ГоловнаСуспільствоВійна

Зайці без депресії, або Як пережити тривожне очікування

Прогнозування – справа вдячна, як усяке ворожіння. Можеш говорити і писати що завгодно з більш-менш розумним виглядом – багатозначність і емоційність забезпечують масову аудиторію, а посилання на інформаційні помийниці та їхні коменти додають об’єктивності й авторитетності. Банальності, подані сенсаційно, як і сенсації позавчорашнього дня, розширюють зіниці, насторожують слух і притупляють здоровий глузд.

Ризику ніякого – мало хто тебе згадає, коли настане реальна подія. Людям буде не до того.

Історичне коріння такого типу прогностики, якщо мати на увазі більш притомних людей, це початок ХІХ століття, коли П’єр Лаплас сформулював припущення («демон Лапласа»), що коли зібрати всі знання про всі явища та події, які відбуваються в певний момент, то відкриється можливість передбачити майбутні події та перебудувати минулі. 

Це був період, коли люди, котрі щойно опанували таблицю множення, вирішили, що вже схопили бога за бороду. За двісті років навіть у фундаментальній науці такий погляд на причинно-наслідкові зв’язки змінився індетермінізмом, послідовники Давида Юма перемогли адептів Бенедикта Спінози. В основі сучасних поглядів лежить заперечення загального зв'язку між явищами та подіями – тобто не всі явища та події виникають унаслідок якихось причин. Загальний зв'язок усіх явищ з усіма подіями достеменно не встановлений, а отже, не доведений.

Але як людям подобається мислити підходами ХІIV–ХІХ століть, то нехай. Головне, щоб ви в ці рольові ігри не залипали всерйоз.

Хіба що ледачий не писав і не говорив про наступну ескалацію російського вторгнення. Тут ворожбити діляться на дві категорії. Одні просто малюють карти і плани, схожі на геополітичні ігри дітей Льолі і Оськи з колись популярної повісті Льва Кассіля «Кондуїт і Швамбранія». Інші хоробро додають тезу, що після цього от уже буде («за два-три тижні») остаточний крах Московії. Є фахівці з прохідності танків і боєзапасу ракет.

Фото: EPA/UPG

Окремі лицарі плаща і кинджала (закреслено), вишиванки і макогона, перед тим фахівці з ІПСО, говорять про зрадську зраду всередині країни і світову зволікальну змову із замирення України з Росією.

Банальність цих суджень полягають у цілковитій достовірності того факту, що кожна війна чергує періоди відносного балансу сил зіткнення з періодами оперативної переваги котроїсь сторони.

Українська суспільна свідомість розмежувалася на різні кола пекла. І географічно, і психологічно. Мешканці кожного з цих пекельних кіл справедливо вважають власні страждання найтяжчими. 

Найменше нагадування про те, що десь є значно гірше або в них самих може бути ще гірше, викликає приховане роздратування. І підсвідоме ігнорування додаткових обтяжувальних чинників.

Тобто всі розуміють, що щось таки буде. Усі говорять про те, як саме воно може бути. І всіх це додатково грузить, наче мало їм того, що вже пережили. Вмикається так звана психічна індукція, взаємне зараження додатковою невротизацією.

Як говорилося, інстинктивно вона витісняється в підсвідомість. А отже, б'є по соматиці, серцево-судинній системі, загалом по фізичному здоров'ю. Усі теперішні хвилі ковідів і грипів у тому числі є наслідками стрімкого зниження імунітету через цей безперервний масовий стрес. (Від редакції: але не забувайте все ж таки вакцинуватися).

Державна пропаганда, усі ці «єдині марафони» і пафосні реляції чиновників та відомств, з одного боку, роблять корисну справу. Вони констатують і транслюють реальний спільний погляд держави та її громадян на війну, узагальнюють різні наративи в одну ідеологічну платформу тощо. З іншого, вони такий собі «колективний арестович»: напарюють рожевий оптимізм людям, у яких є на це запит. Біда в тому, що політична гламурність, камуфльована обставинами воєнного стану, традиційно бреше про власні помилки, неокорупцію, кумівство й корпоративізм.

Це сильні люди можуть визнати власні помилки, якими б трагічними їх наслідки не були для них і для країни. Тому сильні люди рідко стають політиками, бо вони мають принципи. А політика – це мистецтво брехні. До того ж приватизація країни змушує посередностей традиційно оточувати себе випадковими людьми і просто негідниками, бо вони легко керовані. Проблема в тому, що вони легко керовані ким завгодно, а насамперед баблом.

Широкі народні маси не страждають від надміру інтелекту, але розум їм заміняє інтуїція. На жаль, вона не є електоральним інструментом, але чуйку на фуфло, якщо говорити народною мовою, маси точно мають.

Поки за основний об'єм державного фуфла віддуваються перед масами президент і його спічрайтери (і роблять це поки що більш-менш успішно), у суспільстві наростають тривожні очікування.

Війна як змінний конденсатор спеціального призначення і великої ємності. З одного боку – у нас москалі, з іншого – Україна. Українська влада, наші партнери і союзники – це діелектрик, ізоляція, прокладка між обкладкам конденсатора. Якщо напруга більшає, а прокладка ушкоджена або не розрахована на таку напругу, відбувається гальванічне з\'єднання, пробій. Усе згорає.

Державна інформаційна політика сукупно показує дедалі більші вади своєї функції, бо було ж усе розраховано на «два-три тижні». Фастфуд – це добрий харч нашвидкоруч, коли не до гастрономічних витребеньок. Але якщо вас годують цим цілий рік, то лише питання часу, коли вас остаточно знудить.

Фото: тг-канал Цаплієнка

Тривожна депресія, речниками якої є вищезгадані прогнозисти і просто нервові коментатори, аж ніяк не є масовим українським явищем. Людям, які реально перебувають у пеклі, а на них лізуть чорти, не до депресії. Ті, хто виїхав за межі країни або живе за пару кроків від західного кордону, мають свої неврози і фрустрації, але теж не зовсім про те, як би їм пережити весну.

Депресією наші просунуті посполиті часто називають просто поганий настрій або в кращому разі невротичний стан. Бо песимізм, апатія, швидка втомлюваність, постійна невдоволеність, відчуття безпорадності і непотрібності рідко буває одним пучком, а по одній квіточці з цього букету кожен у себе може знайти і без усякої війни. У клінічній депресії ще важлива генетика, так що все це не зовсім про вас. 

Але оскільки так прийнято казати, то згадаю вікопомну шкалу Кюблер-Росс: «заперечення – гнів – торг – депресія – прийняття». Шкала старенька, 1969 року. Хоч і йшлося в ній про смертельні хвороби і критикували її за брак емпіричних даних, але суспільству вона зайшла. Бо всі слова зрозумілі і схоже на правду.

Ну от, припустімо, ми зараз на стадії «депресії». Усяке самолікування, в тому числі психологічне, має на меті повернути пацієнта до якогось попереднього стану, коли йому було відносно краще. У реальності воно як романтичне бажання повернутися в дитинство, бо пам’ять про нього здебільшого втримує лише якусь милоту. А всі біди, плачі і трагедії просто забуває (гірше дитячих хіба що підліткові пубертатні трагедії).

Якщо накласти цю шкалу на перебіг війни, то дуже сумніваюся, що хтось хотів би повернутися у 24 лютого минулого року з відчуттям «цього не може бути!».

Вихід тільки один – рухатися вперед, до стадії «прийняття». 

Зараз поясню, що я мав на увазі. Писав про це неодноразово, але варто повторити. Прийняття війни не як жахливого випадку, а як усвідомленої реальності збереже вам психіку, а можливо – життя.

Якщо ви повторюєте мантру «Зі мною це не може статися, тому що зі мною це не повинно статися» і при цьому заклякаєте, як заєць під час гавкання псів, ви – легка здобич для реальної депресії. Заєць принаймні має розуміння того, що в чистому полі краще покладатися на прудкі ноги. А ми всі – в чистому полі, лопушком не накриєшся. Коли ви рухаєтеся, ви незручна мішень. Якщо завмираєте – зручна. Ця метафора не тільки про фізичний простір. Не втрачаєте здатність думати головою в тяжку хвилину – значить, рухаєтеся, живі.

Фото: depositphotos.com

Прийняття війни – це розуміння того, що з вами і вашими близькими в будь-який момент може трапитися що завгодно. Це взагалі-то таке банальне правило життя, просто війна його робить дуже конкретним. Усе, що ви читали про смерті, каліцтва, катування, полон, тортури – воно все тут і зараз, може проявитися в будь-який момент.

Визнати це дуже важко, жити з цим жахливо. Але якщо поставити питання, жити з якимось відчуттям чи не жити взагалі, сподіваюсь, ви все ж оберете життя.

На війні не буває «цивільного населення», якому за самим фактом беззбройності і орієнтації «поза політикою» чомусь належить подарунок від долі. Це все красиві юридичні формулювання, складені респектабельними правознавцями в затишку комфортних кабінетів. Вони працюють до і після, а ми з вами тут і зараз. Ви поводитеся або як воїн, або як жертва, незалежно від того, де перебуваєте.

Тут такий тонкий момент, що емпатичне ототожнення себе з жахами війни – воно стихійно-гуманістичне, людське, але це найкоротший шлях до вигорання. Я не про це і категорично цього не раджу. 

Розуміння того, що ви не глядач трагедії, а її учасник, принаймні дасть більший сенс вашому існуванню (а депресія – це саме про позбавлення сенсу життя) і можливість правильно оцінити свою особисту роль у ній.

Повторення ворожого масштабного наступу буде. Небо знову буде падати нам на голови. Либонь, не всім однаково, але тут як пощастить. Проте абсолютна більшість з нас переживе і це, як пережила все попереднє.

Важливо пережите це з відчуттям перемоги над своїми страхами. Заздалегідь труситися і скиглити – справа абсолютно марна. Переживати щось можна в момент переживання, але точно не до і не після. Життя надто коротке, щоб марнувати його на такі дурниці.

Олег ПокальчукОлег Покальчук, ​соціальний психолог
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram