Дорогою, ближче до постраждалого будинку, відчуваю, як під ногами тріщить скло. Воно розлетілося в радіусі щонайменше 500 метрів від місця влучання і значно ускладнює доступ спеціальної техніки до зруйнованого під’їзду. Щоб розблокувати дорогу для психологів і волонтерів, прибиральники швидко вимітають скло, перемішане з уламками цегли, вікон, гілками дерев, залишками тротуарів.
Навколо поліція, за огороджувальну стрічку не пройти — там працюють рятувальники. Підходжу ближче, помічаю жінку з хлопчиком — стоять біля сусіднього будинку, всередині двору. Вона тремтить і плаче.
Перед тим, як поговорити, ми обійнялися. Інтуїтивно й не домовляючись. Такий нині час. Усе, що буде далі, — історія, в яку я не можу повірити упродовж цілого дня.
«Я живу в сусідньому будинку, ось тут (показує на квартиру з вибитими вікнами. — LB.ua). Уночі я не спала, тому одразу зорієнтувалася під час вибуху. Скло вилетіло, тому мені трішки посікло ноги, але нічого… Найстрашніше — це люди в зруйнованому будинку. У мене там трьох знайомих витягли мертвими… А ще я на власні очі бачила, як дівчина вистрибнула з вікна 9-го, по-моєму, поверху», — каже пані Олена, витираючи сльози.
Жінка одразу викликала медиків на місце прильоту. Скаржиться, що їхали довго. Але по тому виправляє себе: мовляв, не тільки ж у нас біда, кругом горе. Про долю дівчини, яка вистрибнула з тоді ще напівзруйнованого під’їзду, їй нічого невідомо.
Як потім виявилося, хлопчик, якого пані Олена тримає за руку — це не її дитина, а сусідки, яка відійшла написати заяву про відшкодування збитків унаслідок російського удару.
«Немає у нас чужих дітей. А зараз і поготів», — додає вона і йде заспокоїти знайомого, який теж живе неподалік.
Ми ж рухаємося до найближчої школи, де організували штаб допомоги. Представники Червоного Хреста годують людей, поять їх запашною кавою. Представники поліції тим часом приймають у людей заяви на відшкодування. Паралельно з потерпілими працюють медики і психологи. У шкільному спортзалі, в який можна пройти навіть з двору через величезну дірку замість дверей, зібралися люди, які жили поряд зі зруйнованим під’їздом. Вони намагаються отримати кошти на нові вікна замість вибитих вибуховою хвилею.
Тим часом з вулиці чути сигнал повітряної тривоги — МіГ 31-К у повітрі. Схвильована й налякана юрба йде в укриття — вологий і водночас задушливий підвал. Люди бояться, що сюди знову прилетить, бо вже вивчили почерк росіян — бити двічі, щоб зачепити якомога більше рятувальників.
На щастя, тривога була нетривалою.
Ми пішли розпитати про долю тієї дівчини, що вистрибнула з вікна. Про неї не чув ніхто з поліціянтів. Місцеві мешканці кажуть, що це місцеві казки.
Коли йдемо зі школи, помічаємо хлопця, який стоїть, міцно стискаючи стакан з кавою.
«Я в сусідньому під’їзді був. Це мій будинок… Вибачте, не можу багато говорити, бо досі не усвідомив, що трапилося. Я живий, на мені немає жодної подряпини. Слава Богу», — тихо промовляє він, не називаючи свого імені.
Неподалік від нього троє жінок. Вони вже довго стоять на одному місці, перешіптуючись. Одна періодично кудись телефонує, важко зітхаючи після.
«Там наші друзі… Троє. Ніхто слухавки не бере, телефон вимкнений. Це дуже поганий знак, але ми будемо вірити до останнього», — лунає від однієї. Про дівчину вони нічого не чули й теж не повірили нам.
Гнітючу атмосферу доповнює гуркіт уламків, які рятувальники відтягують з місця, де ще вчора був під'їзд. Пошуки тривають.
Тим часом група чоловіків вивантажує OSB-плити. Працюють конвеєром. Поки одні носять — інші вже нарізають прямокутники заданого розміру, щоб закрити вікна пошкоджених квартир. Усі жителі вишикувалися в чергу, стоять тихо — ніхто не штовхається, не намагається просунутися.
Метрів за 150 бродить чорний кіт. Його очі налякані після важкої ночі. Ніхто не звертає увагу ні на нього, ні на його колір, який нібито приносить нещастя. Усі знають, хто в цьому світі приносить нещастя…
Десятки цивільних, рятувальники, медики, поліціянти — говоримо з усіма, але ніхто не може підтвердити розповідь жінки про дівчину, що вистрибнула з вікна.
Після чотирьох годин перебування біля зруйнованої локації дихати важче, пил стоїть стовпом, від нього печуть очі. Помічаємо ще одну дівчину, яка тримає на руках собаку. Її звуть Світлана. Вона теж живе по сусідству. Усе, як у всіх: вікна вилетіли, дуже злякалася, добре, що жива. Собака натомість навіть не ворушиться.
«Я спала, коли це сталося. Мій хлопчик так перелякався, що зробився як іграшковий. Ось, бачите, тримаю, відходить. Переїхала сюди із Солом’янського району, щоб трішки спокійніше було… Наївна. Нема нам спокою, поки росіяни живі», — каже Світлана.
Таких історій десятки, рівень людського горя на метр квадратний зашкалює. Особливо страшно дивитися на тих, хто чекає звістки з-під завалів. Вони відмовляються розмовляти, плачуть, інколи кричать.
Один рятувальник, який відійшов попити води, запевнив, що працюватимуть, допоки не розберуть усе.
«Під завалами ще мають бути люди. Вони можуть бути живими. Наш обов’язок — витягнути всіх», — промовив швидко, повертаючись до роботи.
Мені ж приходить смс з посиланням на новину. Колеги беруть коментар у дівчини, яка випала з дев’ятого поверху внаслідок російського удару. Дівчина, на ім'я Вероніка перебуває в лікарні. Вона зламала ногу й зуб після падіння. Каже, що пам’ятає вибух — і за секунду на землі. Диво.
Біжу повідомляти про це всіх, з ким сьогодні говорив про неї. Люди на очах змінюються, оживають, радіють. Ті, хто плакав від страху, починають плакати від радості. Звістка про дівчину шириться швидко й додає надії тим, хто чекає рідних і друзів з-під завалів.
«Може, і мої живі?…» — перериває тишу біля огороджувальної стрічки жінка. Хоч би живі.