На цьому колонку можна було б і завершувати. Ну бо що ще можна додати? Більшість міліціонерів, які так чи інакше були причетні до побиття протестувальників, працює в оновленій поліції. Частина прокурорів, які фальсифікували справи проти протестувальників, або пройшла атестацію, або перевелася в правоохоронні органи. Судді досі не реформовані. Урешті, Олег Татаров, заступник начальника Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ часів Януковича, працює в Офісі Президента. Так, той самий Татаров, який заявляв, що протестувальники розстрілюють самі себе.
Беркутівці, яких з 2016 року судили за розстріли на Інститутській, так і не отримали справедливого — у розумінні Майдану — вироку. Ну бо ті, хто лишився в Україні, або відсиділи своє покарання в СІЗО за законом Савченко (обвинувачений Олександр Маринченко), або взагалі виправдані (Сергій Тамтура). Інші троє обвинувачених — Олег Янішевський, Сергій Зінченко й Павло Аброськін — мають довічне й по 15 років тюрми відповідно. Проте 2019 року їх віддали на обмін росіянам за допомогою президента Володимира Зеленського й генерального прокурора Руслана Рябошапки. І, як ви могли здогадатися, в Україні цих персонажів більше не бачили.
Ба більше: справи Майдану всі ці роки гниють у судах, здебільшого. Розгін студентів на Майдані, розгін протестувальників 1 грудня, Вогнехреща, розгін Мирної ходи 18 лютого і подальша «антитерористична операція». Фальшиві протоколи від Державтоінспекції (ДАІ), фальшиві протоколи про затримання мітингувальників, втручання в систему автоматизованого розподілу справ у судах. Роздача зброї зі складів МВС тітушкам. Це лише частина розслідувань, які дійшли до судів, але так і не отримали вироку. Чому так сталося? Журналісти не мають когось звинувачувати, бо вони не прокурори, але тут дозволю собі кілька ремарок.
Першими варті згадки керівники Міністерства внутрішніх справ. Не рік і не два серед тих, хто висвітлював справи Майдану, ходили чутки про те, що існує негласна домовленість між колишніми міліціонерами й новими очільниками відомства: мовляв, правоохоронці виконують накази, а справи щодо них не підуть у суди. А якщо підуть — то не дійдуть до вироків. І цю тезу можна і треба було б підважувати, оскільки послуговуватися чутками в роботі — погана звичка. Проте ці самі тези свого часу в непублічних розмовах лунали й від керівництва Департаменту спеціальних розслідувань Генпрокуратури, який займався справами Майдану. А 2017-го, коли прокуратура намагалася заарештувати двох поліцейських за протидію Майдану (йшлося про незаконне завезення в Україну російських спецзасобів для розгону протестів), міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вирішив публічно за них вступитися. А інші правоохоронці готові були взяти їх на поруки.
Другими треба згадувати генеральних прокурорів. Бо ж за 10 років про важливість і пріоритетність справ Майдану говорили цілих 9 очільників прокуратури. Від Віталія Яреми до Андрія Костіна. Але всі 10 років люди, які розслідували, стикалися з низкою проблем. У першу чергу із законодавством. Чого варта лише епопея із заочним судом: йдеться про спеціальну процедуру, яка дозволяє судити людей, навіть якщо вони втекли з країни. Коротко: найбільша проблема — такий суд могли розпочати лише після того, як підозрюваних почне розшукувати Інтерпол. Той же вбачав у справах Майдану чи не суцільну політику, тож у розшук нікого не оголошував. Керівництво Генеральної прокуратури чудово про це знало. Їм подавали пропозиції змін до законодавства. Але вирішити проблему вдалося аж 2021-го.
Третіми заслуговують на згадку — найбільше — судді. Бо якщо в попередніх двох випадках йшлося про те, чому справи Майдану погано розслідують, то тут ми підійшли до головного: чому вони припадають пилом у судах. Колись, здається, того ж таки 2017-го, ми з колегами посміювалися, що основна тактика адвокатів колишніх міліціонерів — тягнути час. Ну бо достатньо перечекати 10–15 років — і вийдеш на волю. І от від сьогодні справи Майдану, пов’язані з тяжкими злочинами, починають помирати.
Поясню чому: кожен злочин в Україні має строк давності. 5 років — нетяжкі злочини, 10 років — тяжкі, 15 років — особливо тяжкі. Більшість справ Майдану, як-от згадана видача зброї тітушкам — це тяжкий злочин. Стався він, якщо не зраджує пам’ять, у лютому 2014-го. Тоді зі складів МВС зникло близько 400 автоматів і кілька десятків тисяч набоїв. Видали це добро Ростиславу Заворотному, цілком собі цивільній людині. Можна лише здогадуватися, як цю зброю мали використовувати. І от додайте до лютого 2014-го 10 років і будете мати лютий 2024-го. А це за якихось три місяці. Навряд чи за цей час суд дійде до вироку. Бо йому знадобилося 6 років, аби почати розгляд по суті.
Що коїться? Стандартний судовий процес у вакуумі мусив би мати такий вигляд: за день-два відбувається підготовче засідання, на якому суд вирішує, чи брати в роботу обвинувачення від прокуратури. Якщо рішення позитивне — суд розглядає справу по суті. Зачитують обвинувальний акт, потім досліджують письмові й інші докази, як-от фото й відео. Слухають потерпілих і свідків. Допитують експертів. Роблять доповнення. Влаштовують дебати. Суд іде в нарадчу кімнату. Ухвалює вирок. Потім справа прямує до Апеляційного суду. Той або лишає вирок чинним, або переглядає справу, або відправляє її на новий розгляд. Далі — Верховний Суд, який, якщо спрощено, робить те саме, що й апеляція.
Так от. Більшість справ Майдану завмерли на стадії підготовчих засідань. Декотрі засідання тривають роками. Бо не з’явився обвинувачений. Не з’явився його адвокат. Потрібен час на ознайомлення з матеріалами. І ще купа різних причин і приводів від захисту, аби затягнути час. Судді ж здебільшого, замість зупинити це шапіто, мовчки кивають головами. Бо не можна порушувати право на захист. Свого часу прокурори намагалися скаржитися на таких суддів до Вищої ради правосуддя. З однієї спроби вгадаймо, який вони отримали результат. Якщо ж справу таки починають розглядати, то це триває дві-три години щонайбільше раз на місяць.
Звісно, є винятки. Суд про розстріли на Інститутській і суддя Сергій Дячук, який збирав усіх двічі на тиждень з 2016-го. Якби не раптовий обмін обвинувачених, то вирок міг би бути на три роки раніше, але вже сталося так, як сталося. Урешті, якби бодай половина суддів у справах Майдану працювали так само, то цієї колонки сьогодні просто не було б.
От давайте чесно: справи Майдану і були, і є не надто популярною темою. Тому що тут не вийде показати швидких перемог, як це люблять українські політики. Бо це тривалі й складні розслідування, де обвинувачені не йдуть на співпрацю й не підписують щиросердні зізнання. Натомість вони відкидають усі звинувачення і доводять, що не винуваті, а Майдан — то взагалі був «госпереворот». І навіть без зволікання в судах цей процес тривалий. Тому простіше забути. Ба більше, якщо говорити про справедливість, то доведеться судити велику частину правоохоронців, суддів і прокурорів. Принаймні тих, які були в Києві. А система такого не пробачає. І потрібні судові рішення, як-от з розпуском Верховної Ради, ніхто не ухвалив би. Понад те: якби на Банкову прийшов велелюдний мітинг, то охороняти Офіс Президента не було б кому. У результаті підходимо до того, що для вироків у цих справах просто не було політичної волі. Бо як уміє працювати суд, коли є запит з урядового кварталу, ми вже бачили в грудні 2019-го.
І все це звучить ніби доволі абстрактно. А деякі лідери суспільної думки, простигосподи, свого часу казали, що справедливість має бути для живих (це під час того самого обміну беркутівців 2019 року).
Але от вам історія, від якої хочеться вити. Бо ж завжди складні речі простіше пояснювати на людських історіях. Був собі такий майданівець Микола Пасічник. У січні 2014-го міліціонери схопили його на вулиці Грушевського й побили до непритомності. Пан Микола мав зі собою сумку із шматком сала. Проте дуже працьовиті слідчий Віталій Матюша й прокурори Ілона Клюге й Андрій Савчук «знайшли» в сумці чоловіка коктейлі Молотова. А суддя Оболонського районного суду Юлія Швачич вирішила відправити побитого Пасічника до слідчого ізолятора. Уже після втечі Януковича справу про незаконне затримання передали в той-таки Оболонський райсуд. Згодом за неї взявся Дніпровський райсуд. Однак є нюанс: поки цю справу роками слухали на підготовчих засіданнях, Микола Пасічник помер. Для нього справедливість так і не настала. І вже не настане. Страшно те, що він такий не один.
