Почався час нескінчених ультиматумів та повної імпотенції влади та політичної коаліції. Досі нас намагаються переконати, що це було єдине правильне рішення. Та ось тут давайте повернемось. Тому що шо? Все, попередженням чого нам пояснювали бездіяльність та нездатність прийняти рішення, сталося вже того року. «А то путін» напав та виявилось, що ми здатні чинити опір. Всі ці десять років. З лютого, коли комусь треба було почати діяти.
Все, що відбувалося потім, демонструє – росіяни тоді теж не готові були розпочинати війну. Путін досі так діє – перевіряє на слабкість, а лише потім атакує. Якщо побачить ту саму слабкість.
А ми показали слабкість. Знаючи всі аргументи від прибічників «Кривавого пастора» Турчинова, Яценюка та особливо Юлії Володимирівни, досі залишаються питання. Хто не дав Кримськотатарському народу довести мітинг до логічного кінця? Чого раптом він несподівано завершився? Хто не дав команду діяти морпіхам у Феодосії (мовчу про зраду, коли потім захопили обеззброєну частину по суті перед виходом)? Хто давав команди дніпровським десантникам вийти (та випереджаючи аргументи – вони вийшли зі зброєю та технікою. Попри вимоги росіян).
Ці питання також потребують відповіді. Так само, як питання чому росіяни потім через вісім років легкою прогулянкою з Криму за три дні опиняться під Маріуполем. Питання однієї спрямованості. Однієї суті. Питання правди та справедливості. Тому що, якщо винний не відповість за минуле, наше майбутнє буде завжди під загрозою.