Коротко нагадаємо обставини справи. 23 січня 2014 року правоохоронці, залучивши тітушок, улаштували кілька засідок на активістів Автомайдану в Києві. Жорстоко побили людей, незаконно затримали, розтрощили їм автівки. Згодом заарештували за звинуваченням у кримінальних злочинах. Перший напад стався близько 17:00 на вулиці Щорса. Наступні — на вулиці Грушевського й у Кріпосному провулку.
Після втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року затриманих відпустили, а сфальсифіковані провадження щодо активістів закрили.
Згодом слідство встановило організаторів і виконавців нападу на автомайданівців і передало справи до суду. Серед них були Олександр Кравченко — начальник кримінальної міліції (його слідство вважало організатором засідки на вулиці Щорса) й Михайло Добровольський — командир 1-ї роти київського «Беркута», яка брала участь у затриманнях людей на Щорса й у Кріпосному.
Минуло 10 років відтоді. За цей час суди «не встигли» розглянути справи стосовно Кравченка й Добровольського.
Згідно із законом, тяжкий злочин (саме такий інкримінували обвинуваченим) мають розслідувати за цей термін. А суд повинен довести провину обвинуваченого. Якщо впродовж 10 років суди не ухвалюють вирок, який набув чинності, людину звільняють від кримінальної відповідальності.
Це відбувається не автоматично. Підсудний чи його захисник подає відповідне клопотання. А суд приймає рішення про закриття справи. Якщо ж людина хоче довести свою невинуватість у вчиненні злочину, хоче реабілітуватися, то суд продовжує розгляд і виносить вирок. Він може бути як виправдувальним, так і обвинувальним. У другому варіанті суд звільняє людину від покарання.
Але захисники Кравченка й Добровольського подали клопотання про звільнення обвинувачених від кримінальної відповідальності, оскільки минули строки давності. 23 лютого 2024-го суди закрили справи.
Що показало розслідування?
У цій частині викладена версія обвинувачення. Це висновки розслідування. Суд не підтвердив їх, але й не спростував. Особа вважається невинуватою, доки її вину не довели й не встановили обвинувальним вироком суду, що набув чинності. І таких вироків у цих двох провадженнях уже не буде.
(Але є вироки в інших справах щодо цього епізоду, дані судових розглядів тощо, з яких можна зібрати картинку того, що відбулося вночі 23 січня 2014 року.)
Трохи контексту: на момент подій уже прийняли (і ще не скасували) диктаторські закони 16 січня. Тривало протистояння на Грушевського. Напередодні там убили Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та смертельно поранили Романа Сеника. Громадськість уже знала про загибель Юрія Вербицького й катування Ігоря Луценка.
У січні 2014 року керівництво МВС дало вказівку співробітникам правоохоронних органів виявляти й затримувати громадян, які нібито можуть бути причетні до масових акцій протесту. Для цього правоохоронні органи ще залучали цивільних осіб, так званих тітушок. До затриманих застосовували насильство. Примусово доставляли їх до райвідділків міліції. Притягували до кримінальної відповідальності за статтями «хуліганство» чи «масові заворушення».
На думку слідства, саме Кравченко розробив план засідки на автомайданівців, який реалізували в ніч з 22 на 23 січня біля 17-ї лікарні. За задумом, правоохоронці за допомогою тітушок мали спровокувати конфлікт з протестувальниками. І так створити видимість правопорушення як приводу затримати їх.
Нагадаємо, за декілька днів до цього з Олександрівської лікарні викрали Ігоря Луценка та Юрія Вербицького. Тому учасники Майдану чергували біля лікарень, і коли їм повідомляли про якусь загрозу, їхали на допомогу.
Також було відомо, що Ігор Луценко встиг повідомити про небезпеку по рації Zello. І це майже спрацювало — водій, який кинувся на допомогу, розминувся з викрадачами буквально на виїзді з лікарні.
Тож коли в ніч на 23 січня по Zello повідомили, що необхідна допомога в лікарні №17, туди вирушили майданівці.
Тітушки спочатку намагалися спровокувати конфлікт у лікарні з представниками Афганської сотні Самооборони Майдану. Безуспішно. Тоді вийшли на вулицю Щорса й уже там улаштували сварку з прибулими на заклик про допомогу.
На місці також були працівники УБНОН (Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків) у цивільному одязі. А потім за сигналом убнонівця приїхав автобус «Беркута». Як згодом установило слідство, цей автобус стояв у засідці за два квартали.
Беркутівці потрощили автомобілі, побили водіїв і пасажирів. Дісталось і деяким тітушкам. Під час слідства вони розповідали, що на такий випадок треба кричати: «Свої!».
З дослідженого в суді протоколу допиту Андрія — в січні 2014 року ще підозрюваного, згодом потерпілого, — який на власному авто їхав по вул. Щорса й помітив скупчення людей біля лікарні № 17:
«Вирішив зупинитися, щоб спитати, чи не потрібна їм моя допомога, а саме медична чи будь-яка інша. Вийшовши з автомобіля, я отримав ззаду по голові, а саме в потилицю. Після чого я втратив свідомість».
У протоколі він зазначає, що отямився, коли беркутівці почали бити його по спині й різних частинах тіла ногами й гумовими палицями. Поруч на асфальті лежав чоловік, якого також лупцювали. Він закричав: «Свої!» — і його перестали бити.
Слідство вважає, що саме Кравченко координував на місці дії правоохоронців, тітушок і беркутівців 1-ї роти, якими керував Добровольський.
«Я підняв голову і побачив, як працівники "Беркута" резиновими палицями розбивають мою автівку. Потім мене потягнули в автобус. Били ногами по голові. Я втратив свідомість. Прийшов до тями, коли мене знову били, щоб я вийшов на вулицю, де мене оглянули та забрали особисті речі», — йдеться в протоколі, який досліджував суд у справі Кравченка.
Там сказано, що беркутівці продовжували побиття в автобусі, в якому везли затриманих. Коли автобус зупинився в невідомому місці (як пізніше встановило слідство — на території Печерського райвідділу), людей вивели, поклали обличчям у сніг і вилучили речі: документи, телефони й інше.
Згодом потерпілих знову завели в автобус і доставили вже до Дарницького РУ УМВС, де передали слідчим.
Слідство вважає, що близько 4-ї ранку Кравченко особисто приїхав до Дарницького РУ ГУМВС. І що там дав вказівку одному з керівників райуправління організувати завідомо незаконне затримання та притягнути до кримінальної відповідальності затриманих. Командиру роти беркутівців Добровольському — вказівку фальсифікувати рапорти. А тітушкам і своїм підлеглим працівникам УБНОН, залученим до операції, — дати відповідні неправдиві показання слідчим.
Усі ці свідчення, рапорти й заяви стали підставою для незаконного кримінального переслідування й судового арешту затриманих.
Дізнавшись про напад на Щорса, інші групи автомайданівців вирушили їм на допомогу.
Volkswagen Transporter Т5 жовтого кольору з протестувальниками наздогнали й заблокували у Кріпосному провулку беркутівці вже 2-ї роти під керівництвом Логвиненка. Тих, хто був у ньому, побили; у салон кинули спецзасіб світло-шумової дії; зрештою, мікроавтобус розтрощили.
А беркутівці під керівництвом Добровольського, за версією слідства, залишили затриманих на вул. Щорса в Дарницькому райвідділі й ближче до п'ятої ранку автобусом вирушили спочатку в Маріїнський парк, а потім на допомогу 2-й роті в бік Кріпосного провулка. Там, на вулиці Грушевського, перед виїздом на Кріпосний, даішники заблокували групу автомайданівців.
Затриманих відвезли на територію Міського саду, де продовжили знущатися, а під ранок доправили їх до Оболонського райвідділу й передали слідчим, щоб притягнути до кримінальної відповідальності за нібито участь у хуліганських діях.
Склали завідомо неправдиві рапорти про обставини затримання. І як свідки дали слідчому свідчення про нібито протиправні дії затриманих. Потім рапорт і свідчення беркутівців використовували, щоб оголосити підозру протестувальникам і тримати їх під вартою.
Справу за обвинуваченням Михайла Добровольського суди розглядали майже вісім років
Обвинувачення проти Михайла Добровольського — у січні 2014 року командира 1-ї роти київського «Беркута» — стосувалося двох епізодів нападу на автомайданівців: затримання вночі 23.01.14 на Щорса й згодом біля Кріпосного провулка активістів, яких згодом заарештував суд.
Його звинувачували у:
— перевищенні службових повноважень, що призвело до тяжких наслідків, у тому числі за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28, ч. 3 ст. 365, ч. 1 ст. 365 КК України (у редакції Закону від 21.02.2014);
— службовому підробленні й організації такого підроблення (ч. 1 ст. 366, ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 366 КК України (у редакції Закону від 18.04.2013);
— організації надання завідомо неправдивих свідчень (ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 384 КК України (у редакції Закону від 16.05.2013).
Обвинувальний акт був у судах 7 років 11 місяців 8 днів. У справі один обвинувачений і 22 потерпілих.
15 березня 2016 року від Управління спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України до Печерського районного суду надійшов обвинувальний акт. 13 квітня Апеляційний суд Києва направив справу на розгляд до Подільського районного суду. З травня того самого року її розглядала суддя Олена Павленко. На момент закриття Подільський суд був на стадії дослідження доказів.
Михайло Добровольський у публічному коментарі не заперечував, що затримував людей 23 січня. Намагався виправдати дії беркутівців тим, що вони виконували наказ, захищали конституційний лад, що правоохоронці теж люди й теж отримували поранення (це дійсно так, але майже за місяць після цих подій, з 18 лютого).
А на пряме запитання, що він робив уночі 23 січня 2014 року, в ефірі «Свобода слова» у 2020 році Добровольський відповів: «Виконував наказ».
Справу за обвинуваченням Олександра Кравченка суди розглядали п'ять років
Полковник міліції Олександр Кравченко на початок 2014 році обіймав посаду заступника начальника УМВС м. Києва — начальника кримінальної міліції.
Його звинувачували в організації за попередньою змовою групою осіб:
— незаконного перешкоджання проведенню акцій (ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ст. 340 КК України);
— притягнення завідомо невинних до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 372 КК України);
— завідомо незаконного затримання ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 3 ст. 371 КК України).
Обвинувальний акт був у судах 5 років 1 місяць 21 день. У справі один обвинувачений і шестеро потерпілих.
2 січня 2019 року справа надійшла на розгляд до Дарницького суду. Після низки самовідводів у березні Київський апеляційний суд направив провадження до Дніпровського районного суду. Там теж не змогли знайти суддів. Тому 12 червня справу передали до Бориспільського міськрайонного суду.
З того часу її розглядав суддя Сергій Вознюк. На момент закриття у справі тривала стадія допиту свідків. Суд уже дослідив письмові докази й допитав потерпілих. Тобто залишалося допитати свідків, дослідити докази захисту, провести дебати й заслухати останнє слово обвинуваченого.
Під час розгляду клопотання про закриття справи Олександра Кравченка представник МВС підтримала закриття провадження. Сторона потерпілих виступала проти. А прокурор констатував, що не дотримані вимоги розумності строків розгляду справи, однак строки для притягнення минули.
Які ще є справи про напад на автомайданівців і що з ними буде?
Вироки тітушкам
На сьогодні є вироки тітушкам, яких залучили до засідки на автомайданівців. Вони, на відміну від правоохоронців, своєї участі в подіях не заперечували, давали свідчення. Суди ухвалили їм обвинувальні вироки, але покарання призначали з випробувальним терміном, тобто умовне.
Зокрема, 22 грудня 2023 року Шевченківський суд визнав Володимира Павленка винним у пособництві правоохоронцям у незаконному перешкоджанні мирним зібранням і перевищенні влади за попередньою змовою групою осіб під час подій на вулиці Щорса 23 січня 2014 року. Покарання — 4 роки позбавлення волі з іспитовим строком 1 рік.
Аналогічно 12 грудня 2022 року Шевченківський суд визнав винним Ігоря Кічермана і звільнив його від відбування покарання з випробувальним строком 1 рік.
У жовтні 2017 року Святошинський суд Києва присудив по 5 років позбавлення волі умовно двом мешканцям Черкас — Євгенові Косинському й Михайлові Дяченку. Вони свою вину визнали повністю. У жовтні 2018 Святошинський суд присудив таке саме покарання ще одному мешканцю Черкас — Олександрові Фурсі.
Судовий розгляд щодо Юрія Грицая суд зупинив на час проходження ним військової служби. І на сьогодні строк притягнення до відповідальності в його справі сплив.
Справи правоохоронців
Ексзаступник начальника УМВС м. Києва, начальник кримінальної міліції Олександр Кравченко є обвинуваченим ще в одній справі. Його, ексзаступника начальника УБНОН м. Києва Олександра Шевченка, його колишніх підлеглих Михайла Марініча, Романа Москальця, Олександра Швайчука обвинуватили в організації та координації нападу й затримання активістів на вул. Щорса 23 січня 2014 року.
Подільський суд лише в травні 2023-го перейшов до стадії дослідження доказів, вона триває досі. Хоча обвинувальний акт до суду передали ще 2017-го. Захисники Кравченка та Швайчука вже клопочуть про закриття справи.
Справа підлеглих Добровольського: беркутівців 1-ї роти київського «Беркута» Цінарідзе, Радчука, Поствистака, Душенка, Бороденка, Пономаренка, Лободу, Мельника, Вознюка обвинувачують у перевищенні влади або службових повноважень. Суд зупинив провадження щодо мобілізованих Радчука й Мельника. 6 лютого 2024-го суд звільнив від кримінальної відповідальності Цінарідзе — минули строки давності. Щодо решти розгляд у Святошинському суді триває. Зараз досліджують докази сторони обвинувачення.
Справа командира 2-ї роти київського «Беркута» Анатолія Логвиненка про перевищення службових повноважень і протидії журналістській діяльності в судах з 2016 року. Святошинський суд усе ще досліджує письмові докази. Нещодавно, в лютому, він роз'яснив обвинуваченому право на закриття провадження. Але Логвиненко вирішив продовжувати розгляд.
Заступника командира 2-ї роти київського «Беркута» Олега Святного та його підлеглих Антона Зазимка, Андрія Прокопенка, Дмитра Страшка, Максима Терлецького, Віталія Шаповала, Андрія Шарлая та Ігоря Шарлая обвинувачують у перевищенні влади й незаконному затриманні 11 учасників Євромайдану — операція з нападу на жовтий автобус з подальшим жорстоким побиттям протестувальників, у фальшуванні рапортів, наданні неправдивих свідчень. Справа в судах з 2016 року. Зараз Святошинський суд на стадії дослідження доказів сторони обвинувачення
Справу щодо ще двох «беркутівців» 2-ї роти Анатолія Несена й Олександра Остафійчука скерували до Оболонського суду лише у 2023 році. Розгляд на стадії підготовчого провадження.
У січні 2024 року до Оболонського суду надійшли дві окремі справи за обвинуваченням «беркутівців» тієї самої роти Сергія Павлюка та Сергія Максакова.
Справи, які розглядають заочно
У справі підлеглого Логвиненка, беркутівця 2-ї роти Бориса Ареф'єва є заочний вирок щодо епізоду нападу на жовтий автобус в Кріпосному провулку. Він набув чинності. У 2024 році Київський апеляційний суд розглянув скаргу захисника, залишив її без задоволення, а вирок без змін.
15 вересня 2023 року Бориспільський суд призначив беркутівцю Борису Ареф'єву покарання — 7 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах строком на 3 роки. Також позбавив спеціального звання.
Вирок ухвалили заочно, оскільки Ареф'єв перебуває в розшуку. Згідно з даними СБУ, у березні 2014 року він перетнув адміністративний кордон між Херсонською областю й Автономною республікою Крим.
Також Оболонський суд розглядає фактично об'єднану справу подій нападу на автомайданівців, обвинувачені в якій переховуються від слідства. Це: командир ПМОП «Беркут» Сергій Кусюк; беркутівці Олександр Радчук і Богдан Діулін, убнонівець Сергій Кисіль; тітушки Віталій Маркевич й Антон Сизін перебувають у міжнародному розшуку. Частина обвинувачених, зокрема Кусюк — у Росії.
У травні 2023 року Оболонський суд завершив підготовче засідання й призначив спеціальний судовий розгляд справи.
Строки давності спливли в багатьох справах Майдану
Строки давності для притягнення до відповідальності за тяжкі злочини у справах Майдану остаточно спливли на десяту річницю подій, по всіх епізодах Майдану з 30 листопада 2013 року до 20 лютого 2014 року, де обвинувачені не переховуються від суду. І це не стосується також особливо тяжких злочинів — убивств, вчинення терористичного акту й ін. Йдеться про приблизно 70 справ з понад 150 у судах.
Можна стверджувати, що основними причинами закриття проваджень за строками давності є:
— погана організація судового розгляду в конкретних кримінальних справах;
— відсутність належної реакції на затягування судового процесу з боку захисту;
— у деяких випадках невиправдано довгі строки досудового розслідування (мова не йде про багатоепізодні та складні справи).
Що означає закриття справ для обвинувачених? Покарання та кримінальної відповідальності для них не буде, навіть якщо вони скоїли злочин. Але суд закриває справу за нереабілітуючими обставинами. Тобто їхньої невинуватості й правомірності дій теж не визнають.
Що означає закриття справ для потерпілих? Що держава не забезпечила їхнього права на притягнення винних до відповідальності. Їм не відшкодують матеріальних і моральних збитків у межах кримінального провадження. Вони не зможуть, спираючись на вирок, назвати свого кривдника кривдником.
Теоретично потерпілі можуть спробувати стягнути моральну й матеріальну шкоду зі своїх кривдників у порядку цивільного судочинства. У такому разі тягар доведення ляже саме на сторону потерпілих (це те, що мала забезпечити держава — захисти їхні інтереси). Інший варіант — подати позов у ЄСПЛ. І якщо на користь заявників приймуть рішення з компенсацією, її виплачуватимуть із бюджету — тобто наших податків.
Що означає закриття справ для суспільства? Що ми не можемо стверджувати про винуватість (чи невинуватість) конкретних осіб у злочинах, які їм інкримінують. А джерелом наших знань про події та роль обвинувачених залишаються тільки зафіксовані на фото чи відео моменти, спогади учасників й очевидців, чиїсь коментарі, дані досудового розслідування й матеріали, досліджені в суді. І без законного вироку суду все це можна поставити під сумнів.