Інтелігент з гострим розумом, широкими поглядами і глибокими думками. Тарас Матвіїв належав до тих Людей, які дійсно мали неабиякий потенціал і прагнення змінювати Україну. У нього було величезне бажання діяти, потреба посвяти справі, своїй країні, яку любив понад усе.
Тарас уже увійшов в історію України. Не тільки своєю самопожертвою і героїчною смертю. Він був однією із тих непересічних постатей, які не лише споглядали. Він аналізував, ставив питання, шукав відповідей і шляхів, які могли б змінити країну, армію, думки людей. Тарас ставив перед собою амбітні цілі. Діяв сам і надихав інших. Часто повторював: «Критикуєш – пропонуй, пропонуєш – роби!»
Після смерті рідні знайшли на його ноутбуці багато неопублікованих роздумів та есе.
А також окремий файл, у якому був список його мрій. У ньому - 51 позиція. З них він встиг втілити лише 7 мрій…
"Написати спогади, книгу, збірку" - це був другий пункт його мрій після "Перемога: Крим і Донбас".
Тепер це буде нашим святим обов'язком. Світ має право побачити думки Тараса - бо всі вони належать світові.
"Бог, життя, любов, війна, Майдан, Україна, нація, теперішнє і майбутнє, мрії, плани - від містечкових до державних масштабів... Тут буде все його надбання - інтелекту й досвіду - яке він встиг залишити у своїх файлах та нотатках як спадок", – пише мама Героя Валентина на фб-сторінці Тарас Матвіїв. Мої думки, що присвячена творчості і роздумам сина.
Зараз рідні і друзі Тараса готують до друку його книгу.
«Дуже тішусь тим, що встигла йому говорити, що пишаюсь ним і насправді вважала за честь бути його коханою, – згадує наречена Тараса Ольга Петренко. - Ми почали зустрічатись, коли Тарас вже більше ніж пів року вчився на офіцерських курсах, я знала "на що" йду. Знала, що буде в певній мірі важко, але не знала, наскільки... Важко в тому плані, що безперервні полігони, ротації - це постійна загроза його життю. Але я ні на мить не жалію, що ми були разом, ні на секунду... Тарас боявся, що в міру свого способу життя не зможе мені дати всього того, на що я заслуговую. Проте за ці півтора року, що ми були разом, він дав мені більше, ніж я отримала впродовж усього свого життя. І за такий подарунок, як Тарас, я щодня дякую Богу».
Тарас був віруючою людиною. До Бога звертався: «Батьку!», з великою повагою і шаною ставився до отця Степана Суса, тепер єпископа УГКЦ. Дуже любив заходити до Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Багато його роздумів і есе присвячені темі богослів’я та християнства. Хоча він також певною мірою розчарувався в сучасному наповненні й трактуванні церкви. Завжди носив із собою 90-й псалом, написаний на аркуші паперу його мамою. «Нехай і тисяча впаде біля тебе, і десять тисяч праворуч від тебе – до тебе ж не наблизяться».
Багато працював, часто писав ночами, зазвичай не розповідаючи близьким, над чим саме працює.
Він залишив по собі непересічний спадок, що матиме вплив на свідомість кожного, хто вміє і хоче слухати. Хто шукає свій шлях і міркує над власним призначенням. Хто прагне змінювати свою країну і буде готовим присвятити цьому своє життя. Хто шукатиме споріднену душу, однодумця, підказку. І, зрештою, отримає можливість знайти їх у роздумах полеглого Воїна…
Про це також говорить батько Героя:
«Внесок мого сина у розвиток і звільнення України я вбачаю не лише в тому, що він воював і загинув, а також у тому, скількох людей він долучив до цієї праці, на скількох він справив вплив. Що вони почали думати у вірному напрямку, змінив їхні погляди».
Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року в с. В'язівне Любешівського району Волинської області. Був єдиною дитиною в сім’ї. Коли йому виповнилося 3 роки, родина переїхала на Львівщину, в місто Жидачів.
Мама Валентина Павлівна – вчителька української мови і літератури, поетеса; батько Тарас Григорович – офіцер МВС на пенсії.
У 2011-му Тарас закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Після закінчення університету два роки жив у Києві і працював журналістом на каналах НТН, ТРК “Ера”, TVi. Його блоги і статті публікувалися у низці видань, зокрема, у «Дивись.Інфо», LB.ua, «Львівська мануфактура новин».
Кохана Тараса Ольга розповідає, що в майбутньому, після завершення контракту із ЗСУ, він хотів займатися політичною журналістикою, мати свій телепроєкт: «Зрештою, він мав для цього всі підстави: гострий розум, блискуче володіння словом, вміння аналізувати".
Тарас з перших днів приєднався до протестів на Майдані, згодом вступив до 3-ї сотні Самооборони. Був одним із тих, хто втримав Майдан під час спроби "Беркуту" штурмувати наметове містечко в ніч на 11 грудня 2013 року.
На Майдані проводив дуже багато часу, поїхав додому лише після того, як захворів на запалення легень. Батько мусив їхати за сином до Києва, оскільки навіть тоді Тарас відмовлявся залишати Майдан.
18 лютого 2014 року Тарасу виповнилося 25 років, але побачивши, що відбувається на Майдані, він одразу вирішує їхати до Києва. 19-20 лютого знову опиняється на передовій Майдану.
Через декілька років Тарас так писав про ці вирішальні дні: «Я не святкую день народження. Вже 5 років.
Відколи вкотре повернувся із друзями на майже зруйнований Майдан. 18 лютого. Того дня силовики і тітушки атакували мирний протест під ВР. Десятки людей загинули, серед них Топій, тіло якого ми опізнавали у центральному морзі кілька днів по тому, і стриянин Корчак. Це стало точкою неповернення. Тієї ж ночі ми виїхали потягом з Ходорова на Київ.
З цілковитим усвідомленням можливих наслідків: від арешту до ризику втратити життя. У майже кожного були саморобні броники і бити. Швидше для самозаспокоєння, ніж для безпеки.
Вже над ранок 19-го наша Сотня була серед перших відчайдухів, що прийшли на підмогу і крокували Хрещатиком. Тоді ми ще не знали, що всього за день розпочнеться нова епоха в історії країни.
Через кров до обнови.
Ми не знали про стрільців Кусюка і Якименка, план зачистки «Бумеранг» і панічну втечу верхівки країни. Тоді ще були живі поет Сольчаник і мій земляк Точин, як і пів сотні інших чудових Людей.
Ми не знали про сотню зниклих і що невдовзі будемо групою ентузіастів їх розшукувати.
Кволі барикади із непотребу таки змогли витримати. Смертні люди стали безсмертними. А доти недосяжні зміни стали незворотними.
Відтоді мій ДН - це лише день спомину і подяки за всіх, хто пішов, і всіх, хто досі залишається поруч".
Після 20 лютого Тарас став одним з ініціаторів створення і співкоординатором Пошукової ініціативи Майдану - волонтерської організації, яка провела величезну роботу пошуку зниклих на Майдані людей. Саме вони організовували польові експедиції в ліси довкола Києва, обстежили цвинтарі, разом з дигерами облазили каналізацію, насамперед під Маріїнським парком, проривалися до моргів, писали численні запити до київського крематорію та інших установ з метою виявлення підозрілої діяльності.
Про діяльність Пошукової ініціативи Тарас говорив у одному зі своїх інтерв’ю:
- Ми поставили собі за ціль знайти тих людей, хто не повернувся. Це питання справедливості, питання нашої моралі і пам’яті. Наскільки у нас вистачить гарту не забути про події Майдан і людей, які творили ці події.
Пошукову ініціативу створили четверо майданівців: Тарас Матвіїв, Тетяна Слободян, Микола Андрієвський і Вадим Яценюк, який невдовзі вступив до Нацгвардії і вирушив на Схід. Дещо пізніше до ініціативи приєдналась і Надія Другова, яка до того часу у складі журналістського бюро розслідувань «Свідомо» та ініціативи «Один з усіх» докладала титанічних зусиль і виконала величезну роботу з пошуку зниклих активістів до появи ПІМ.
Завдяки їхній роботі було встановлено місцезнаходження десятків людей.
Інформацію про зниклих збирали різні волонтери та організації, зокрема: Євромайдан-SOS, Координаційний центр Євромайдану, «Свідомо», безпосередньо волонтери на Майдані. Часто її записували фрагментарно на клаптиках паперу. Переважно там була дуже лаконічна інформація: прізвище, ім’я і номер телефону.
За словами Тані Слободян, після подій 18-20 лютого у переліку було близько 2 тисяч осіб, але за два-три тижні у списку залишилося близько 200 осіб. Абсолютна більшість була знайдена живими, у список зниклих вони потрапили переважно випадково. Через хаос, який панував на Майдані під час і після трагічних подій 18-20 лютого, був втрачений зв’язок з багатьма людьми. Частина поранених втратила свої речі, телефони і документи. Не маючи змоги зв’язатися з тією чи іншою особою, побратими або рідні зверталися за допомогою до волонтерів.
Але серед зниклих на Майдані були й ті, хто згодом опинився в переліку Героїв Небесної Сотні, зокрема це Олександр Клітинський і Володимир Топій – майданівці, які загинули під час пожежі, що виникла внаслідок підпалу силовиками Будинку профспілок.
Саме Тарас був одним із тих, хто розшукав обгоріле тіло Володимира Топія в морзі. Влітку 2014 року, коли завдяки аналізу ДНК було встановлено, що другим майданівцем, який загинув у тій пожежі, був Олександр Клітинський – член «Білого молота», Тарас також займався організацією його поховання на Аскольдовій могилі в Києві.
Хто шукає зниклих майданівців? Текст Тараса Матвіїва
Навесні 2014 року волонтери ПІМ перевіряли кладовища на предмет підзахоронення. Їм вдалося отримати всю документацію з крематорію: показники спаленого газу тощо. По крематорію не було виявлено жодних підозрілих даних.
Згодом до роботи з пошуку зниклих приєднався відділ карного розшуку МВС, на початках разом з волонтерами навіть ходили слідчі з собаками. Потім інформацію передали в управління спецрозслідувань справ Майдану, яке очолював Сергій Горбатюк.
Особисто Тарас, окрім безпосередньої участі у пошуках, відповідав за комунікацію зі ЗМІ, писав статті й озвучував інформацію на брифінгах, займався юридичним супроводом.
Таня Слободян згадує про друга:
«З нашої першої зустрічі і протягом всіх цих років Тарас був опорою і підтримкою, «рупором» у всіх справах Пошукової ініціативи. Я і досі не можу осягнути того, скільки справ йому вдавалось робити одночасно, і здається, що якби їх було мільйон – він з усіма впорався б. Упорався так само спокійно і впевнено, як робив це завше.
Пам’ятаю, як щороку в дні річниці Революції Гідності, в дні трагічних подій 18-20 лютого ми проводили брифінги. Брифінги, щоб нагадати суспільству і слідству, владі про зниклих. Зниклих, чиї імена варто пам’ятати і яких необхідно шукати, як і розслідувати всі злочини тих трагічних днів. Кожен брифінг – це місяці невтомної праці і співпраці, запити, свідчення, продзвони і пошуки. І в кожній справі Тарас був завжди поруч, хоча й не проживав уже на той час у Києві. Навіть 500 км відстані не змінило цього, і, напевно, жодна інша перешкода не змінила б. Справжній та ідейний до кінця, вимогливий до себе й невимовно скромний водночас. Мій друг і побратим!»
На сьогодні у списку Пошукової ініціативи перебуває 41 особа, з них лише щодо 10 зниклих є заяви рідних і відкрито кримінальні провадження з підтвердженням їхнього перебування на Майдані. Відповідно, їхнє зникнення може бути пов’язане з участю в Революції Гідності. Ці десять людей досі так і не знайдені.
По інших особах або ж немає достатньо даних для пошуку, або ж вказані недостовірні прізвища, чи не були проведені усі необхідні розшукові дії. Тому немає впевненості, чи ці люди взагалі існували, а також коли і за яких обставин вони зникли.
Частина зниклих були уродженцями східних областей, тих територій, де зараз йде війна й наразі не має жодних можливостей проводити будь-які слідчі дії та пошуки. Неповна анкетна інформація про зниклих не дає можливості встановити обставини зникнення та провести повноцінні пошукові роботи як з боку волонтерів, так і з боку слідчих органів.
До чергової річниці початку Революції Гідності Тарас написав:
"Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому.
Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року.
Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих.
Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч, у балаклавах і без. З палицями і без. В Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета.
Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять.
Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний.
Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь.
Тож мені не соромно. А вам?"
З початком війни Тарас стає активним волонтером, допомагає армії. Разом з однодумцями створює громадську організацію "Народний легіон". Тісно співпрацює з львівською волонтерською організацією «Допоможи фронту».
На початку травня 2015 року Тарас Матвіїв добровольцем їде на Схід, де бере участь у бойових діях у складі добровольчого підрозділу "Карпатська Січ". Воює, зокрема, у Пісках, Водяному, Опитному, Первомайському, Кураховому.
Служив разом з Мирославом Мислою (позивний «Мисливець»), який став для нього близьким товаришем і прикладом для наслідування, і Даниїлом Касьяненком (позивний «Телефон»). Згодом, з різницею більш ніж рік, обидва воїни загинули.
Тарас дуже тяжко пережив смерть побратимів, завжди казав, що мусить за них помститись. У його кімнаті на стіні висіли фото загиблих бійців.
"Коли важливий крок попереду, думаю як вчинили б Вони. Данило, Мисла - назавжди в строю!" - писав Тарас на своїй сторінці у ФБ, публікуючи фото полеглих побратимів.
Батьки Тараса не знали про те, що він впродовж кількох місяців брав активну участь у бойових діях на Сході у складі добровольчого батальйону. Він приховав це від них, оберігаючи маму, яка в той час мусила доглядати за своїм невиліковно хворим батьком. Про своє перебування на фронті Тарас розповів батькам лише наприкінці 2016 року, коли друзі почали спонукати його отримати статус УБД.
Повернувшись додому, Тарас не зміг залишатися осторонь життя громади і рідного краю. Упродовж 2015-2019 років він був депутатом Жидачівської райради від Української Галицької Партії, членом ГО «Українська галицька асамблея», одним із засновників ГО «Народний легіон».
У його голові – безліч планів та ідей, над реалізацією яких він активно працював.
Як активіст громадського руху «Стоп лісоцид» протистояв незаконній вирубці лісу. З однодумцями в буквальному сенсі слова зупиняв вагони з краденим лісом. Боровся з нелегальним гральним бізнесом. Завдяки йому було відкрито декілька кримінальних проваджень, а наслідком стало вилучення гральних автоматів у місті Жидачеві.
Був одним з ініціаторів та організаторів проведення військово-патріотичних вишколів «Лицар Удеча» та відомого фестивалю «Удеч-фест». Організував та реалізував виставку "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни" в місцевому музеї. Завдяки йому та ще кільком однодумцям на одному з будинків у рідному місті з’явився великий мурал із цитатою Героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника.
Кохана Тараса Матвіїва Ольга говорить:
«Ми познайомились ще в 2014 році, коли спільно почали займатися волонтерством. Пам'ятаю, Тарас завжди працював за ноутом. Чи в офісі, чи за кавою в нашої колежанки завжди кипіла робота. Тепер, маючи доступ до його файлів, просто вражена (хоча це навіть не те слово) кількістю проєктів, звернень, акцій. Тарас був автором або співавтором всіх мікропроектів для міста - спортивних майданчиків, вишколів, відродження нашого футбольного клубу "Авангард", "Удеч-фесту", благодійних вечорів, ярмарків. Так, були помічники, але вся документація та співпраця зі спонсорами і т.д. - це все було на плечах Тараса. Десятки і сотні файлів... А його роздуми, вірші я перечитую інколи по кілька разів, зізнаюсь, іноді не розумію глибини думок. Філософія, історія, богослов'я... Неосяжність… І це коли? Коли йому було 21-24 роки.
Я не зустрічала когось, хто б більше від нього вболівав, переживав і "хворів" Україною. Це стосувалось усього: мови, культури, землі, людей, від найменшого до найбільшого. Будь-чого українського».
Але через пасивність та інертність людей на місцях, а подекуди навіть неприховану ворожість запал Тараса почав згасати.
Натомість остаточно окреслилося рішення, яке назавжди змінило його життя:
«Вичерпався. Потребую нових викликів. Багато часу і сил віддав своїй малій батьківщині, громадським і політичним проектам. Результати – половинчасті, нетривкі. Моя вимогливість піддає усі досягнення сумнівам.
З іншого боку – робив, що міг, намагаючись бути корисним місцевій громаді та Україні загалом. На щастя, поряд траплялись люди зі схожими принципами. І так, опираючись одне на одного, ми шкандибали своїм шляхом останні 4 роки.
Жити, віддаючи іншим всього себе, максимально пришвидшуючи зміни, незалежно від місця та можливостей. Я вірив, що можна досягати поступального успіху, трансформуючи суспільство знизу. І цей принцип діє. Якщо мати в запасі безмір терпіння, кілька десятиліть та команду таких же аскетів, що ладні постійно жертвувати власним комфортом, стосунками та кар'єрною драбиною. В іншому випадку – готуйте свій човен до плавання з дірявими вітрилами та без рятувальних жилетів.
І я плив скільки міг! Часом безоглядно, поки компас остаточно не схибнувся. Вже не снага рутинно «ходити на роботу», знаючи, що плоди твоєї праці недостатні, а вміння не вельми затребувані.
Гостро бракує масштабу завдань і нових можливостей для пізнання, нових викликів і нових знайомств. Втішався б навіть крихтою причетності до творення історичної миті. Помисли, що досі тулилися десь глибоко на периферії, нарешті вирвались назовні.
Відчуваю, що мій поворот вже за рогом. Маю сміливо і твердо обрати маршрут, у якому колись зробив кілька кроків. Маю продовжити справу, яку розпочав разом з «Мисливцем» і «Телефоном» ще 2015-го. Сурми війська знову кличуть! Відлік почався".
"Щонічник". 31.07.18 година 1:57
Тарас розуміє, що в статусі офіцера зможе домогтися значно більшого, тому у 2018 році він вступає на курси лідерства Національної академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного. Це був перший набір на інтенсивний навчальний курс, де за рік 30 найбільш умотивованих хлопців опанували 4-річну програму, наближену до стандартів НАТО. Закінчивши навчання і отримавши звання молодшого лейтенанта, Тарас спершу їде на полігон, а згодом і на війну. Служив командиром взводу у складі 24 ОМБр імені Короля Данила.
Наречена згадує: «Тарас вважав за честь бути офіцером. Форма для нього була неабиякою гордістю. У нашому війську ще далеко до глобальних змін, "совок" ще довго буде відчуватись, проте Тарас на своєму рівні старався робити все можливе, щоб ті зміни відбулись.
На посаді командира взводу він пишався своїм особовим складом і ставився до них як до сім'ї. Пригадую, як напередодні Дня св. Миколая ми разом купували для його взводу 30 подаруночків - пакуночків з цукерками. Така, здавалась би, дрібничка, але дуже красномовна.
Звичайно, в його взводі були різні люди, з різними життєвими історіями і далеко не ідеальними. Проте Тарас завжди намагався зрозуміти, ввійти в становище того чи іншого військовослужбовця та зрозуміти, чому він саме такий".
Це підтверджує капітан Джеміль Ізмаїлов, командир мотопіхотного батальйону 24 ОМБр:
«Він категорично не сприймав радянського кліше, де ти начальник - я дурак. Він завжди чув своїх солдат, прислухався до їхньої думки, хоча, зрештою, вирішував сам.
Тарас не біг за погонами, зірками чи посадами, він просто хотів досягти максимального успіху в тій справі, яку він виконував. І він його досяг. Зараз взвод, який залишив Тарас, є надпотужним і найкращим у батальйоні. Той рівень відповідальності й національної свідомості, який є у хлопців, що були в його підпорядкуванні, просто зашкалює і дає змогу виконувати будь-які завдання. В першу чергу бойові, на найвищому рівні".
В останню свою ротацію на Схід Тарас поїхав на початку квітня 2020 року… Його взвод тримав оборону на опорному пункті передової лінії оборони на Луганському напрямку.
Мама згадує:
«Тарас часто повторював, що війна триватиме. Він казав, що «ми маємо зробити те, що не зробило ваше покоління». Він звинувачував нас, що у 1991 році ми безкровно отримали державу і казав: «Мамо, за все у житті треба платити, а за самостійність в першу чергу».
Тарас Матвіїв загинув 10 липня близько 20:00 у районі селища Троїцьке Попаснянського району Луганської області від осколкових поранень внаслідок мінометного обстрілу українських позицій (взводний опорник «Сармат»). Одна з мін потрапила в бліндаж, де перебували солдати. Бліндаж загорівся і частково обвалився, один із бійців знепритомнів, задихнувшись від диму. Тарас кинувся на допомогу й витягнув двох побратимів назовні, відніс у безпечне місце.
Головний сержант взводу Роман Виксюк - один із військовослужбовців, яких врятував Тарас, розповідає:
- Почався мінометний обстріл наших позицій. Я був саме у бліндажі, коли в нього влучила міна. Поряд було ще двоє хлопців. У мене почало паморочитися в голові від густого та їдкого диму, інший вже знепритомнів, третій намагався знайти вихід і щось кричав. Тоді Тарас прийшов нам на допомогу. Першим витягнув непритомного, потім врятував мене, третій зміг вийти сам. Далі командир рушив до інших позицій, по яких ворог вів прицільний обстріл. У цю мить за два метри від нього в окоп прилетіла міна 120-го калібру.
(журнал «Офіцер України», №13-14, 2020р.)
Тарас зазнав численних осколкових поранень. Його серце зупинилося дорогою до лікарні.
Поховали Героя на кладовищі в місті Жидачеві. Залишилися батьки, бабуся з дідусем і наречена.
13 липня Тарасу Матвіїву посмертно було присвоєно звання "Герой України" з врученням ордена "Золота Зірка".
А на 40-й день загибелі Тараса його мама написала глибокий і болісний спогад про сина, у якому були такі слова:
- Він переріс нас на покоління й віки. І ми маємо це просто прийняти як дань. Ні виправити, ні збагнути, ні осягнути. Просто прийняти. І максимально продовжити його у справах, які ми можемо осилити. Він би цього хотів. Він би пишався нами. І якщо Бог так вирішить: ми будемо продовжувати його справу, будемо.
Повністю текст можна прочитати за посиланням.
* * * *
Я-ми прості обшарпані хлопці
із запилюженими очима і
втомленими серцями
я-ми вмираємо!
щодня і щогодини
а з нами матері і ненароджені діти
а в нас не відкриті таланти й континенти
навіки збіднілий світ
без наших усмішок і мрій
просто отак знайте
я-ми вмираємо!
щодня і щогодини
знайте ви нас не знали і вже не пізнаєте
ми одиниці чиєїсь доповіді
ми чорні ленти чиєїсь скорботи
ми лиш обвуглені кістки без іменних жетонів
що десь у примарних пісках
розмітає вітер на лету
розмітає вітер у Пісках.
Тарас Матвіїв. 10.07.15.