Напад Росії на Україну в лютому 2022 року був викликаний трьома глибинними причинами й однією ситуативною обставиною. Обставиною була невідповідність справжнього становища Росії та України кремлівським уявленням. Незмінність влади, відсутність опозиції та цензура в медіа самі по собі здатні за десятиліття сформувати в будь-якого диктатора викривлену картину світу. До цього слід додати психологічні особливості Путіна та його тривалу ізоляцію під час пандемії 2020 року. Тож не дивно, що російський президент прийшов до тих висновків, до яких прийшов — про непереможність Росії, штучність України та байдужість міжнародної спільноти до великої війни. Ілюзії взяли гору над реальністю.
Трьома причинами повномасштабного вторгнення були:
а) авторитаризм — цілком успішне застосування Кремлем стратегії зовнішньої експансії для розв’язання внутрішніх проблем («маленька переможна війна», або ж «експорт хаосу») і готовність діяти так і надалі, зокрема в Україні;
б) імперіалізм — частково успішна боротьба Кремля за переділ світу, посідання Росією особливого місця («вставання з колін», «багатополярний світ» і «можемо повторити») й прагнення відновити імперію, зокрема коштом України;
в) великоросійський шовінізм та українофобія — особиста неприязнь Путіна до України як до успішного і небезпечного для Росії прикладу демократизації та європеїзації, що переросла в заперечення самого існування українців («росіяни й українці — один народ»).
Перетин цих трьох треків в одному місці (Україна) та часі (постковідна доба) вкупі з ілюзіями спонукали російського диктатора ухвалити фатальне рішення захопити Україну.
Авторитаризм: «маленька переможна війна»
Усупереч поширеним уявленням, Путіна турбує рівень лояльності не лише еліт, але й простих росіян. Щонайменше раз за кар’єру він мусив відмовитися від початкового задуму через тотальний спротив населення — під час монетизації пільг 2004–2005 рр. Витрати на пропаганду та фальсифікація виборів є очевидними ознаками того, що для Путіна важлива картинка всенародної підтримки — хай навіть і нещирої. Щойно президентський рейтинг починає знижуватися, Кремль докладає всіх зусиль, аби виправити ситуацію — і батогом, і пряником.
Організувати зовнішню експансію, щоб розв'язати внутрішні проблеми — старий як світ спосіб дій, характерний не лише для диктаторів, але й для демократичних урядів. І Кремль, слід віддати йому належне, навчився застосовувати його максимально ефективно.
Уперше «маленьку переможну війну» використали, щоб привести Путіна до влади. Можливо, вже вторгнення Шаміля Басаєва у Дагестан у серпні-вересні 1999 року стало наслідком спецоперації ФСБ. 16 серпня Путін очолив російський уряд. Однозначно ФСБ організувала вибухи в будинках російських міст у вересні («рязанський цукор»). Ці два процеси підготували ґрунт для початку 30 вересня Другої чеченської війни — фінального акорду плану. 31 грудня 1999 року Борис Єльцин призначив Путіна виконувачем обов’язків президента, 6 лютого 2000 року впав Грозний, 26 березня Путіна з мінімальною перевагою (53 %) обрали президентом Росії.
Удруге до цього прийому Кремль звернувся за два роки. На рубежі 2002 і 2003 року рейтинг Путіна впав навіть нижче від рівня першого президентського року, а попереду маячили вибори до досі непідконтрольної Державної думи. У вересні-жовтні 2003 року росіяни спровокували конфлікт навколо Тузли в Керченській протоці. Через твердість української позиції провокація не вдалася, але бонуси на внутрішньому фронті Кремль зібрав. Рейтинг Путіна зріс на 10 %, партія «Единая Россия» отримала 223 мандати, а ще 37 — спойлерна націонал-шовіністська партія «Родина», і разом вони мали абсолютну більшість у парламенті.
Третій раз стався 2008 року. У травні збіглися в часі велика рецесія й заміна Путіна на Дмитра Медвєдєва — хай маріонеткового, але іншого президента. Попередні дев'ять років ціна на нафту зростала з приблизно 20 до майже 140 доларів за барель, і ще ніколи у своїй історії пересічні росіяни не жили так добре. Кінець епохи багатства викликав закономірну фрустрацію народних мас, аби виправити становище, терміново організували війну проти Грузії. За якихось п'ять серпневих днів Путін додав у рейтингу 13 %, при тому лише як прем’єр. Війна виправдала себе на всі 200 %, але про її зовнішньополітичні наслідки йтиметься нижче.
Чергова внутрішня криза сталася на зламі 2011 і 2012 років. У вересні була оголошена т.зв. рокіровочка, тобто добровільна відмова Медвєдєва від президентських перегонів на користь Путіна, а в грудні відбулися масові фальсифікації виборів у Думу. У Москві вибухнув Болотний протест. Чому тоді росіянам не вдалося повалити владу — тема окремої розмови, нам важливо, що для Путіна це були найстрашніші дні в житті.
Документальних підтверджень цього немає, однак з багатьох переказів відомо, що на російського диктатора справило незабутнє враження відео страти лівійського диктатора 20 жовтня 2011 року. Приміряючи на себе кадри останніх хвилин Муаммара Каддафі, Путін упевнився у двох речах: втрата влади означає втрату життя в особливо неприємний спосіб; громадська непокора, а надто «організовані Заходом кольорові революції» — шлях до втрати влади. Уся подальша діяльність Кремля підтверджує правдивість цих переказів.
Концентрація страху. В уяві російського правителя він рятує не лише власну імперію, а й власне життя
Ця криза була такою глибокою, що вимагала кількох відповідей. Частину активних болотників репресували, широким народним масам підсунули Олімпіаду в Сочі. Однак в Україні почалася Революція гідності — і страхи Путіна знову ожили.
Щоб покарати Україну, а також придушити бодай натяк на аналогічні процеси в Росії, Путін у лютому 2014 року наважився на анексію Криму — безпрецедентний акт у Європі після Другої світової війни. Кримський консенсус підтримки Путіна сягнув небачених раніше 86–88 %. Успіх операції в Криму дозволив Кремлю спровокувати безлади на сході України, а в серпні навіть здійснити відкриту агресію на Донбасі.
Кримський ефект вичерпався 2018 року. Проблем режиму додали економічний спад (нафта знову подешевшала), жахливі підсумки пандемії COVID-19 (мінімум мільйон жертв) і криза легітимності внаслідок обнулення конституції 2020 року.
Загалом на середину 2021 року Путін утратив понад 20 % популярності. Виходом із цієї ситуації мала знову стати переможна війна — цього разу не маленька. І оскільки захоплення Криму й Донбасу в Кремлі повноправно вважали успішною операцію, жертвою вдруге призначили Україну.
Імперіалізм: «вставання з колін»
Усупереч іншій поширеній думці, Путін за роки президентства не перетворився з банального корупціонера-гедоніста на глобального терориста — він завжди був ним. Десятиліттями аналітики в Росії, Україні та на Заході перебували в полоні шкідливої ілюзії про природу путінської диктатури. Вони гадали, що раз молодий Путін тяжко пережив лихі 90-ті, то стеля його життєвих прагнень як голови держави — особисте збагачення (палац у Геленджику сприяв популярності цієї версії).
Однак насправді Путін від самого початку поводився як психопат, легко убиваючи росіян, аби досягнути власних цілей (від уже згаданого рязанського цукру до Олексія Навального) і не виказуючи жодного співчуття до випадкових жертв («Курськ» 2000 р., «Норд-Ост» 2002 р., Беслан 2004 р.). Масштаб злочинів Путіна визначався винятково його можливостями й очікуваною реакцією міжнародної спільноти — точніше її відсутністю. Тому з кожним новим десятиліттям, з кожним новим мільярдом доларів на рахунках Кремля зростала і кількість жертв путінізму.
І так само Путін не прийшов до думки реставрувати СРСР, а завжди жив з нею. Допоки російське суспільство було налаштоване виразно антирадянськи, Путін мусив удавати із себе демократа, реформатора і технократа. Так, 1994 року лише 20 % росіян вважали Сталіна найвидатнішою особистістю в історії, а 35 % – Леніна. Тож не дивно, що в грудні 1999 року Путін писав у статті «Росія на рубежі тисячоліть», що радянський досвід не можна недооцінювати, але необхідно пам’ятати «про величезну ціну, яку суспільство, народ заплатили протягом цього соціального експерименту».
Однак труднощі посткомуністичного транзиту зумовили певний червоний ресентимент у народі, відтак і Путін змінив «генеральну лінію». Уже 2000 року він повернув радянський гімн (без слів), а 2005 року назвав розпад СССР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». І хоча термін «вставання з колін» був відомий здавна і використовувався ще Єльциним, саме за Путіна він набув особливого поширення.
Поки Росія за допомогою нафтових надприбутків долала наслідки дефолту 1998 року, Путін вів зважену зовнішню політику. Ба більше, у глобальній війні з терором Росія показала себе союзницею США: надала 2001 року військову допомогу Північному альянсу, головному ворогові талібів у Афганістані.
Але короткий період дружби закінчився 2004 року — з черговим розширенням НАТО, зокрема на Балтику, та Помаранчевою революцією. Путін сприйняв це як зраду й особисту образу, а оскільки нафта дорожчала (2006–2007 рр. — 120–140 доларів), то «відповідь» не забарилася.
2007 року Путін виступив з т.зв. Мюнхенською промовою, яка ознаменувала початок новітньої російської експансії. Путін наголосив на кризі однополярного світу й підкреслив російський привілей незалежної зовнішньої політики. Наступного року слова підкріпили ділами — російським вторгненням у Грузію.
Але для нового американського президента Барака Обами туалети для трансгендерів у школах були важливішими за російську агресію, тому Кремль не тільки не зазнав санкцій, але й був обдарований перезавантаженням стосунків зі США. З 2009 до 2015 року американські літаки постачали військові вантажі до Афганістану через російську територію.
Оскільки Грузія зійшла Путіну з рук, той не надто вагався застосувати силу проти України у 2014 році. А коли і на це не отримав адекватної відповіді — у 2015–2016 рр. здійснив інтервенцію в Сирію (загалом втручання Росії у війну там почалося з поставок хімічної зброї 2013 року і тривало до падіння Башара Асада 2024-го). Боягузтво Обами, який проковтнув порушення власної червоної лінії з хімічною зброєю, і новий жупел — ІДІЛ — сприяли перемозі російської стратегії: Кремль знову не став ізгоєм, а залишився «шанованим партнером».
Ситуація змінилася за Дональда Трампа — америкаці вдарили «томагавками» по Шайрату 2017 року і розстріляли «вагнерівців» авіацією під Хішамом 2018 року. Але прихід до влади Джо Байдена (колишнього віцепрезидента Обами) повернув усе. Росія продовжила вільно почувати себе в Сирії (а заодно й у вісьмох країнах Африки), натомість США із трансльованою на весь світ ганьбою залишили Кабул.
Тож 2021 року Путін відчув себе настільки впевненим, що вирішив у буквальному сенсі завоювати Україну. Знаком про остаточне рішення напасти можна вважати публікацію в червні статті «Про історичну єдність російського і українського народів». У грудні Путін висунув США ультиматум, фактично зажадавши ліквідувати військову інфраструктуру НАТО в усій Східній Європі. Проміжною демонстрацією сили Росії стало втручання в протести у Казахстані 5–19 січня 2022 року. Ультиматум відкинули 26 січня 2022 року.
З Мюнхенської промови, ультиматуму-2021, виступів Путіна 21 і 24 лютого 2022 року та з програми пізнішого університетського курсу «Основи російської державності» можна вивести основні твердження путінського режиму про себе самого та ключові вимоги щодо місця Росії у світі.
Загалом їх можна сформулювати так:
а) Росія є окремою державою-цивілізацією, рівною за статусом США і Китаю, з власною сферою впливу, до якої входить Україна;
б) місією Росії є захист не лише своїх інтересів, але й «світової справедливості»: права на незахідні стандарти і «традиційні цінності».
Практично це означало повернутися до моделі Першої холодної війни з розділенням на країни-наддержави і країни-сателіти. Змінювалася лише кількість полюсів — тепер їх мало бути три: США, Китай і Росія. Завоювання України ставало останнім аргументом в російській заявці поділу світу на трьох.
Успішне поглинання України:
1) утверджувало Росію як другу за воєнним потенціалом країну у світі, зокрема, збільшувало її збройні сили;
2) окреслювало межі недоторканної сфери впливу Москви, послаблюючи позиції США і НАТО у Східній Європі;
3) перетворювало Росію на лідера світового антиамериканізму, а США занурювало в чергову іміджеву кризу;
4) долучало українські природні ресурси — від газу до зерна — до російських;
5) дозволяло якщо не розв’язати, то принаймні полегшити етнодемографічну кризу в Росії;
6) міняло баланс на нафтогазовому ринку Європи на користь Росії;
7) створювало умови для остаточного розв’язання проблеми Криму та зняття західних санкцій;
8) відкривало шлях до формального відродження СРСР 2.0 у соту річницю першого союзного договору.
У підсумку якщо Мюнхенська промова лише декларувала відродження чергової російської імперії, то «взяття Києва за три дні» робило цю імперію реальністю. Без контролю над Україною про рівний статус зі США і Китаєм не могло бути й мови. І оскільки ані Захід не хотів погоджуватися з претензіями Москви, ані Київ не збирався капітулювати без бою, Путін вдався до «останнього доводу королів».
Великоросійський шовінізм і українофобія: «один народ»
Якщо російські «маленькі переможні війни» та «вставання з колін» могли бути націлені на різні країни, не обов’язково спеціально на нашу, то третя причина великої війни була безпосередньо пов’язана з Україною. Точніше так: великоросійський шовінізм давно став стратегією для Кремля, і під його коток раз у раз потрапляли американці (як чужі політично), геї (гендерно), євреї (етнічно), мусульмани (як міграційно, так і релігійно) та подекуди інші групи. Але ненависть до українців культивували в Росії спеціально.
У багатьох колишніх імперій визволення їхньої найбільшої колонії чи периферії викликало потужний спалах реваншизму. Як Британія десятиліттями чіплялася за Ірландію, а Франція — за Алжир, так Росія досі не змогла змиритися з незалежністю України. Російсько-українська холодна війна за Крим тривала з 1992 до 1997 року, а зверхність Москви у стосунках з Києвом не зникала ніколи. І найголовніше — імперські шовіністичні й українофобські настрої були поширені не лише серед політичних еліт, але й серед російських обивателів. Тому Путіну було на що спиратися у своїй політиці.
До заперечення існування українців Путін прийшов не одразу. 2001 року він вітав з Днем Незалежності «багатонаціональний український народ». З 2004 року в мові Путіна надовго прописалося формулювання «братній український народ», яке він використовував і під час привітань, і протягом газових війн.
Помаранчева революція 2004 року стала для Путіна особистою образою: українці не тільки не схотіли за російським прикладом згодитися на «наступника», вони ще й посміли відкинути підтримувану очільником Кремля кандидатуру Віктора Януковича. Народні рухи завжди були предметом ненависті колишнього чекіста, а тут він зазнав ганьби, передчасно привітавши Януковича з перемогою. За це Путін почав економічно тиснути на Україну.
Президентство Януковича лише укріпило Путіна в його поглядах. 27 липня 2013 року в Києві на конференції «Православно-слов'янські цінності — основа цивілізаційного вибору України» Путін прямо, хай і з численними застереженнями, сказав, що «спільні духовні цінності» роблять росіян, українців і білорусів «єдиним народом».
Перемога Революції гідності впала в голові Путіна на старі дріжджі Майдану-2004 та Болотної-2011/12 й перетворила нелюбов до України на справжню ненависть. Відповіддю стали анексія Криму та вторгнення на Донбас.
Гібридна війна проти України мала багато цілей:
1) покарати українців, які посміли вдруге скинути ставленика Кремля, чим відновити Путіну імідж мачо;
2) унеможливити для України приєднання до НАТО, залишивши її у сфері впливу Росії;
3) захопити ключовий порт Чорного моря — Севастополь, а заразом і кримський шельф з родовищами газу й газопроводами;
4) продемонструвати росіянам негативні наслідки кольорових революцій;
5) дати російському суспільству почуття втіхи від «повернення в рідну гавань» Криму — одного з найцінніших імперських символів — і тим подолати наслідки Болотної.
Більшості цих цілей вдалося досягти, а з іншого боку, Росія ще не була готова до повномасштабної війни. Тому Путін зробив ставку на підживлення внутрішньої нестабільності в Україні, намагався змусити Київ узяти назад Донбас на кремлівських умовах — з російською мовою та вето на вступ до НАТО. А в очікуванні падіння майданної влади Путін випромінював дружелюбність, у всіх промовах 2014–2019 років називав українців братнім народом. А втім, навіть тоді згадував «один / єдиний народ».
Перемога на виборах 2019 року Володимира Зеленського мала б пом’якшити позицію Путіна, оскільки новий український президент ще за рік до того наголошував на необхідності переговорів з Росією, та й взагалі видавався менш радикальним на тлі Петра Порошенка. Однак Путін на Петербурзькому міжнародному економічному форумі 7 червня 2019 року, коли говорив про Україну, жодного разу не вжив термін «братній народ». Натомість під роздачу потрапили ще й білоруси: «історія склалася таким чином, що наш єдиний народ, а я вважаю, що білоруси, росіяни та українці — це єдиний народ».
В інтерв’ю ТАСС 20 лютого 2020 року Путін проігнорував можливі заперечення українців проти ототожнення з росіянами: «Але я вже багато разів казав: вважаю, що ми один і той самий народ». — «Українцям це дуже не подобається». — «Не знаю, подобається це чи ні, але якщо подивитися на реалії, це так і є». Цієї думки російський диктатор дотримувався і далі — про статтю Путіна 2021 року вже йшлося, а у промовах 21 лютого та 30 вересня 2022 року він окремо підкреслив, що населення України — «наші родичі» й «рідна частина нашого єдиного народу».
Отже, українофобія Путіна сперта на дві основи, кожна з яких має одночасно персональний та інституціональний вимір. Путін як диктатор за посадою терпіти не може Україну за успішні процеси демократизації, європеїзації та націотворення — за те, що подає приклад опозиції, спокушає нижні щаблі еліти та руйнує одностайність простих росіян.
Путін як диктатор за покликанням не може вибачити українцям втрату обличчя — повалення Януковича — і то аж двічі. Путін як загарбник за посадою розуміє, що без підкорення України неможлива жодна «велика Росія». Путін як загарбник за покликанням, можливо, щиро вірить у розділений «триєдиний російський народ», а як ні, то точно до нестями ненавидить «англосаксів» і «бандерівців» — винуватців усіх бід Росії.
Підсумки
Ніде правди діти — усі попередні 20 років правління Путіна підтверджували правильність обраного ним шляху: маленьких переможних війн для плебсу, вставання з колін на глобальному рівні та державного шовінізму й українофобії. Росія раз у раз перемагала, Україна відступала, а США та Європа де-факто заплющували очі на руйнування Кремлем світового порядку й окремих сусідніх країн. Отже, диктатор мав усі підстави вважати, що і цього разу ситуація розв’яжеться на його користь.
Узяття Києва за три дні стало б не тільки найвидатнішим успіхом особисто Путіна, але й найбільшим досягненням Росії після 1953 року.
По-перше, чергова внутрішньополітична криза була б відстрочена ще на одне-два десятиліття. За захоплення «матері міст руських» росіяни вибачили б Путіну абсолютно все і назавжди. Сам диктатор міг би відродити новий СРСР і очолити його, передавши РФ наступнику.
По-друге, світовий порядок був би остаточно зруйнований, а авторитарна вісь Москва — Пекін — Тегеран — Пхеньян взяла б гору над розгубленим і розпорошеним демократичним Заходом. Так, Кремль не повернувся би до розподілу світу на двох, як це було у ХХ столітті, але працювати одним з трьох світових наглядачів не так уже й погано.
Ну і по-третє, деградація та вимирання етнічних росіян були б призупинені на багато десятиліть, а перетворення православної Росії на ісламський Русистан надовго відстрочено. А що це означало б зникнення української (а потім і білоруської) нації — то це Кремлю лише на користь.
Погодьтеся, мало який деспот устояв би перед такою спокусою. А це означає, що без руйнування путінського режиму й перетворення Росії на нормальну державу Україна буде в небезпеці. Навіть коли підпишуть перемир’я.
Бо причини, які породили одну агресію, рано чи пізно породять іншу.
І нам варто бути готовими до цього.