Ти волонтериш з 2014 року, опікуєшся пораненими бійцями та сім’ями загиблих воїнів. Хочу почати розмову з теми поранених. Часто бачу в соцмережах збори на протези військовим, які має забезпечувати держава. Чи дійсно є необхідність у таких кампаніях?
Насправді немає. Протезами, причому непоганими, держава в повній мірі забезпечує і військових, і цивільних, що постраждали від бойових дій. Виняток – якщо це якийсь специфічний протез, наприклад, спортивний.
Ці збори можуть бути шахрайством?
Не думаю, що це шахрайство. Ампутація — це страшно і для людини, що із цим зіштовхнулася, і для її рідних та близьких. А протезування не швидкий процес. Немає такого, що людина отримала ампутацію — і одразу протез. Є певні дії, які повинен зробити лікар для формування кукси, для цього потрібен час. Потім людина отримує навчальний протез, бо з ним треба навчитися жити, управляти ним, а потім уже постійний.
Тому, мені здається, іноді люди трішки панікують, бо не знають, що далі робити. І якщо наступного дня протезист не з\'явився в госпіталі, то людям здається, що їх покинули.
У Міністерстві соціальної політики є гаряча лінія для всіх, хто отримав ампутацію. Там можна проконсультуватися, дізнатися, що і в якому порядку потрібно робити. У цьому плані держава піклується про людей, є хороше забезпечення. Плюс зі складними випадками допомагають й інші держави.
А панікують вони, бо це важко. Можливо тому, що немає належної психологічної підтримки, в достатній кількості. Адже масштаб проблеми на сьогодні в нас достатньо великий.
Ти маєш на увазі, що багато поранених?
Так. На мою думку, в нас досі існує ця пострадянська історія, коли психологічна підтримка людини — це не щось настільки важливе, як лікування. Але досвід показує, що це не так, бо від підтримки залежить функціонування людини в майбутньому. Крім того, поганий психологічний стан людини впливає і на процес одужання.
В Україні зараз з’являється багато ініціатив, наш фонд теж підтримав психологічний напрямок у військовій школі "Боривітер", тому що ми розуміємо, що мусять бути люди, які працюють з пораненими, з тими, хто бере участь у бойових діях.
Зараз у госпіталях є психологи, які працюють з військовими?
Так, почали з'являтися достатньо непогані психологи. І мені здається, що далі їх ставатиме більше.
Я через свій досвід знаю, наскільки люди розквітають, коли їх підтримуєш морально. Є дуже багато історій. Згадую хлопчика, який втратив ногу, висока ампутація. Це була одна з перших ампутацій серед наших військових у 2014 році. Він узагалі не зрозумів, що відбулося. Усі його друзі на війні, він навіть не мав з ким поспілкуватися. Я інколи приходила до нього, просто щоб поїсти разом, говорила з ним. І я розуміла, що людині важливо бачити, що з нею все в порядку – так, у неї немає ноги, і це не кінець світу, усе одно є майбутнє. І, власне, в цього хлопчика і склалося все добре.
Але психологічно цей момент зміни треба пройти, і для цього потрібна підтримка. І фаховий психолог, звісно, в цьому випадку був би набагато корисніший, ніж просто небайдужа людина.
Яка підтримка ще потрібна?
Мені здається, у першу чергу це увага людей.
Як би ти порадила її проявляти, в якій формі?
Людям, які нас захищають, треба казати "дякую". І це було важливо завжди. Дякувати стільки, скільки ми можемо це робити, тому що їхній вклад неймовірний. Вони вкладають своє життя, своє здоров'я.
Мені здається, для них цінно розуміти, що все це недаремно. Щоб не повторювалась історія, як у 2015–2016 роках, коли військові повернулися додому, де їм немає місця, бо ветеранів боялися брати на роботу, не знали, як з ними поводити себе. І без "ми тебе туди не посилали" також не обійшлося.
Як ти думаєш, після цієї війни буде інакше?
Упевнена, що буде. Я дивлюся на людей, які є донорами нашого фонду, на дітей, які приносять гроші, які вони самі заробляють співами чи іншою діяльністю. Я більш ніж упевнена, що з цих дітей виросте дуже здорове покоління зі здоровими цінностями. Бо все дуже просто: в нас є наша країна, наш дім, ми повинні його захищати. І ми всі маємо максимально якісно взяти участь у тому, щоб побороти ворога.
Точка неповернення пройдена. І об'єктивно, обертаючись назад, я бачу, що ми зробили неймовірний стрибок порівняно з 2014 роком.
Раніше мусила доводити, чому я роблю певні речі, що я не дивачка, а для мене просто дивно не робити цього. Зараз ми добилися того рівня свідомості, про який усі мріяли — коли ми всі один за одного, знаємо, що Україна єдина і її треба захищати.
Як зараз змінилося забезпечення в лікарнях, де є поранені військові, порівняно з 2014 роком?
Набагато більше цивільних лікарень почали приймати поранених, у цьому є необхідність. Військові госпіталі мають уже неабиякий досвід.
Забезпечення покращується, але воно ще далеко не ідеальне. Найбільша проблема — медичне обладнання, якого немає, наприклад, у лікарнях містечок, що стали прифронтовими. І ці лікарні ніколи не були готові до такого роду і такої кількості пацієнтів. Окрема історія – лікарні на деокупованих територіях, з яких окупанти все винесли. Тепер ці лікарні теж стали прифронтовими, і там є ще багато що робити.
Ми можемо говорити, що сьогодні ті, які приймають поранених, медикаментами забезпечені повністю і потреби в зборах немає?
Потреби в зборах можуть бути на якісь критичні номенклатури, яких сьогодні немає. І тоді, звісно, треба підключитися, зібрати. Але це точково. І я не зустрічала, щоб хлопцям видавали оці списки медикаментів, які треба купити. А якщо такі випадки є, то важливо повідомляти про них, тому що, можливо, є десь зловживання, про які ми не знаємо, і треба дослідити, чому так відбувається.
За це ми теж боремося з 2014 року: інколи треба не просто закрити якусь проблему, а ще й дізнатися, чому вона виникла.
І як, ця боротьба успішна?
Я вважаю, що так. Як на мене, майбутнє в співпраці волонтерів і держави. Тому що волонтери — це великою мірою освічені люди, які, як мишки ходять, збирають і мають ту інформацію, якої не має керівництво, наприклад.
Як ти бачиш цю співпрацю в майбутньому?
Вона вже відбувається. Наприклад, по деокупованих територіях ми працюємо з головами громад: отримуємо якісь списки, верифікуємо з ними, обговорюємо, що їм треба. І це дуже класно, коли людина на місці з нашою допомогою може щось зробити.
Так само з військовими. Ми спілкуємося з командуваннями на всіх рівнях, і це дуже важливо допомагати якісно таким чином. Наша задача — це допомагати людям робити свою роботу.
Але це не може замінити роботу влади. Так, ми з 2014 року стикалися з тим, що просто робили чиюсь роботу. І в якийсь момент я, наприклад, розуміла, що поки хтось відпочиває, я не відпочиваю, тому що я роблю чиюсь роботу, за яку той хтось отримує зарплату.
Як зараз?
Зараз відбулося певне очищення влади. Я не маю на увазі найвищих представників, це державні органи на різних абсолютно рівнях. Десь ще є держслужбовці старого зразка, але в цілому дуже багато зайшло на посади людей ідейних, класних, які хочуть щось робити.
І в місцевій владі?
Так. От ми були на Херсонщині в Нововоронцовській громаді. Там головою військово-цивільної адміністрації став хлопець Андрій, який ніколи не був у жодній державній структурі. Він був просто волонтером, який вивозив людей з окупованих територій. Але він закоханий у своє селище, в Херсонщину. Наскільки людина широко думає про те, що тут можна на всіх рівнях покращити. І це теж дуже класно, коли головами громад стають люди, які патріоти свого містечка, села.
І так само по інших структурах, з якими ми взаємодіємо. У багатьох є люди притомні, з якими цікаво працювати. Є, звісно, люди, які далі саботують роботу, не без цього, але оцей громадський контроль на сьогодні теж достатньо непогано працює.
Що тебе найбільше вразило з того, що ти побачила на деокупованих територіях?
Коли дивлюся на зруйновані будинки, лікарні, садочки, школи, мене досі дуже шокує оцей ступінь жорстокості і ницості нашого ворога. Це ніколи не перестає дивувати.
Коли бачиш села, які жили своїм життям, містечка, в яких люди щось робили, і просто хтось прийшов і все це знищив без потреби. Там не було ніяких військових позицій, це просто свідоме знищення села. Така сама історія з лікарнями: це місце, де мають лікуватися люди, а росіяни звідти забирають усе, знищують їх. Це мене вражає.
Ти говориш, що ви спілкуєтеся з військовими на всіх рівнях. Можеш розповісти, як це спілкування у вас проходить? Воно теж змінилося, мабуть?
Дуже багато моїх гарних товаришів, яких я зустріла у 2014 році, зараз стали командирами. Це молоді люди, які живуть армією, вони зробили військо своєю професією ще задовго до війни. Деякі з них уже очолюють бригади. Це мене дуже надихає в роботі – як ці молоді хлопці впроваджують зміни, як вони працюють з особовим складом.
Наприклад, мій добрий товариш, який очолив величезну бригаду, впровадив практику відвідування всіх поранених у госпіталі. Уяви собі, що таке для пораненого, коли ти потрапив у госпіталь, нічого не розумієш, родина в шоці – і до тебе приходить представник бригади, дякує тобі, цікавиться, як ти, які в тебе зараз проблеми і що можна зробити для тебе.
Цей досвід можна впроваджувати, множити по інших бригадах, і він буде вітатися. Бо це про відчуття гідності і розуміння, що ти робиш і для чого.
Наскільки взагалі багато в нас таких уже командирів, а не командирів старого зразка?
Моїх знайомих дуже багато. Ці люди часто завершували курси з військової справи в іноземних закладах. Усі вони вивчають історію, цікавляться впровадженням нових традицій в армії або відродженням старих, які в нас забрала радянська влада. Є хлопчик, який був моїм підопічним у 2014 році. Зараз він очолює 24 бригаду. І я дуже цьому тішуся, бо знаю, наскільки він любить свою справу, наскільки він уболіває за людей. Я була в нього недавно, вони зараз займають важливі військові позиції, є втрати, є перемоги. Запитую в нього, як справи. Він перед тим не спав чотири доби. І відповідає мені: "Динаміка є, вона невелика, але позитивна". Кажу: "Ти ж мусиш спати, мати сили". А він розповідає, що одній собаці (а поруч з військовими завжди багато собак, які шукають тепле безпечне місце, де погладять і нагодують) пару ночей сниться щось погане, і тому він не спить.
Ця історія для мене про збереження людяності. Мені здається, що це те, що нас дуже сильно відрізняє від ворога.
Такі командири мислять абсолютно іншими категоріями. Людям їхня робота може здатися жорстокою, але це тільки те, що стосується ворога, а не їхнього приватного життя. У нас точиться війна, страшна і кривава, і це абсолютно не робить людей, які з цим працюють, нелюдяними. І це те, що нас якісно відрізняє від ворога: ми в себе вдома, і наші військові командири не стали жорстокими в звичайному житті. Вони допомагають місцевим, вони залишають місце маленьким радощам — годують собак, котів. (Від LB.ua: а ще знаходять евакуюють котів з небезпечних територій та знаходять їм нових господарів, про що, наприклад, розповідає в інтерв’ю Євгенія Закревська).
Чим зараз найбільше займається фонд Притули?
Фонд має два напрямки: допомога військовим і допомога цивільним, які постраждали від дій російської агресії. Безумовно, частина, яка направлена на допомогу військовим, є дещо важливіша, бо якщо ми програємо цю війну, то в нас гуманітарної діяльності просто не буде.
Але наш напрямок допомоги цивільним теж дуже крутий: ми допомагаємо людям на деокупованих і прифронтових територіях. Після того, як наші військові звільняють якісь поселення, туди заходимо ми з допомогою. Часто просто послухати людей, в тому числі. Ти ж розумієш, що це не про їжу, а про цю єдність.
Коли були на Херсонщині, я зайшла в сільський магазинчик, а там жіночка. Привітались, і вона просто почала говорити, хвилин 10 без зупинок: що робили росіяни, коли прийшли, де вони жили, як розстрілювали будинки, хто в селі загинув, як виїжджав її чоловік, як вона пасла корову і прийшли росіяни. Каже, я в них питаю: “Ви чого прийшли?”. Вони: “Боротися з НАТО”. Вона: “Яке НАТО, ви що, не бачите, я тут корову пасу?”.
Цих людей важливо вислухати, вони дуже самотні у тому, що вони пережили. Не забувати про своїх, тому що в таких умовах, як опинились ті люди, міг опинитися абсолютно кожен з нас.
І ще досі може.
Так.
Як ти бачиш допомогу, яка їм потрібна на майбутнє? Зараз зрозуміло - опалення, вода, світло, їжа, поговорити. Що далі?
Дуже важливий освітній напрямок. В певних місцях залишилось багато дітей. Буває таке, що батьки не виїхали, бо мали проросійські настрої. А росіяни прийшли, зґвалтували, пограбували, забрали все з хати, і пішли. Треба підхопити цих дітей, чимось їх зацікавити. Тому ми допомагаємо гаджетами, щоб вони могли вчитися і відвідувати якісь гуртки хоча б онлайн.
Волонтерство - це ресурсне заняття, чи вигорання теж присутнє?
Це питання із зірочкою. Я не знаю, що таке вигорання.
Було таке, що тобі здавалося, що те, що ти робиш, не має сенсу?
Пригадую 2015 рік, була дуже холодна зима, і я весь час проводила або в госпіталі, або десь на пошті з посилками. Пам'ятаю, я відкрила тоді очі і сказала: "Я більше не можу". Фізично не можу встати, в мене не рухаються руки-ноги.
І тут мені дзвонять хлопці, які стояли під Стахановим (нині Кадіївка, Луганська область — LB.ua). Ми ніколи з ними не бачились. Я досі пам'ятаю, що цього чоловіка звати Женя, він афганець, був ротним в якомусь підрозділі. У них не було зв'язку і вони вилізли на якийсь курган, щоб мене набрати, привітати з Василем і Маланки, і попросити передати їм ковдри. І от вони з того кургана включили мене на гучний зв'язок: "Анічка, як у вас справи? А у нас тут ховрахи бігають в окопах". Це люди жили фактично в полі в дикий мороз і вітали мене з Василем. Отак от закінчилась моя втома.
Ти встала і побігла шукати для них ковдри?
Так.
Звісно, іноді волонтери втомлюються. Буває таке, що вчора військовий подав заявку, завтра ми йому передзвонюємо, а він вже помер. І люди, звісно, не завжди можуть з цим впоратися.
Тому ми в фонді намагаємось говорити один з одним.
І що ти кажеш своїм колегам?
Їх інколи треба послухати, інколи поділитися історіями. Наприклад, в нас була історія, коли ми роздавали квадрокоптери з теплом, і якось випадково дізналися про те, що один із цих коптерів знайшов людину. Збили наш літак, він впав десь в посадці, куди неможливо було добратися, і у хлопця не було шансів вижити. Але ті, хто займаються пошуком, вирішили таки полетіти теплокоптером. І знайшли пілота, який їм махав з кущів. Його дістали, людина поранена, але вижила і живе далі.
І я кажу колегам, що ось це ціна того, що ви робите: спакованої коробки, продзвону, контакту з військовими, заповнення документації, купівлі, завезення, оформлення митних документів. Над тим, щоб ця людина вижила, працювало дуже багато людей. І такі історії допомагають триматися. Хоча по новинам і так все зрозуміло: зараз не час здаватися, а навпаки.
Хіба є вибір взагалі зараз здаватися?
Не знаю, в когось може є. Я вважаю, що в нас немає, тому що дуже цінний момент на сьогодні. Для мене кожна секунда — це можливість щось зробити, допомогти. Я живу в світі, де кожна хвилина має значення.
В такому світі немає страху смерті?
Є. Страх смерті — це нормально. Звісно, я боюся того, що відбувається, боюся за свою країну, за устрій життя, до якого ми звикли. Оця свобода поїхати, куди ти хочеш, вивчати, що ти хочеш. В мене немаленький бекграунд активізму, і ця свобода для мене дуже важлива. Мені дуже не хочеться зараз втрачати цю свободу, яка є в Україні, яку ми всі заслужили, всі здобули.
Але, звісно, ми живемо зараз в реаліях, коли ракета може прилетіти в будь-який момент. І тому голову треба помити бігом.
Бігом, поки є світло і вода.
Так, і це важливіше, ніж якась вонюча ракета, яку я не кликала. Я бачу, що люди не ламаються, і це класно. А страх померти — це абсолютно нормально. Я поки що не хочу. Але я розумію, що можу.
Як ви у фонді реагуєте на повітряні тривоги?
Обов'язково всі спускаємося в підвал. Коли до нас приходять якісь люди, які не хочуть спускатися, ми підписуємо усний договір, що вони під свою відповідальність можуть робити все, що захочуть, але всі співробітники фонду обов'язково повинні спускатися.
Якщо запитати будь-якого українця про те, який найкрутіший проект фонду Притули, скажуть "Народний Байрактар", купівля супутника. А як насправді, що у вас найкрутіше?
Мені дуже подобаються непопулярні речі, які ми робимо, тобто те, що відбувається в фонді щодня. Наприкла, ми не видаємо просто аптечки, а навчаємо, і вже потім видаємо аптечки. Тому що видана аптечка ще не означає виживання. На сьогодні ми навчили вже декілька тисяч людей, ы не зупиняємося, йдемо далі.
Також ми вкладаємося в підтримку військової школи "Боривітер", яка надає швидкі знання людям, які їх, наприклад, не мають, чи мають на неналежному рівні. Школа зараз стрімко розвивається, розширюється, і наше завдання масштабувати цей досвід.
Потім є проєкт по раціях, а це дуже важливо. Хоча це складніше “продати”, ніж проєкт по “Байрактарам”, наприклад.
Чи купуватимете ще Байрактари?
Думаю, що ні. В нас зараз є інші амбітні проекти, ми ж постійно в діалозі з Міністерством оборони, і наші купівлі це не якась там наша задумка, ні, купуємо те, чого потребує військо на сьогодні.
Які великі проєкти?
Буду тримати це в таємниці. Зараз ми закінчуємо проєкт зі "Спартанами" - це броньована техніка, яка дуже необхідна для нашого війська. От зараз це заїде, тоді будемо оголошувати наступні проєкти.
Це буде щось розміру супутника?
Я не знаю, чи це можна зробити ще раз.
Що відбувалося в фонді за лаштунками купівлі супутника?
Мінус моїх N років життя. Це була дуже важка історія, про яку ми не могли розповідати, тому що це складна угода, де я підписувала дуже багато паперів про нерозголошення.
Ти особисто купила супутник? Не Притула?
Так. Я підписала. А купив супутник український народ.
Розумієш, як це класно? Ми взагалі перша країна в світі, яка купила супутник для свого війська. Діти волосся відрізали, щоб купити армії супутник. Це феномен.
Супутник необхідний нашій розвідці. І є подяка міністра, який розповідає, наскільки це важливо, є подяка Генерального управління розвідки. Мені здається, що людям цього повинно бути достатньо. Але я дуже багато зустрічаю критики, що це просто вкрадені гроші, бо ніхто не бачив цього супутника. Хай злітають і подивляься, якщо в них є така можливість. Не знаю, хто ще має сказати, що супутник потрібен. Може, це має бути Селін Діон?
Як ти реагуєш на такі підозри?
Я практично не заходжу в соцмережі. І я вважаю, що критикують якусь діяльність люди, які мають на це час. І я дуже рада, що в них є цей час.
Але знаєш, мені прикро, що люди, мабуть, не вміють радіти, тому одразу починають в усьому шукату зраду.
У вас немає суперництва з "Повернись живим"?
В мене ні. Та і в наших колег теж. Я вважаю, що ми всі робимо одну роботу — вкладаємось в наше військо, яке у нас одне на всіх. Плюс я ще волонтерю трошки, у вільний від роботи час.
У військовому госпіталі?
Так. Цього року я, правда, не змогла зібрати традиційні подарунки дітям загиблих, як робила це кожен рік. За цю роботу взялася моя подруга Оленка.
І хоч це не історія фонду, але я розумію, що діти чекають кожен рік того подарунка. Бо немає такої громади, яка б їх підтримувала, якихось спонсорів.
Це діти загиблих військових?
Так, ті, чиї батьки загинули, починаючи з 2014 року.
Я подзвонила до однієї мами, запитала, чи вони отримали вже подарунок. І чую, що на фоні дитина починає кричати: "Вона мене не забула? Тьотя мене не забула!". Я не знаю, що це за дитина, я не знала її батька, в очі не бачила її мами, але вона знає, що є тьотя, яка її не забула, і для неї це важливо.
Можливо для неї це означає, що не забули її батька?
Так.
Тут теж знаходяться критики, мовляв, "зараз не на часі, у нас війна, а ви просите дітям планшети". Так, просимо дітям планшети, тому що дитина має на чомусь вчитися. А одна мама не завжди може стягнути вартість планшета для дитини. І я вважаю, що це не проблема для нас - скинутися. Тато, можливо, міг би купити, якби був живий, працював, але його немає.
Як ти думаєш, що потрібно цим дітям ще від суспільства?
Це має бути соціальна категорія дітей. І я вважаю, що цим дітям необхідна наша увага від суспільства. Щоб вони знали, що тато загинув за якусь велику ідею, що ми от всі тут існуємо завдяки татові чи мамі цієї дитини.
Як би могла виглядати ця підтримка?
В нас колись ще в "Народному тилу" був проєкт "Діти народного тилу", коли дітям надавали психологічну підтримку. Це дуже важливо для мам, і для дітей, які пережили такий великий стрес. По-перше, спілкування з іншими людьми — це завжди приклад: коли ти опиняєшся в складних життєвих умовах, для тебе є прикладом людина, яка в таких самих умовах як ти, або навіть гірших, досягнула якихось висот або успіхів. І от мами, які втративши годувальника, не здавалися, відкривали, наприклад, якийсь бізнес, надихали інших жінок.
Я маю запитання від твоїх друзів, зацитую: "Аня — це окрема велика планета, прекрасна та недосяжна. У неї є своє особливе бачення того, як ми всі маємо жити в майбутньому, і це найцікавіша частина в неї, бо вона чистий моральний екстреміст. Зло має бути покараним безумовно, добро має перемагати завжди в житті. На жаль, воно не завжди так працює, і тому цікаво, як вона живе з цим ідеалізмом далі?"
Це правда. Я живу в своїй планеті, і я звикла робити те, що від мене залежить. Тобто в мене є своя боротьба зі злом, і вона виглядає дуже здоровою в моїй системі координат. Я можу допомогти військовим вбивати ворога — я буду їм допомагати вбивати ворога. Я бачу несправедливість всередині держави — я буду на неї реагувати. Якщо мене не чують — я буду виходити на вулицю. Тобто от я роблю все, що в моїх силах.
Тобто в тебе в житті зло завжди покаране, і добро завжди перемагає?
Ні, не завжди, але я знаю точно, що я для цього щось зробила. Тобто дивись, я 9 років борюся з вонючою руснею. Я не перемогла, але я знаю, що я зробила рівно стільки, скільки я могла.
Ти часто думаєш про те, коли все закінчиться, і як?
Так, я думаю про це. Я думаю, що після війни я буду далі допомагати з тим, що роблю зараз, працювати в тому напрямку, в якому бачу Україну.
І я розумію, що в моїй голові ще дуже-дуже багато ідей, і я дуже хочу відбудовувати Україну після цього. Так само би хотіла далі розвивати культуру поваги до військових, тому що в нас є теж досвід інших країн які закінчували війну, і потім починалось найстрашніше.
І я знаю, що після війни будуть найважчі часи. І маючи досвід, ми можемо почати готуватись до цього.
Як це може виглядати?
Насамперед, я не прихильниця історій типу "війна, не на часі там карати військових, які роблять якісь погані речі, розберемося потім". Після війни ніхто не буде розбиратися, справедливість повинна існувати тут і зараз.
Також ми повинні створювати умови для реабілітації військових і постраждалих людей вже, якісно підходити до процесу реабілітації психологічної, роботи з сім'ями.
Коли мені кажуть, що не на часі, наприклад, якісь реформи, я кажу "Люди, які зараз воюють, куди вони повернуться?". Ви зараз в тилу повинні їм забезпечити нормально функціонуючу державу. Пригадуєш історію з 2014-2015 років, коли хтось зловживав з влади, одразу казали "зараз хлопці з фронту як прийдуть…". Я думаю "Звичайно, їм немає що робити. Вони ж зараз там на фронті виключно для того, щоб повернутись і розбиратися з вашими косяками, з якими ви по якійсь причини розібратися не можете".
Це люди, які зробили свій вклад, вони зараз воюють на своєму полі бою. Люди, які зараз знаходяться в тилу, повинні робити щось на своєму. Щоб вони повернулися в комфортне суспільство з умовами, справедливістю.
Коли ти говориш про те, що після війни може бути найстрашніше, що ти маєш на увазі?
Історично так склалося, що суспільство виснажується після війни, залишається осад, горе. І коли я бачу, що люди там відкладають шампанське на перемогу, сукні купують, я кажу: "Мені дуже прикро вас засмучувати, але день перемоги — це не буде велике свято на Майдані, де ми всі будемо на вулиці обійматися і радіти, що війна закінчиться. Це буде день, коли ми залишимося з втратами, руйнуваннями, сльозами, втомою і розумінням, що закінчилось щось дуже страшне".
Там не буде свята, ми не видихнемо, і життя не почнеться дуже класним, тому що не повернуться додому багато людей, тому що багато людей втратили здоров'я. Для сім'ї це дуже важко насправді. Не забуваймо, що один військовий чи військова — це не одна людина, це вся сім'я. І коли хтось воює, то воює вся його сім'я.
Нам потрібно зараз просто стрімко рухатися вперед, дуже стрімко. І ніхто не залишиться забутий, я більш ніж впевнена, ніхто не залишиться покинутий. Але станом на сьогодні ми не можемо собі дозволити зупинитись, нам треба постійно рухатись вперед.
Цифра втрат, яку ми почуємо в день перемоги, нас приголомшить?
Чесно кажучи, для мене одна людина, яка загинула, це вже страшно. Коли вона, живучи на своїй землі, загинула від якогось дебіла, який просто вирішив, що йому можна вбивати людей.
Чи закінчиться це завтра, чи закінчиться це через 10 років, цифра буде велика, тому що вона несправедлива. Так не мало бути.
Що кажуть твої військові про ситуацію на фронті зараз?
Як сказав мій товариш: "Динаміка, є вона невелика, але позитивна". Хлопці тримаються, дівчата тримаються, дівчата, до речі, теж в нас фантастично абсолютно воюють.
Яким чином може закінчитися війна, як ти уявляєш?
Це звільнені всі території України і покарані всі винні.
Це не Путін пускає ракети. Мені якось хлопці з ППО принесли шматок "Іскандера", збитого над Києвом, і я згадала, коли проти росіян ввели санкції, всі їхні зірки ходили в футболках з надписом "Не смішіть мої Іскандери". Це ж була пряма погроза мирним людям України від мирних росіян.
Тому якщо ми просто звільнимо територію і почнемо відбудовувати країну, а винні будуть гуляти на свободі, моя війна на цьому точно що не закінчиться.
Росія має страждати. Я дуже цього хочу.
Яким чином?
Вірю в справедливість, яка відбувається дуже часто без моєї участі. Я не хочу, знаєш, покарати там якихось росіян санкціями чи репараціями. Я хочу, щоб світ повернувся так, щоб росіяни ще просили про те, щоб померти. Отакого я їм бажаю. За все, що вони зробили, кожна людина в Росії, яка підтримує вбивство чи яка каже: "А что я могу сделать?". Це їхня вина, кожного.
Я поставлю тобі ще одне питання від нашого читача: "Як тобі через це все вдається пронести любов?"
Так вона і рухає мною. Я відчуваю любов до колективу, до країни, до її людей.
Як це поєднується з цією ненавистю, яку ти відчуваєш до росіян, і яку я чудово можу зрозуміти?
А це нормально. Для мене так і має бути, коли в тебе є щось своє, а хтось хоче це забрати, вбити, покалічити. І це абсолютно нормальна реакція відкусити лапу тому, що чіпає твоє, яке ти дуже сильно любиш.