Схвалений у 1945 році, Статут заклав основу для міжнародного порядку, заснованого на правилах. Водночас під час заснування ООН була фактично реалізована формула членства та механізми для схвалення рішень в Раді Безпеки, що були розроблені ще на Ялтинській конференції. Саме Ялтинська формула, з одного боку, стала важливим інструментом з підтримання міжнародного миру та безпеки, а, з іншого, – слугувала легітимізації ексклюзивних прав великих держав на перерозподіл світу.
Однією із засновниць Всесвітньої Організації стала й українська делегація. Відкидаючи усю політичну мотивацію керівництва СРСР та не маючи жодних ілюзій щодо залучення Української РСР до заснування ООН, на мою думку, важливо пригадати аргументацію стосовно такого кроку.
За результатами Кримської конференції, на якій було схвалене рішення про проведення Конференції у Сан-Франциско з метою створення всесвітньої міжнародної організації для підтримання міжнародного миру та безпеки, Радянський Посол Громико, посилаючись на ухвалене рішення, писав Державному Секретарю США таке:
«Коли конференція щодо (створення) всесвітньої міжнародної організації відбуватиметься, делегати Великої Британії та США підтримають пропозицію про надання членства для двох Радянських Республік, а саме Української та Білоруської».
В інформаційному бюлетені Посольства СРСР в США була надрукована заява Української СРСР від 10 квітня 1945 року щодо бажання приєднатися до майбутньої ООН в якості держави-засновниці. У заяві, серед іншого, вказувалося, що Українська РСР як країна, проти якої неодноразово здійснювалася збройна агресія з метою захоплення її територій, зацікавлена в забезпеченні безпеки проти атак агресорів. Увесь світ обізнаний, який внесок зробив український народ – ціною людських життів та усіх матеріальних ресурсів – задля поразки ворога. Українські солдати становили одну п’яту частину від числа усіх збройних сил СРСР. Далі наголошувалося, що Україна зможе здійснити вагомий внесок задля консолідації миру та підтримання безпеки.
Українська делегація вже від початку конференції взяла активну участь у її роботі, зокрема, в розробці Цілей та Принципів Статуту ООН, якими по суті встановлено червоні лінії у відносинах між націями, серед іншого: заборону чи погрозу застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності держав.
А чи можемо ми сказати, що за 75 років після Конференції у Сан-Франциско Статут ООН виправдав усі сподівання кожного його члена? Він ab initio не був про рівність усіх держав, не про святі ідеали їх вільного розвитку, а включав положення щодо інтересів країн-переможців, фіксував їх привілейоване становище та розподіл впливу на політичній мапі світу. Не слід забувати, що глава делегації СРСР на конференції діяв за інструкціями злочинця та диктатора Йосипа Сталіна. За вказівками країни, яка ще шість років тому уклала злочинний Пакт Молотова-Ріббентропа, що залишався таємним на час підписання Статуту.
Відсунувши пафосне ставлення до Статуту з позиції сьогодення, слід пригадати, який був світ ще 70-100 років тому. Велика його частина перебувала в статусі колоній, основні правозахисні інструменти не були схвалені, а низка країн, що були виснажені від війни, потребувала фізичного та економічного відновлення.
Тому великі держави-переможниці дбали в першу чергу про себе, намагаючись запобігти прямому збройному протистоянню між собою у майбутньому, що призвело б до початку чергового і, мабуть, останнього для людства світового збройного протистояння. До речі, ця головна мета Статуту була досягнута, проте значні протиріччя щодо розподілу сфер впливу після його підписання і до сьогодні продовжують тривати.
Менш ніж за рік після Конференції у Сан-Франциско дуже влучно описав ставлення Москви до ООН у своїй «Довгій телеграмі» до Державного департаменту США тимчасовий повірений цієї країни в Москві Дж. Кеннан 22 лютого 1946 року. Він вказував на те, що «Москва бачить в ООН не механізм постійного і стабільного світового суспільства, заснованого на взаємному інтересі та цілях для усіх націй, а як арену, на якій його цілі можуть бути успішно досягнуті. При цьому, в будь-який час коли радянська влада прийде до висновку, що мета розширення її могутності буде поставлена під сумнів, і якщо з’являться кращі перспективи для досягнення її цілей за іншими напрямками, вона не вагаючись відмовитися від ООН. Ставлення Радянського Союзу до ООН багато в чому залежить від лояльності інших націй до неї та від ступеня енергійності, рішучості і згуртованості, з якою ці країни захищатимуть в ООН мирну та обнадійливу концепцію міжнародного життя, яку ця організація представляє відповідно до їх способу мислення. Москва не має абстрактної відданості ідеалам ООН. Її ставлення до цієї організації залишатиметься по суті прагматичним та тактичним». Оцінка Кеннаном ставлення Москви до ООН ще й тому цікава, оскільки його подекуди вважають русофілом.
Важко не погодитися з такою характеристикою Москви, до якої за 75 років тільки б додав зухвалість та цинізм. Це є демонстрацією виключно споживацького підходу до ООН та її Статуту, який зберігається і сьогодні, що підтверджується заявами російських посадовців про несприйняття міжнародного порядку, заснованого на правилах.
За безперечним успіхом уникнення, завдяки створенню ООН, третьої світової війни і неповторення масштабних людських жертв, криється безпрецедентна кількість локальних та регіональних конфліктів, яка постійно продовжує зростати.
Можна також констатувати, що Статут ООН як фактор стримування геополітичних амбіцій постійних членів Ради Безпеки у 21 столітті також набуває сумнівної ефективності. Лише за останні роки наймолодший необраний член РБ, Росія, про яку, до речі, немає згадки в Статуті ООН (прочитайте статтю 23 діючої редакції де й досі фігурує СРСР) перевершила Радянський Союз за кількістю війн, які вона розв’язала проти своїх сусідів і в інших точках, країнах світу. Вона здійснила пряму збройну агресію проти Грузії та України з використанням власних регулярних збройних сил, тимчасово окупувавши частину територій суверенних держав у супереч Статуту ООН.
Саме зловживаючи повноваженнями за Статутом, Росія двічі у 2014 та 2015 рр. ветувала резолюції Ради Безпеки в контексті російсько-українського конфлікту, прикриваючи свою збройну агресію та намагаючись уникнути відповідальності за неї, стосовно Криму та створення судового механізму у справі МН17.
На жаль, як і 75 років тому світ і Статут ООН залишаються недосконалими. Разом з тим на сьогодні цей засновчий документ продовжує відігравати важливу роль єдиної визнаної «конституції всього міжнародного співтовариства» і ключового міжнародного інструменту задля підтримання миру та безпеки, неухильного дотримання якого Україна буде й надалі відстоювати, як основу міжнародного устрою заснованого на правилах.