«В ситуації, котра склалась в Україні, має місце банальний політичний конфлікт»
Почнемо з найбільш актуального – рішення Конституційного Суду про конституційність указу президента щодо розпуску Верховної Ради. Чи погоджуєтесь ви з позицією більшості суддів КС?
Рішення Конституційного Суду не вплинуло на мою позицію. Я вважаю указ президента про розпуск Верховної Ради неконституційним.
Мені, як судді КСУ у відставці, прикро за таке рішення. На жаль, КСУ в котрий раз продемонстрував, що він керується не стільки Конституцією і правом, скільки політичною кон’юнктурою.
КС охарактеризував ситуацію як конституційний конфлікт.
Конфлікт, який виник між президентом та Верховною Радою, не є конституційним конфліктом. У поняття конституційного конфлікту вкладається зовсім інший смисл (колізії між федеральною конституцією і конституцією суб’єкта федерації, наприклад).
В ситуації, котра склалась в Україні, має місце банальний політичний конфлікт. Суд по суті ухилився від його вирішення.
В судовій практиці загалом це можливо. Свого часу Верховний Суд США сформулював навіть доктрину так званого політичного питання (political question), згідно з якою політичні питання мають вирішуватися політичними органами, а не судом.
Однак, КС – це специфічний суд. Предметом його розгляду є, як правило, справи з яскраво вираженим політичним забарвленням. Відмова від їх розгляду – це фактично відмова від виконання своїх повноважень.
Це і сталося. КС не мав права ухилятися від вирішення названого політичного конфлікту. Але вирішувати цей конфлікт він зобов’язаний не політичними, а юридичними засобами і методами, тобто шляхом тлумачення відповідних положень Конституції.
КС посилався на правову невизначеність порядку припинення існування коаліції, оскільки відповідні норми були вилучені з Регламенту Верховної Ради у 2010 році.
Погоджуюся, положення щодо коаліції депутатських фракцій особливо щодо припинення їх діяльності в законі чітко не визначені. Проте це зовсім не означає, що КС (як, до речі, і суди загальної юрисдикції) мають ухилятися від подолання такої невизначеності, перекладаючи відповідальність на народ. Це, як на мене, ніщо інше, як прояв суддівського популізму, яким, на жаль, заражені як представити найвищих ешелонів влади, так і чимало виборців.
Якщо чітких відповідей щодо існування чи припинення коаліції немає, то слід керуватися загальними конституційними засадами, що її стосуються, – метою створення та ступенем досягнення коаліцією цієї мети. Метою створення коаліції у всіх демократичних країнах є формування коаліційного уряду (ст.83 Конституції України). Крім того, коаліція відіграє провідну, але не виняткову роль у підтриманні урядових законопроектів, до 90% яких в зарубіжних країнах надходить в парламент від уряду. Саме тому парламентську коаліцію часто іменують проурядовою, а уряд – коаліційним.
Коаліція депутатських фракцій в українському парламенті протягом всієї історії парламенту цього скликання названу функцію виконувала. Був сформований уряд, за її подачі (хоч і в урізаному вже стані) повторно призначений прем’єр-міністр, приймалися закони. Парламент не ставив питання про недовіру уряду, як і уряд не вимагав від парламенту підтвердження вотуму довіри до нього. Так, закони ухвалювалися не завжди голосами виключно коаліції, за них часто голосували представники інших фракцій, які іменували себе опозицією. Проте, повторюю, переважна більшість голосів за законопроекти завжди належала коаліції.
Очевидної парламентської кризи, викликаної фактичною відмовою коаліції (хай навіть не заявленою прилюдно) не було. А саме вона (а не соціологічні рейтинги довіри до парламенту) є основною підставою для розпуску Верховної Ради.
До прикладу, у Франції у 1974-1981 роках президентом був Валері Жискар д'Естен, який увійшов в історію як досить слабкий глава держави.
Конфлікт між президентом і парламентом, якщо він і мав місце, не може бути підставою для розпуску парламенту і позачергових виборів. Оскільки такі конфлікти у змішаних формах правління не є рідкістю.
Президент, якщо він не спирається на власну фракцію в парламенті або ж на коаліцію, утворену на її основі, змушений «іти в тінь», а не намагатися «ламати» парламент «через коліно», як в Україні, на жаль, бувало.
Досить часто політики оперують поняттям політичної доцільності, мовляв, в нинішніх умовах, коли виборча кампанія проводилась повним ходом, в тому числі з боку Центральної виборчої комісії, її зупинка призвела би щонайменше до даремної витрати бюджетних коштів. Вже не кажучи про, мабуть, обурення суспільства.
Конституційний Суд не може нехтувати тим, які наслідки для суспільства матимуть його рішення. У цій ситуації можна було визнавати указ президента неконституційним. І з дуже вагомою аргументацією, враховуючи те, що виборчий процес розпочався, а отже можуть бути серйозні фінансові втрати для держави, дати можливість парламенту, президенту і Центральній виборчій комісії вирішувати, що робити далі. Але, наголошую, при цьому аргументація суду повинна бути беззаперечною з точки зори права.
Як ви оцінюєте заяви як представників президента, так і його особисто про те, що КС стане на його бік? Чи можна вважати це тиском на суд, як і появу пана Зеленського під час відкритої частини розгляду справи?
В Україні всі президенти хотіли мати підконтрольний Конституційний Суд.
Лише під час роботи першого складу суду, до якого я входив, мабуть, не розуміли ролі КС, тому особливого тиску не було. Хоча, скажу відверто, я зустрічався тоді з президентом (Леонідом Кучмою – LB.ua), і він намагався трохи впливати на рішення щодо референдуму 2000 року, але побачив, що це безуспішно. І нам (суду – LB.ua) вдалося ухвалити рішення, згідно з яким жодних наслідків референдум не мав. Усі його положення потрібно було проводити через парламент, як це має місце в європейських країнах.
Представник президента у Верховній Раді Руслан Стефанчук вважає, що можна імплементувати результати референдуму 2000 року про запровадження двопалатного парламенту.
Такий підхід суперечить європейським стандартам. Без представницького органу – парламенту – нічого не вирішується жодними референдумами. Ми знаємо з історії, до чого це може призвести. Тим більше, будемо відвертими, в умовах низької правової і політичної культури виборців і самої влади.
Якщо повернутися до заяв президента і представників його команди відносно того, що його указ (про розпуск парламенту – LB.ua) – беззаперечний і, з правової точки зору, - безсумнівний, то це справді можна розцінювати як тиск на суд. Більш того, подібні заяви від глави держави звучали не лише в Україні, але й за кордоном. Як і сама присутність президента під час судового засідання була недоречною.
Президент має свого представника в Конституційному Суді. І свою позицію може висловити через нього. Хоча, якщо ви слідкували, кілька разів судді поправляли представника президента (Федора Веніславського, – LB.ua) у випадках, коли той заявляв свою позицію, а не позицію президента. І слушно поправляли. Треба віддати належне суддям, котрі ставили дуже фахові запитання, на які досить не впевнено відповідав представник президента.
«Не варто очікувати, що Конституційний Суд буде ухвалювати сотні рішень за рік»
КС приймає часто неоднозначні рішення, чи то щодо незаконного збагачення, чи у справі Заводу феросплавів щодо повноважень НАБУ, чим підриває довіру до себе. І у зв’язку з цим, все частіше звучать заклики ліквідувати його, киваючи, зокрема, на США, де немає КС.
Подібні заяви звучать через незнання історичних обставин, котрі стали причиною появи конституційних судів в Європі. Судді судів загальної юрисдикції були не готові до вирішення справ конституційного характеру. Це – одна з підстав, чому відомий австрійський юрист Кельзен запропонував європейську модель конституційної юрисдикції.
І досить тривалий час конституційні суди формувалися переважно із професорів університетів. Навіть якщо порівняти позиції суддів Конституційного Суду України (щодо указу про розпуск парламенту, – LB.ua), то науковці займають більш принципову позицію. І зараз в Європі в конституційних судах працюють переважно науковці.
Робота КС в нинішньому складі досить часто супроводжується конфліктами. І найгучніший із них вилився в звільнення з посади судді колишнього голови Станіслава Шевчука. Як ви оцінюєте подібну ситуацію?
На моє переконання, хоч я дуже добре знаю Шевчука і позитивно ставлюся до нього, як до фахівця, підстави для звільнення його з посади голови були. І вони прописані у відповідному рішенні суду. В такій ситуації варто було подати заяву про звільнення з посади керівника і продовжити працювати в суді. Але він нібито відмовився. І суд не знайшов іншого способу, як звільнити його з посади судді. Для цього, як на мене, підстав не було.
Подібні конфлікти, очевидно, позначаються і на результатах роботи суду. Так, з початку року КС прийняв лише два висновки та дев’ять рішень.
Це, звичайно, невеликі цифри. Але не варто очікувати, що Конституційний Суд буде ухвалювати сотні рішень за рік. Після ухвалення нового закону до КС надходить чимало конституційних скарг. Навіть найдосвідченіший конституційний суд – в Німеччині – не встигає розглядати ту кількість скарг, які надходять, тому часто відмовляє у відкритті проваджень. Як правило, з вагомих причин, хоча є й не дуже переконливі.
Ще одне дуже гучне рішення Конституційного Суду – скасування кримінальної відповідальності за незаконне збагачення. Ви погоджуєтесь з ним?
Дійсно, відповідна стаття у Кримінальному кодексі буда недосконало виписана. І цю проблему називали і європейці, оскільки порушувався принцип презумпції невинуватості. Однак, рішення КС з цього приводу не можу назвати конституційним.
Суд міг констатувати, що положення статті недостатньо визначені. Разом з тим, визнати конституційним саме притягнення до кримінальної відповідальності за незаконне збагачення. І застосовувати в контексті положень Конституції, які стосуються покладення тягаря доведення вини особи на сторону обвинувачення, а також презумпції невинуватості. Іншим пунктом рішення КС міг рекомендувати парламенту внести зміни до відповідної статті, щоб привести її у відповідність до Конституції.
«Від зміни тексту Конституції нічого не зміниться, треба її виконувати»
Напередодні Дня Конституції Центра Разумкова і фонд «Демократичні ініціативи» оприлюднив опитування, згідно з яким на 14% зменшилась кількість тих, хто проти порушень Конституції за будь-яких умов.
На жаль, такою є риса правової культури в Україні, особливо культури «верхів». «Верхи» практично ніколи не сповідували Конституцію. На відміну від США, наприклад, де Конституцію шанують уже понад два століття.
Конституцій немає ідеальних. Водночас немає поганих конституцій. Є погані тлумачі і застосовувачі.
Коли у США питаєш, що для них є Конституцією, вони відповідають: не лише ця тоненька книжка – сам текст Конституції, але й 500 томів її тлумачення Верховним Судом.
Українська Конституція також не ідеальна, хоч я причетний до її формулювання. Та все ж головне - її дотримуватися.
Щоб її дотримуватися, треба, банально, її знати. Те ж саме опитування свідчить, що майже половина громадян не читали Конституцію жодного разу.
Навіть читати Конституцію – мало. Треба проникнутися її ідеями, чого часто не можуть досягнути навіть студенти юридичних факультетів. Здебільшого, викладачі вимагають від них засвоїти матеріал, вивчити, до прикладу, конституційні принципи. Хоча їх треба, так би мовити, пропустити через себе. І потім йти практикувати.
З ідеєю змінити Конституцію носиться чи не кожна влада України. Я був членом практично усіх конституційних асамблей, комісій, рад при різних президентах. І часто чув, мовляв, змінимо Конституцію, і все буде добре. Нічого подібного. Від зміни тексту Конституції нічого не зміниться, треба ще її виконувати. Якраз з цим в Україні найбільша проблема. І, очевидно, вона існуватиме за будь-якої влади.