Військовий аспект дуже важливий
У Нью-Йорк, на Генасамблею ООН, українська делегація на чолі з президентом поїхала з Планом української перемоги. (Пізніше Зеленський також представив цей документ у Верховній Раді. — Ред.). Як можете прокоментувати основні напрямки й тези?
Якщо подивитися на ці пункти, то виходить, що це не план перемоги, а ті пункти, про які ми і так постійно говоримо: військова допомога та вступ до НАТО. Але як вступити до НАТО, якщо ми маємо окуповані території? Ці дискусії ведуть постійно. На останніх двох самітах, у Вільнюсі та Вашингтоні, це було вже начебто на межі ухвалення рішення. Але я скептичний щодо цього. Я вважаю, що НАТО не готове геополітично приймати рішення витягувати Україну із сірої зони й припиняти торг з Росією стосовно можливого статусу України.
Для мене це були певні емоційні сигнали і з боку президента України, і з боку наших союзників, але все ж головний аспект тут військовий. Президент натякав на те, що ми можемо завершити цю війну до кінця цього року. Тобто припинити цю війну в нинішніх умовах можливо лише військовим шляхом, а саме: завдавши військової поразки, на що натякали українські удари по російських військових складах напередодні поїздки. За різними оцінками, це були дуже потужні удари — близько 700 тисяч снарядів і боєприпасів було знищено. Нашим партнерам демонстрували, що це шлях до припинення війни, а після того дипломатичним шляхом можна йти до перемоги чи завершення цієї війни не на умовах Росії. Тому що, в принципі, наразі перемога має вигляд завершення війни не на умовах Росії, а на умовах справедливого, всеосяжного, стабільного миру, як це сказано у формулі президента Зеленського. Тому для мене це все ж таки військовий аспект — ударити по Росії так, щоб Путіну стало вигідно розмовляти про припинення війни. Бо наразі в Путіна немає мотивів завершити війну. На 2025 рік у нього ще точно достатньо сил. Далі вже можуть бути варіанти, якщо почнеться рух на зниження цін на нафту, якщо санкції перейдуть у режим ембарго тощо.
Чому військовий аспект дуже важливий? Ми продемонстрували, як вичищаємо військову інфраструктуру Росії саме на російській території. Тоді вони не зможуть вести операцію проти України. Зараз існує задзеркалля: є операція проти України на українській території, є військова інфраструктура, яка забезпечує цю операцію на українській території. Що таке військова інфраструктура? Це різні командні пункти, склади з боєприпасами, логістичні хаби, комунікації, скупчення особового складу, військові частини тощо. Усі вони досить комфортно перебувають на російській території і спокійно себе почувають на дальності 300 км і більше, аж до Уралу. Ті самі пускові установки «Іскандер» базуються в радіусі 300 км. А якщо їх перетягнуть далі, то вони будуть неефективними: їхня дальність — 500 км. Тобто якщо навіть перетягнути їх на 300 км, у них буде лише 200 км. Вони дуже дорогі, їх не так легко виробляти, їх фактично із заводу направляють на пускові рубежі. Тобто якщо ми знищимо кілька пускових установок, якщо вони будуть вимушені перетягнути все на 300 км, то вести операцію стане набагато складніше.
Є такий аргумент, коли Україна почала використовувати «Хаймарси», то Росія спочатку була трошки шокована. Потім вони перетягли всю інфраструктуру на 60–70 км і більше — так, вони адаптувалися, але це зайняло певний час. І якщо ми говоримо про примушування Росії до усвідомлення, що треба не лише ставити ультиматуми, а й говорити про реальне припинення війни, то навіть двох місяців, поки Росія не може воювати ефективно, достатньо, щоб Україна провела свої операції, які могли б знову перевернути шахову дошку. Я говорю, звісно, про Крим.
Імовірно, рішення про дозвіл використовувати далекобійну зброю партнерів для ураження цілей на території Росії відтермінують до зими. Що може бути причиною такого рішення?
Я вважаю, що головною перепоною дозволити удари по території Росії є внутрішня ситуація в США — виборча кампанія. Очевидно, що політтехнологи Камали Гарріс не хочуть, щоб російсько-українська війна стала більш контрастною з погляду передвиборчої кампанії демократів. Якщо подивитися на їхні мітинги й тематику, яку вони постійно використовують, то там немає України та війни, там в основному внутрішні проблеми. І це можна зрозуміти. Вони сприймають російсько-українську війну як той фактор, який може використовувати Трамп, оскільки відразу йде логічний ланцюжок до катастрофічної так званої евакуації з Афганістану. Трамп постійно каже, що Байден — слабкий президент, Камала не зможе керувати цим хаосом, США втрачають можливість бути лідером світу, тому треба обирати його. І через це політтехнологи Камали Гарріс намагаються тримати це як low profile.
Тобто дозвіл Україні бити американською зброєю по російських складах і військових частинах на російській території буде ескалацією. Очевидно, що росіяни намагатимуться це інформаційно роздути. Тому що, наприклад, ми б'ємо українською зброєю — ескалації немає, усе добре, взагалі ніхто про це не говорить. Яка була реакція російського інформаційного простору на удари по складах? Ніяка. Просто впали уламки, трава погоріла, 700 тисяч боєприпасів згоріли — нічого страшного.
Тому наші західні партнери вважають, що це може призвести до небажаних наслідків. Я бачив нещодавню публікацію оцінок американської розвідки — вони пишуть, що це недоцільно, бо може призвести до непрогнозованих наслідків і військової реакції. Ми знаємо, що ніякої реакції Росії не буде, її не може бути. Вони якраз хотіли продемонструвати свої можливості перед візитом президента Зеленського в США — намагалися провести випробування своєї суперперспективної ракети «Сармат». Проте ракета вибухнула і повністю знищила унікальний випробувальний комплекс на космодромі «Плесецьк», продемонструвавши свою застарілість.
Ця ракета є копією української ракети «Сатана», якої ми не обслуговуємо сертифіковано вже 10 років. А ця копія начебто вже удосконалена, але не йде, не можуть росіяни її створити. І ця ракета в них є ядром системи стримування фактичних ядерних сил Росії. Тобто російський ядерний блеф базувався на цьому випробуванні. Випробування не вдалося. Якби «Сармат» спрацював, дуже логічно й виглядало б дуже класно, аби Путін заявив про зміну своєї військової доктрини — почав ганяти всіх своєю ядерною дубинкою. Але воно не працювало — «Сармат» вибухнув, ядерна доктрина має вже несерйозний вигляд. І мені здається, що в цих умовах наші американські партнери занадто багато рефлексують на те, чого насправді немає, кажуть, що будуть боятися ескалації, бо це може призвести до непрогнозованих наслідків і російських ударів. Звісно, феесбешники таке люблять: вони бачать страх і кажуть, що дійсно вдарять. Хоча логічно було б спитати, чим вони вдарять? Бо вони не можуть більш ніж два роки взяти Вугледар, не кажучи вже про те, щоб іти кудись на Мадрид. Я не впевнений, що американські розвідники думають саме так, як зазначають у своїх оцінках, але політичний момент вимагає написати саме так.
Ядерний шантаж як інструмент геополітичного впливу
А хіба не ескалація на полі бою з боку Росії те, що вона веде розвідку й планує удари по трьох атомних електростанціях України? Чи не варто Заходу реагувати на ці загрози для цивільного населення?
Це не про поле бою, а про елементарне дотримання міжнародного права. Росатом, який веде бізнес із нашими західними партнерами на десятки мільярдів доларів, фактично є керуючою компанією окупованої Запорізької АЕС. Я сказав би, що МАГАТЕ й наші західні партнери недопрацьовують — треба вже ввести санкції стосовно Росатому. Бо Росія використовує шантаж. Зеленський говорить не про поле бою, не про ядерні війні, не про зоряні війни, а про елементарну річ — просто виженіть звідти Росатом, віддайте Запорізьку АЕС Україні й усе буде добре.
Як би важко зараз не було на полі бою, Росії вже не вдасться створити щось сенсаційне до американських виборів. Вони хотіли взяти Покровськ і якось розібратися з Курською областю — уже зрозуміло, що їм не вдасться. Вони провалилися вже тоді, коли тільки ухвалили рішення ігнорувати цю проблему замість того, щоб надіслати туди п’ять дивізій і вдарити у фланги українського угруповання. Усе це затягується. Тут уже ведуть українці, вони ініціюють ситуацію. І те саме можна говорити про інші аспекти. Тобто в них немає якоїсь сенсації, щоб сказати новому президенту США про повну перемогу в чомусь, що дає можливість вимагати ультиматумом примушувати Україну до капітуляції.
Єдиний спосіб зараз — гуманітарна катастрофа в Україні. А це означає знову знищити наші розподільчі потужності. Можливо, по ядерних станціях вони бити не будуть, але битимуть по тих розподільчих підстанціях, які забезпечують електроенергією Україну. Це призведе до гуманітарної катастрофи, потоку біженців, тиску на Європу й так далі. Це буде аргументом, коли Путін зможе казати, що здатен вдарити ще там і натиснути на полі бою. Тобто це працює як шантаж.
Станом на сьогодні Росатом, на жаль, є недоторканним, але це не просто російський державний бізнес, це установа, яка певним чином забезпечує Збройні сили РФ. Чи не є це джерелом великої небезпеки для світу, зокрема ядерної?
Росатомом довгий час займався Сергій Кирієнко — близький до Путіна, відомий методолог, реформатор з команди 1990-х, дуже ефективний управлінець. Він підхопив Росатом, коли той захитався, створив з нього ефективну структуру і реально використовує це як інструмент геополітичного впливу. Тобто всі ці проєкти з країнами Заходу, Глобального Півдня, пострадянського простору: будівництво нових електростанцій (Угорщина, Казахстан, Туреччина) або торгівля ураном (США) — усе це цілеспрямовано використовують як важіль впливу, зокрема, на ситуацію з Україною. Це не випадково вийшло, що Росатом задіяний у всіх цих проєктах саме тоді, коли постало питання, що робити з Росією та як на неї тиснути. Ці умови, залежності, мережу впливу, з якої тепер не можна вилізти, створювали Росатом, Кирієнко та Кремль цілеспрямовано.
До прикладу, США не можуть зараз просто припинити всі ці атомні проєкти, бо це довгі процеси і, безсумнівно, безпека. Натомість Німеччина змогла швидко знайти такий варіант для газу. Хоча, чесно кажучи, для мене це був сюрприз і здивування, адже вони ще за часів Радянського Союзу були зав'язані на дешевий російський газ. Мабуть, Захід хотів би вилізти звідти, але він скромно вдає, що це не так сильно впливає на поле бою. Але насправді впливає: є окупована Запорізька АЕС; є факт, що Росія окупувала Чорнобильську АЕС, а потім втекла, наче нічого й не було; є реактор в окупованому Севастополі. Тобто це питання комплексне, і загрози нашим атомним станціям теж нікуди не ділися.
Вісь зла VS вісь супротиву Заходу
На початку повномасштабного вторгнення основним джерелом військового потенціалу Росії були радянські запаси. Зараз очевидна співпраця Росії з Іраном, Північною Кореєю, Китаєм не лише в питаннях торгівлі, але й спільних навчань. Як би ви охарактеризували кількісний і якісний військовий потенціал цієї коаліції?
Тут є кілька рівнів. Варто розуміти, що коли Росія щось створює, то це завжди геополітика. Наприклад, ОДКБ мало б бути як НАТО, але воно так не працює. Це порожня організація, але вона однаково має існувати, тому що в Росії мають бути військово-політичні союзники. Вони насправді не союзники, а васали, але так працює російська імперська думка. Наприклад, БРІКС і ШОС також задумували як аналоги об'єднавчих міжнародних структур, але вони не виконують цієї ролі. Кожна країна-член по-своєму дивиться на ШОС і БРІКС: Китай по-своєму, Індія по-своєму, Росія по-своєму. Тобто там немає зобов'язань, наприклад, Індії перед Китаєм і Росією щось виконувати в їхніх інтересах, кожен працює у своїх інтересах. Росія розглядає це виключно з імперського погляду, і якраз військово-технічні зв'язки є елементом цієї геополітичної імперської концепції.
І нашим західним партнерам треба пояснювати, що насправді ситуація дуже серйозна. Це не контракт між Росією і Північною Кореєю в одиночному проєкті — це Росія інвестує в Північну Корею китайські гроші, зароблені на нафті. Ці гроші йдуть без конвертації в Північну Корею, далі — без конвертації — у Китай, де за них закуповують сировину й компоненти для випуску боєприпасів, а безкоштовна й дисциплінована робоча сила в Північній Кореї їх потім виготовляє.
Тобто це як ідеальна комп'ютерна гра, де ти маєш військовий завод у вигляді країни, де ти купляєш усе, що хочеш, потрібні тільки гроші. А грошей, на жаль, у них в еквіваленті сотні мільярдів доларів, бо вони торгують своєю нафтою з Китаєм, Індією та іншими країнам. І цей комплексний потік технологій, компонентів, мікроелектроніки, усіляких військових рішень іде між Росією, Північною Кореєю, Іраном і Китаєм. Китай там завжди в тіні, але без Китаю нічого не було б. Китай забезпечує структурну підтримку. Наприклад, верстати, які не є товаром військового призначення, але без верстатів не можна нічого робити, або сировина й порохи для боєприпасів. У Китаю є свої можливості, він забезпечує Північну Корею, Іран, Росію цими сировинними джерелами, і це працює насправді.
Тож ми можемо говорити про певну вісь зла, але ще є так звана вісь супротиву Заходу. Туди входять дуже багато країн з різними інтересами. Та сама Індія є конкурентом Китаю, вона використовує Росію у своїх інтересах дешевої нафти, але при цьому спокійно працює зі США, отримує військові технології та закуповує літаки у Франції. Усе це працює системно. Росія використовує цю вісь супротиву Заходу, де також є Африка, Глобальний Південь, Латинська Америка, які не можуть сказати, що вони із Заходом. І, можливо, вважають, що було б добре, якби захід трохи поступився своєю лідерською позицією. Але далі вони не можуть запропонувати нічого кращого. Росія хоче все це зруйнувати. А, наприклад, Індія дивиться на руйнацію цього світового порядку як на можливість потім запропонувати щось своє.
Але чи може на зміну світовому порядку прийти світовий хаос, який буде тривати десятиліття?
Це в інтересах Росії. Чи це в інтересах Китаю? Ні. Китай все-таки цікавить свій порядок, який він буде контролювати не тільки з економічного погляду. Якщо подивитися на китайський проєкт «Один пояс — один шлях», який глобально спрямований у тому числі й на Європу, то там не тільки економіка, а комплексний контроль простору. Не країн, а саме простору метафізично — проходячи через різні регіони, усе ж метою всіх цих кроків є європейський ринок.
До речі, Путін уже двічі ламав ці плани Сі Цзіньпіна, коли анексував Крим й атакував Україну на Донбасі. Він зламав китайцям уже фактично реалізовані проєкти, у тому числі в Криму — проєкт будівництва порту та проєкт оренди сільськогосподарських земель на півдні України, що вже начебто узгодили з урядом Януковича. Україна до того ж рухалася до підписання асоціації з ЄС, що відповідало інтересам Китаю. Путін, по-перше, тиснув на Януковича, щоб не підписувати асоціацію, а по-друге, своєю війною зламав ці плани у 2022 році остаточно. Хоча я впевнений, що Путін обіцяв Сі, що це буде швидка операція, Україна знову стане підконтрольною і «Один пояс — один шлях» засяє по-новому. Тому Китай спочатку дивився на все це досить позитивно, бо це було в його інтересах — викинути США, ослабити Європу, контролювати Україну, яка є величезною територією з погляду логістики, де можна реалізовувати багато проєктів.
Члени НАТО розцінюють членство України як загрозу
Архітектурою безпеки для України є членство в НАТО. Але під час останніх самітів було зрозуміло, що на них Україну до Альянсу не запросять. Якими можуть бути наші аргументи, якщо партнери не прагнуть повноцінно відкривати двері Україні зараз?
Уже абсолютно ясно, що багато наших партнерів – членів НАТО розцінюють включення України до організації як загрозу. Я сказав би, що в першу чергу багато європейців вважають, що якщо включити Україну до НАТО, це означатиме пряму війну з Росією, а вони цього не хочуть. Тому вони кажуть, що включення України до НАТО — це дестабілізація самого НАТО.
Можна погодитися, що це дійсно дестабілізація для організації, яка хоче просто тихесенько сидіти, поки все довкола горить. Виходить, що це не організація безпеки, а просто закритий клуб, який не хоче зачепити когось довкола, бо це може дестабілізувати спокій і комфорт. На жаль, саме так і відбувається. І заяви генсека НАТО були про це, і адміністрація Байдена про це говорила, що не можна допустити ескалації та прямого конфлікту з Росією. Європейці тут поводяться тихіше, але зрозуміло, що вони дійсно не хочуть відповідати за безпеку України, та ще й таким чином, щоб довелося воювати з Росією.
Але, наприклад, мені в цьому питанні симптоматична заява президента Чехії Петера Павела, яку в нас багато хто сприйняв як проросійську. Петер Павел — наш великий друг, і це не проросійська заява. Він чеський генерал, який працював на керівних посадах НАТО, тому часто каже трошки більш прямолінійно, ніж політики. І він сказав, що Україні треба буде погодитися на тимчасове визнання окупованих територій окупованими, так, як ми визнавали окупованими, до прикладу, країни Балтії чи Східну Німеччину. Тобто спочатку буде якась модель холодної війни, а колись потім це все реалізують. Він також додав, що в цих умовах можна буде розглянути питання вступу до НАТО. Можливо, це і є той підхід.
Але коли ми говоримо про Росію, то я собі не уявляю, як це зробити. Якщо уявити собі, що ми зупиняємося на цій лінії фронту, то виходить, що треба буде вирішувати, чи частину Курської області теж приймати в НАТО. З іншого ж боку, сьогодні росіяни стоять тут, завтра вони перейшли якусь вулицю в якомусь селі — чи означає це вже застосування п'ятої статті? Бо інакше росіяни можуть по одній вулиці кожного тижня захоплювати нові території. Бо регламент може бути прописаний в угоді про припинення вогню, але це може не працювати. Ми це вже проходили на прикладі Мінських домовленостей: домовленості про припинення вогню були, але реального cease-fire не було, напевно, жодного дня.
Можна пофантазувати, що це спрацює, якщо там буде місія таких потужних країн, як, наприклад, США, Китай, Індія, а також ЄС, які створять буферну зону, в якій стоятимуть ці миротворці, будують стіну, ці території вважають тимчасово окупованими, ведуть переговори про вивід російських військ звідти, а в цей момент Україну приймають до НАТО. Я думаю, що повноправного членства тут не може бути, наприклад, як це було в Західної Німеччини. Так, Західна Німеччина була розділена, але вона була членом НАТО, і це насправді працювало, хоча там була постійна напруженість. Я думаю, що в нинішніх умовах ця ситуація досить нереальна. Особливо про Крим я взагалі не говорив би, що ми офіційно відмовляємося забирати його військовим шляхом. Я думаю, що це може бути в тому документі, щодо якого НАТО буде з нами консультуватися, адже в разі повернення Криму військовим шляхом виходитиме, що Україна втягує НАТО у війну. Тому, напевно, там буде прямо декларовано, що Україна бачить тільки дипломатичний шлях визначення статусу Криму. Я не виключав би таких варіантів. Бо уявімо, що Путін зникає, нові кремлівські еліти думають про те, як знімати санкції, готові до припинення вогню, відведення військ, буферної зони, миротворців, але Крим залишається окупованою територією. Я на це не пішов би.
Наш головний принцип — асиметрія в усьому
Триває гарячий етап війни, і лінія зіткнення може бути зовсім в інших координатах. Наскільки реалістично, що Росія захопить стратегічні населені пункти типу Покровська з огляду на те, що Росія також планує збільшити оборонний бюджет на наступний рік?
Війна не ведеться лінією чи схемами. Є завдання — їх виконують. Зараз у російської армії політичне завдання. Якби російські генерали мали можливість якось керувати бойовими діями, то вони так не воювали б. Я думаю, що вони взагалі не вели б війни з огляду на те, скільки витрачають людських ресурсів, озброєння й техніки. Наприклад, нещодавно на Куп'янському напрямку знищили 50 бойових машин. Так не воюють. Вони поспішають, тому що є політичне замовлення. Наприклад, може бути мета — взяти Вугледар до дня народження Путіна.
Російська економіка не може сама виготовляти достатню кількість озброєння: за виготовлення боєприпасів треба платити Північній Кореї, за виготовлення «шахедів» треба платити Ірану, за компоненти мікроелектроніки треба платити Китаю тощо. Потрібні гроші. На жаль, гроші в Росії ще є. Але вони мають неадекватний рівень затрат. Я так розумію, ухвалили рішення не економити боєприпасів, тому рано чи пізно настане дефіцит. Адже якщо економити, то можна пройти певний період, коли виготовлятимуть таку саму кількість боєприпасів і можна буде якось вийти з цієї ситуації. Але вони вирішили вкидати все, іти ва-банк, чекаючи, наприклад, поки до влади у США прийде Трамп, який зупинить війну вимогою до Зеленського й Путіна сідати за стіл переговорів через припинення допомоги Україні. І тоді в росіян теоретично буде час поповнити запаси. Зараз у них теоретично вже дефіцит. Вони ведуть цей наступ рік — з жовтня минулого року. Якщо хтось думає, що можуть так два-три роки, то ні, не можуть, жодна країна світу не може. Людей у них багато, можна ще кілька мільйонів набирати, але техніка й боєприпаси — це проблема, яку вони мають вирішувати.
Якби нам дозволили бити по російській військовій інфраструктурі іноземним далекобійним озброєнням, ми могли б знищити, наприклад, більшу частину їхніх боєприпасів. Якби ми знищили ще кілька складів, то дефіцит боєприпасів збільшився б і він наблизив би час, коли Росія вже не може вести такі інтенсивні бойові дії.
Статистично росіян утричі більше, а їхні партнери типу Північної Кореї чи Ірану взагалі не мають жодних червоних ліній. Які є креативні рішення для нас, щоб зберегти життя українських військових, але отримати перевагу?
Головний принцип — асиметрія у всьому: і в зброї, і в тактичних рішеннях, і в оперативних рішеннях. Адже намагатися просто в лоб перемогти російську армію не вийде. Росіяни нас постійно хочуть затягнути на Донбас, щоб ми там поклали всіх і все, як це роблять вони, але в такому разі вони, звісно, перемогли б.
Приклад асиметричних операцій — це паралельні операції в Херсонській і Харківській областях, які розтягнули росіян: вони не змогли відреагувати — у результаті ми звільнили Харківську область і Херсон. Я впевнений, що Курська операція — це елемент ще кількох операцій. Але для цього нам потрібен дозвіл бити по російській території іноземною зброєю. Або хоча б достатня кількість далекобійних засобів ураження для F-16, щоб ми могли хоча б у певний момент у певному районі переважати противника. Тому що тотально ми не можемо казати, що ми десь асиметрично зможемо з росіянами бути в паритеті. Але точково можемо, наприклад, панувати в повітрі. Тоді в певний момент створивши їм дефіцит боєприпасів, створюватимемо також якісь елементи нашої переваги в артилерії і так далі. Особливо якщо ми говоримо про оперативне мистецтво — тут наші генерали довели, що вони можуть ставити противника перед фактом дуже-дуже несподіваних рішень. Саме це і працює.
Українці швидко адаптуються під сучасний театр воєнних дій
Як можна збільшити чи залучити іноземні інвестиції в оборонну промисловість України? Чи є перспектива якось модернізовано й технологічно виробляти на території України достатню кількість засобів для ураження цілей на території Російської Федерації?
Наші західні партнери вже прийшли до висновку, що дешевше, ефективніше, швидше вкладати в конкретні продукти української оборонної промисловості. Наприклад, артилерійська система «Богдана», у виробництво якої вкладає кошти Данія, — виходить дешево, швидко, ефективно. Якби Данія почала будувати свої якісь артилерійські системи, то це розтягнулося б на роки. До прикладу, досконаліша й дорожча французька система CAESAR схожа, але будується довше.
Загалом у Європі дуже багато перспективних проєктів, але їх ніколи не випробовували на полі бою. Наприклад, проєкт Boeing і SAAB — малогабаритні бомби з ракетним двигуном і наземним запуском GLSDB, мають велику дальність, дуже ефективні відповідно до характеристик. Але ми перший клієнт, і виявилось, що вони неефективні в реальних умовах, в умовах РЕБ. Тому зараз розробники це удосконалюють, намагаються працювати з безпілотними системами. Натомість у нас уже сотні типів різних дронів. Бо той театр воєнних дій, у якому брали участь європейці й американці, він інший, ніж сучасна війна проти Росії. Українці набагато швидше й набагато асиметричніше можуть адаптуватися, а продукти, які розробляє Україна, дешевші.
Тому перспективний вигляд має проєкт ZBROYARI Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України, коли якась країна бере якусь українську компанію чи продукт і починає вкладати кошти. Якщо є можливість випускати в якихось захищених підземних місцях в Україні, прихованих від агентури, — чудово. Якщо ні, то можна випускати і за кордоном — у Румунії чи Польщі.
Чому партнери завжди недооцінювали українців і переоцінювали росіян?
Це абсолютно об'єктивно. Тому що України ментально не існувало навіть для більшості європейців, не кажучи вже про американців, які дуже далеко географічно. Хоча, наприклад, перший легіон Чехословаччини за часів Першої світової війни створювали на Софійській площі в Києві, перший президент Чехословаччини Томаш Масарик жив на Хрещатику. Усе це пов'язано з Україною, але в розумінні чеської історії це відбувалося в Російській імперії. Тільки зараз відбувається усвідомлення ролі України. Так само, наприклад, у французькій історичній психології саме ментального сприйняття політичної нації в Україні не існувало — це була Російська імперія. Я пам'ятаю ситуацію так званого перезавантаження після Грузинської війни, коли Європа відкрилася Росії, почалися всі ці бізнес-проєкти, безвізовий режим тощо. Тоді на рівні Єврокомісії європейці казали, що спочатку дадуть безвіз Росії, бо більш розвинена нація і краще до цього підготовлена, тож потім навчать пострадянські країни довкола. І лише зараз вони починають розуміти, що Росія — це імперія, яка буде все це використовувати, щоб захопити ті самі пострадянські країни та Європу.
І це усвідомлення відбувається виключно через те, що українці почали воювати з росіянами. Тому в перші дні повномасштабного вторгнення був шок. Вони ж тому майже на офіційному рівні й казали Україні, що три дні вторгнення, потім гуманітарна допомога — і все буде добре: будете жити з росіянами, як раніше. Тобто, на жаль, ця філософія та історія формувалися Російською імперію. Усе це сприймалося як Росія, а українці — як якісь залишки древнього народу, який вже не має своїх амбіцій. Путін же недаремно грається з цими тезами, що це Ленін нібито створив Україну. Це ми сміємося з цього, а насправді це може добре сприйматися західною аудиторією, тому що вона не дуже розбирається, де росіяни, а де українці й так далі.