пристрої. І нам за це нічого не буде». Вони відбігли на кілька метрів, але повернулися. Граната не вибухнула. Вони били мене, особливо в пах. Мої руки весь час були зав’язані за спиною.

Мене відвели в автозак. Ніхто не сидів ― усіх складали одне на одного на підлогу. ОМОНівці ходили по людях. Спеціально ставали на шию і душили. Якщо ти щось говориш ― б’ють. Від затяжок на руках у нас набрякали руки, і коли на це жалілися ― вони били по руках. 

Лікарі надають медичну допомогу людям, які зазнали тортур і побиття з боку поліції
Фото: EPA/UPG
Лікарі надають медичну допомогу людям, які зазнали тортур і побиття з боку поліції

В автозаку був хлопець з астмою, він кричав, що задихається, бо його придавили люди. До нього підійшов ОМОНівець і поставив ногу на шию. «Якщо ти здохнеш, мені байдуже», ― казав він.

Жорсткість залежить від того, хто затримує. Нас затримував спецназ «Алмаз» ― і це просто тварини. Мене вели, і до мене просто підходили спецназівці і били. Не тому, що я підняв голову чи щось сказав ― просто так.

Били весь час. Ледь не кожну хвилину. З приводом і без. Вони вирішили, що я організатор, через цей рюкзак, тому в певний момент мене вивели з машини. На асфальті була розлита біла фарба. Мене кинули на землю, буквально втоптали, вимазали мені обличчя білою фарбою і перевели в інший автозак. Там з двох сторін стояли ОМОНівці, мене поклали обличчям у підлогу і з двох сторін почали бити по ногах. Били кілька хвилин, хотіли вибити колінні чашечки. Після такого ти не можеш нормально ходити. Я не впевнений, чи всіх водили в цей автозак. Мене повернули до решти. 20 людей лежали одне на одному. На моїй шиї постійно тримав ногу ОМОнівець. Іноді давив.

Усі телефони відбирали й розблоковували. Паролі вибивали. Одного хлопця роздягнули догола і почали погрожувати, що якщо він не скаже пароль, його зґвалтують дубинками. Він сказав.

Було кілька дівчат, років по 18. Вони намагалися звернути увагу на те, що деяким хлопцям погано. Тоді один силовик підійшов до дівчини, схопив за волосся і почав кричати: «Шлюха, нащо ти взагалі сюди прийшла?! Не відкривай рот!». Вона почала щось говорити ― він збрив їй частину волосся і сказав, що якщо вона не замовкне, їх відвезуть у СІЗО, закинуть у камеру до чоловіків і їх всю ніч будуть ґвалтувати. А потім їх вивезуть у ліс і вона з цим житиме.

Нас повезли від торговельного центру до центру міста. Там є ніби спеціальний пункт, де з машин, у яких захоплювали, людей переводять далі. Нас били, і ми з зав’язаними руками виповзали з автозаку. Далі йшли коридором з людей, по 20 з кожного боку. Поки ми йшли, нас били. Якщо хтось падав, його били, поки він не вставав. Коли я доповз до кінця цього коридору, двоє у чорній формі звернули увагу на мою майку ― це була майка на підтримку Олега Сєнцова й Олександра Кольченка. Вони почали кричати, що я щось маю проти Росії, побили і, як мішок, закинули в автобус і сказали повзти. Я повз повільно, бо руки були зв’язані, а ноги відбиті. Мене і за це били. Коли доповз до призначеного місця, до мене підійшов спецназівець, поставив ногу на шию і почав бити по голові гумовою дубинкою з металевим стержнем. Не знаю, скільки він мене бив, бо втратив свідомість. Поверх мене накидали ще людей. Не знаю, скільки, але я відчував, що їх теж б’ють. Я лежав і думав про те, що ще невідомо, де краще бути ― зверху, де ти можеш дихати, але тебе б’ють, чи задихатися знизу, де тебе не б’ють.

Нас перевели в інший автозак, яким мусили доставити в ізолятор. Там були окремі відділи для людей ― розраховані на трьох, але нас туди запихнули вісім. Було тяжко дихати. Мене не тримали ноги, тому я повис на тих, хто був поруч, і притулився до стіни. І тільки тоді побачив, як стіною стікає кров ― так я зрозумів, що в мене розбита голова. Дорогою кілька разів втрачав свідомість, тому коли відкрили двері автозаку, просто вивалився. Нас просто викинули з машини, і я лежав, поки не приїхали медики.

На місці мене вже не били. Я непритомнів, мене трусило, ротом йшла слина, нудило, руки і ноги були сині. Медики сказали, що мене треба госпіталізувати, тому мене більше не зачіпали. Перевернули на бік, щоб я не задихнувся.

Родичі та друзі вітають людей після звільнення зі слідчого ізолятора в Мінську
Фото: EPA/UPG
Родичі та друзі вітають людей після звільнення зі слідчого ізолятора в Мінську

Поки лежав у дворику, чутно було крики. Всіх ставили на коліна й били. Я лежав годину ― і всю годину побої не припинялися.

Медики справді намагалися допомогти, вивезти затриманих, заспокоїти. Оскільки мене шпиталізували з розбитою головою, мене не затримали. Я не був у ЦІП на Окрестіно чи в Жодіно ― це уберегло від подальших тортур.

Мірон: «Людей складали у кілька шарів, одне на одного»

Затримали мене, моїх маму і тата, мою дівчину і друзів. Мене затримали 10 серпня ― я йшов з друзями. Ми переходили вулицю, коли ніби нізвідки під’їхали два сині автобуси без номерів. Звідти вискочили люди в масках і з автоматами ― і ми кинулися бігти. У Білорусі всі знають: бачиш їх ― біжи.

Я допомагав тікати своїй дівчині. Нам перепинив дорогу інший бус, вона продовжила бігти. А мене вдарили дубинкою по руці, двічі по спині, повалили, одягнули наручники і закинули в бус. Лежав обличчям у підлогу. На спину наступали, дихати неможливо. Було душно. Людей складали в кілька шарів, одне на одного.

Потім мене й решту перевели в автозак. Та комірка розрахована на одну людину, а нас туди поклали п’ятьох. Було ще гірше, ніж в автобусі ― замість вентиляції було два невеличких віконечка.

Нас повезли в управління поліції (РУВС) і примусили в спортзалі лежати обличчям у підлогу. Ми лежали з 6 вечора до 2 ночі, не рухаючись ― голова повернута вліво, руки в наручниках за спиною. Тільки ближче до ночі нам дозволили трохи рухатися ― лежати так неймовірно боляче. Завдяки людяності одного офіцера ми змогли попити води і піти у вбиральню.

Батьки шукали мене. О 22 вони з моєю дівчиною і родичами інших затриманих пішли під стіни однієї з дільниць міліції. Разом було 17 людей. Під’їхав автозак і всіх забрав.

Жінка п'є воду після того, як її випустили зі слідчого ізолятора в Мінську
Фото: EPA/UPG
Жінка п'є воду після того, як її випустили зі слідчого ізолятора в Мінську

Моя мама провела в неволі два дні ― її випустили 13 серпня. Батька випустили сьогодні зранку. Вони обоє були в Окрестіно. У мами ― цукровий діабет, і їй щодня треба було приймати ліки, але в ізоляторі відмовилися їх передавати. 

Тому ми з дядьком і бабусею писали в новинні видання, спілкувалися з іноземними журналістами. Наш адвокат подавав скаргу, бо не можна не передавати ліки, так само не можна затримувати обох батьків неповнолітнього ― мені 16.

Я вийшов о 2 годині ночі. У ту ж ніч випустили мою дівчину. У протоколі, який мені сказали підписати, були вказані інші час і місце затримання, і затримали мене нібито за статтею 23.34 КОАП РБ ― несанкціоновані масові заходи. Тоді я вже був злий і відмовився підписувати. Мені дозволили внести зміни в спеціальному полі протоколу, і тільки після цього я поставив підпис. Пізніше я дізнався, що моїм друзям навіть не давали прочитати протокол. Мені також пощастило, що повернули телефон ― наплічник не віддали. Батькам не повернули телефони й весільні обручки.

Вперше мене затримали два роки тому ― біля Посольства Росії ми з друзями лишили паперові човники на знак протесту проти блокування російськими кораблями українських у Керченській протоці. Але тоді це було менш брутально.

Маргарита: «Міліціянти наїжджали самокатами на людей, які лежали на землі»

Ми з другом зранку їхали на мотоциклі без реєстраційного номера. На Нямізі, у районі міського валу, нас зупинили через це. Друг сказав, що номер просто відпав і він ще не встиг його прикріпити ― хоча насправді він не хотів їздити з номером, щоб зайвий раз не світитися. Нас попросили відкрити сумки ― там були респіратори і балончики з білою та червоною фарбою. Це викликало підозри в ДАІ, але ми казали, що не їдемо на мітинг. Мене попросили розстібнути куртку ― там був біло-червоний-прапор. Опиратися не було сенсу. Ми хотіли запросити штраф, але нас повезли у дільницю. Ми домовилися, що мій друг Саша їде на мотоциклі, а я в машині ― це було гарантією, що він не втече.

Білоруський військовий спецназ затримує чоловіка під час акції протесту у Мінську
Фото: EPA/UPG
Білоруський військовий спецназ затримує чоловіка під час акції протесту у Мінську

Так ми потрапили до Центрального РУВС. Я встигла відправити повідомлення братові. У мене одразу забрали телефон, бо думали, що ми пишемо в спільні чати ― вони впевнені, що в нас ціла система інформування. Нас доволі спокійно привели до РУВС, навіть не просили опустити голову. Усе здавалося мирним, і я навіть повірила, що нам просто випишуть штраф.

Нас поставили під стінку. Ми розставили ноги і вперлися долонями в стіну. Почали кричати, але відразу сказали, що мене не битимуть, бо я дівчина. Але як тільки Саша розставив ноги, його з розмаху вдарили в пах. Силовики вимагали розставляти ноги й руки ширше, і дуже злилися, коли людина не могла це зробити ― били ще. Особливо били високих і широкоплечих ― а Саша саме такий.

У РУВС говорили, нібито ми взагалі не мали номерів, малювали графіті і були на мітингу. Відразу полізли в телефон ― я чомусь не бачила в цьому небезпеки і сказала пароль. Почали нишпорити по всіх месенджерах, слухати особисті голосові повідомленні, знущалися, що мені пишуть, переживають, а я сяду на п’ять років. Не працював інтернет, але в них все вийшло.

Ми між собою жартували, що «йдемо на війну» ― почали чіплятися до цих слів. Подрузі в Чехії я писала, що ми координуємо рух. Насправді ми їздили на мотоциклі і дивилися, що де відбувається, де кидають гранати і стріляють ― мотоцикли мобільніші, ніж авто, тому ми передавали цю інформацію далі в колону машин. Тому силовики були впевнені, що ми щось справді координуємо і протестуємо за гроші. Ніби справді не могли повірити, що ніхто нам не платить. Називали тваринами, довбойобами. Питали: «Де твій манікюр, тварь?».

У той день затримували особливо багато мотоциклістів, і саме цих бородатих неформальних хлопців били якомога сильніше. А ще ― тих, хто легко зізнавався в тому, що їм було потрібно.

Нас вивели у внутрішній дворик. Чоловіків били під стінами, поки вони не падали. Примушували вставати ― і били далі. Але насправді у РУВС були і нормальні хлопці, що не били, дозволяли зайти всередину, якщо було холодно. Мене жодного разу не вдарили, хоча зранку дівчат били так само. Дехто навіть звертався на «ви» і просив опустити голову, а не заламував одразу. Можливо, мені просто пощастило.

Зі мною в камері були лікарки, що йшли допомагати протестувальникам. Їм теж не вірили, що ніхто не платить за цю роботу. Але міліціянти дуже побили одного хлопця, він почав задихатися, і звернулися по допомогу саме до цих лікарок. Після цього їх уже не діймали допитами, а просили порад, що робити з побитими.

Сім годин я стояла на вулиці. О 5 ранку міліціянт спитав, чи мені холодно. Я сказала, що так, і попросила дозволу поприсідати. Але він відвів мене в камеру ― виявилося, усі дівчата вже були там, а я стояла сама з чоловіками у дворику. Чоловіки, що лишилися на вулиці, лежали напівтрупами, часто без одягу. Міліціянти взяли самокати, які лишилися від попередніх затриманих, і їздили в темряві тим двориком ― наїжджали на людей, знімали це на телефон, сміялися.

У камері я провела ще шість годин ― нам навіть можна було спілкуватися. Ми посиділи прекрасною компанією, познайомилися, створили чат у Telegram. Порівняно з чоловіками, ми були в санаторії. Щоправда, на зв’язок з рідними чи адвокатами ми вийти не могли.

Битих людей примушували співати гімн Білорусі. Я не співала ― сказала, що не знаю слів. 

Але мені за це нічого не було. Після того, як я прочитала історії інших затриманих, зрозуміла ― у цей момент мені цілком могли заїхати в голову дубинкою. Але тоді я справді не боялася і вірила, що мене не зачіпатимуть, бо я дівчина. Напевно, якщо мене затримають вдруге, я боятимуся більше. Я змирилася з тим, що мого друга били ― я знала, що битимуть всіх і з цим нічого не можна зробити. Сашу я досі знайти не можу.

Люди збираються поблизу в'язниці, де утримуються їхні родичі, які брали участь в акціях протесту
Фото: EPA/UPG
Люди збираються поблизу в'язниці, де утримуються їхні родичі, які брали участь в акціях протесту

Міліціянти були повністю впевнені у власній правоті. Говорили: «Ну якщо чесно, то чого ж ви хочете? Усе ж так добре, усе по-чесному. Моя донька через вас боїться вийти на вулицю!».

Нас лякали, що відправлять у Жодзіно, але о 10 ранку відпустили. На мене склали два протоколи, але я не змогла їх прочитати. Я тільки краєм ока побачила слова «кричала», «мітинг», «непокора при затриманні». Суду не було. Лише на прощання сказали: «Ми дуже хочемо більше з вами тут не перетинатися. Не попадайтеся більше, дівчата».

Олександр: «Мене примусили визнати, що затримання було законним»

Я з другом і дівчиною йшов до піцерії. До центральної площі міста Борисов була сотня метрів, напевно. Нас зупинили співробітники ДАІ і сказали, що далі йти не треба, направили через двори. Ми вирішили викликати таксі, покурили. Коли таксист приїхав, зайшли за ріг магазину. Там уже був ОМОН. Нас схопили, повалили на землю і побили дубинками і ногами. Мене і друга забрали в автозак, дівчину не зачіпали.

У СІЗО нас лишили на вулиці. 70 людей просто лежали і стояли на подвір’ї. При мені били 15-17 річних дітей.

Потім мене допитували, але вже не били. Питали, хто я, куди йшов і чому. Штраф не виписали, але поки не допитали, лікарів до мене не допустили. Примусили визнати, що затримання було законним ― усно, я нічого не підписував. Якби я відмовився, мене посадили б в ізолятор.

Люди стоят стоять біля ізолятора тимчасового утримання, де затримані їхні родичі, які брали участь в акціях протесту
Фото: EPA/UPG
Люди стоят стоять біля ізолятора тимчасового утримання, де затримані їхні родичі, які брали участь в акціях протесту

Наступного дня мене поклали в лікарню з черепно-мозковою травмою. Мене били так, що відшарувалася сітківка. Я лежав у лікарні три дні і щоночі приїжджало по 3-4 «швидких» з побитими. 

Одного разу міліціянт привіз дівчину, кинув її, ніби пакет, а не людину, і сказав зашити голову. Пригрозив лікареві, що якщо він комусь скаже, то її заберуть і «пустять по кругу». Лікар ту дівчину їм уже не віддав ― що було далі, я не знаю.

Мене виписали, бо місць у лікарні вже не було. Але тепер я не зможу працювати ― я шеф-кухар. Я тільки з третього разу зав’язую шнурки на кросівках. У лікарні сказали написати заяву на медичну експертизу, але я не зміг ― на все місто один «опер», а бланки на ці заяви закінчилися.

Каріна: «Командир намалював мені на спині хрест»

Мене затримали в Борисові 12 серпня. Мої друзі зникали безвісти, ми не могли знайти їх у лікарнях й ізоляторах. Кілька днів поспіль у місті були облави, тож збиратися групами було небезпечно. Проте я хотіла якось показати, що ми є, тому виходила в місто писати лозунги на банерах: «Жыве Беларусь!», наприклад, або «Нас 97%».

Коли я писала лозунг у міському сквері, мене побачила якась дівчина. Вона здійняла паніку, почала кричати і кликати міліцію. Я спробувала говорити з нею, відволіклася і не встигла втекти від міліціонера. Він повалив мене на землю, навалився, до нас підбігли ще п’ятеро ОМОНівців ― і всі навалилися на мене.

Мене потягнули до автозаку. Він стояв у дворах, де ловили людей. Один чоловік у формі й масці почав матюкатися на мене: «Ну що, опозиціонерка, допротестувалася?!»

Фото: EPA/UPG

Командир групи наказав мені вийти з автозаку. Мене скрутили, нагнули вниз головою. Він взяв мій балончик з фарбою і намалював на спині хрест, на сідницях ― коло, і залив усю потилицю фарбою. 

Так мене і повезли у РУВС ― тамтешні міліціянти були в шоці від мого вигляду.

Мене завели в камеру. Виявилося, що крім інших дівчат там була ще й моя подруга. Її затримали на одиночному пікеті ― вона стояла з плакатом, де був написаний уривок з «Тараканіща» Корнія Чуковського.

Мене не били, але я чула, як у дворик привозили людей, били і відпускали. О 9 ранку провели виїзний суд ― до мене прийшли судді і виписали штраф $400. Моїй подрузі ― трохи менший. Суддя сказав з усім погоджуватися, інакше ― посадять. Я п’ять разів просила внести до протоколу те, що зі мною зробили. Але суддя прямо сказав, що дії ОМОНу не розглядають. Платити штаф я не збираюся.

Більше я не писала лозунгів, натомість ставала у мирний ланцюг солідарності. Перші три дні протестів я провела в Мінську ― ми з друзями привозили воду, їжу, медикаменти. У нас кидали гранати, пускали газ. Один раз ми вшістьох їхали в авто, нас спинили і почали витягувати. Трьох друзів забрали ― ми досі їх не знайшли. Мене витягнули, але не забрали в автозак ― чомусь пощастило.

Реакція влади

Усе те, що ви прочитали в цьому матеріалі, міністр внутрішніх справ Білорусі Юрій Караєв, називає «травмами випадкових людей». Він за це вибачився. Мовляв, «потрапили під роздачу»

«При будь-якій масової сутичці, при припиненні групових чи масових порушень громадського порядку виходить так, що впливають на тих, хто спеціально на це йшов, і на тих, хто опинився поруч, не пішов вчасно, не зміг відскочити. Ось за цих людей, тих, кому дісталося, я як командир хочу взяти на себе відповідальність і вибачитися чисто по-людськи перед цими людьми», ― сказав Караєв. 

* ― ім’я змінено

Фото: EPA/UPG

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram