Львів. Травень 2019
П’ятдесят років по тому, як Іван відчинив двері своєї майстерні, аби впустити Наталку, я навідуюся до нього у Львові, щоби повернутися в ті далекі часи та поговорити про їхню зустріч. Сидячи в одній із кав’ярень у центрі Львова за філіжанкою кави, Іван захоплено розповідає про чергову велику ретроспективну виставку, приурочену до його 80-річного ювілею, що представляла всю його творчість. Ми говоримо про його подорожі, виставки, роботи, книги та альбоми — життя відомого українського художника. Іван постає як людина, яка сповна насолоджується кар’єрою знаного і плідного мистця, людина, яка вибудувала успішний життєвий шлях, як особистий, так і професійний. Спостерігаючи за Іваном та його рефлексіями про свою роботу, я не перестаю думати, а як же вписується в історію його життя досвід листування з Наталкою п’ятдесят років тому? Яке значення мали для Івана ті листи, чи досі він про них згадує? «Розкажіть про Наталку, як ви познайомилися», — перериваю свій хід думок та питаю Івана; якраз принесли каву, й можна перевести мову на тему, задля якої ми зустрілися.
І.О.: Наталка приїхала до Львова.
Я не пам’ятаю точно, який це рік був… Це були якісь там сімдесяті роки [насправді — 1969]. Ну і одного разу, зранку чую, хтось у двері… Я тоді в одній кімнатці там жив… Хтось там дзвонить у двері. Приходить Наталка… По-моєму, з колекціонером нашим… Такий був Володимир Вітрук. І він привів її до мене. От, це було літо. Так ми познайомилися тоді.
Наша розмова триває яких три години, і я врешті розумію, що Іван не зовсім готовий зі мною поділитися усіма деталями, яких мені так хотілося почути від нього, й не лише про його листи до Наталки, але й про Наталчині листи до нього (якраз доступу до її листів у мене не було). Він не згадує тих вечорів, сотень вечорів, як я їх собі уявляю, коли сідав за стіл, дивився на чистий аркуш та вигадував — писав їй чергового естетично та мистецьки оздобленого листа, уявляючи себе на гуцульському весіллі, одружуючись із прекрасною марою з далеких країв, із українських куточків того містичного й незвіданого всесвіту «закордоння». Напевно, не було сенсу тримати в пам’яти такі штучні речі, адже уявні картини їх майбутнього були виписані не почуттями, а прагматизмом. То ж Іван наполягає, що цей епістолярний, тонко прописаний та оздоблений роман був розіграний лише для тих, хто за радянських часів читав та перевіряв усі приватні листи, адресовані за кордон.
І все ж таки мене, звичайно, цікавить, чи писав ті всі листи про кохання лише для ока каґебістів, щоб дозволили виїзд за кордон, до США чи Канади, адже листувався з американкою, яка жила в Канаді. Чи зачепила його Наталчина стрімкість та краса? Чи була Наталка, жива чи уявна, чимось важливим для нього? Чи бодай якоїсь миті їхні стосунки були справжніми, чи залишилися одним довгим перформансом? Адже їхнє листування тривало роками.
Розпитуючи Івана про Наталчині листи, які в 1970-х роках надходили до його поштової скриньки, я дізналася, що один лист досі зберігається в його сільській хаті в Карпатах. Всі інші «любовні» листи Наталки, розмальовані не гірше, ніж Іванові (Наталка недарма казала мені, що дуже «змагальна в житті» та творчості, то й тут не могла поступитися, щоб її малюнки були менш креативними), на жаль, не збереглися.
І.О.: Років десять, напевно, ми листувалися… Ви знаєте, нам було цікаво, бо ми були два різні світи… Вона народжена в Нью-Джерсі, в Америці, в іншому світі… І їй був цікавий цей мій світ. Ми листувалися, такі вже, знаєте… листи були… ну досить, можна сказати… теплі… Як у молодих людей.
Торонто. Березень 2019-го
«А хочеш кави по-турецьки?» — питає вона мене, поки ми гріємося в променях весняного надвечірнього сонця, що огортає затишне внутрішнє подвір’я її будинку в Торонто.
Наталка дуже добре знається на турецькій каві, подає її в крихітних керамічних турецьких чашечках, вставлених у тонко різьблені мініатюрні металеві підстаканники, пара пробивається з-під так само мініатюрних накривок із такими ж вигадливими візерунками. Наталчині спогади відрізняються від Іванових. На відміну від Івана, вона зберегла його листи. «Це ж витвори мистецтва, як я могла їх викинути?» — вигукує вона. «А як це було — писати Іванові? З чого все почалося?» — запитую.
Вихована в думці, що «Україна — понад усе», молода, вільна й сповнена прагнення допомагати, Наталка одразу вписалася в транснаціональні мережі українського мистецького світу, в якому одна сторона (діаспора) вбачала за необхідне підтримувати всіма можливими засобами іншу сторону (батьківщину) і в якому батьківщина мала бути джерелом натхнення для діаспори. Водночас на історичній батьківщині дух свободи зазнавав постійних та жорстких репресій і переслідувань, особливо в 1970-х роках. Саме цей контекст, так вона пояснює мені, та й собі, певно, став причиною того, чому вона хотіла «романтичного» листуватися з Іваном — щоби допомогти йому здобути свободу.
Н.Г.: Ми росли з цією ідеологією, що заради України пожертвуєш усім. Знаєш? І чого не одружитися, не зробити цей жест, щоб допомогти комусь переїхати. Ти це зробиш, бо тобі пощастило жити тут, у вільній країні, а вони там у в’язниці… Це твій громадянський обов’язок… якщо ти свідома українка. Допомагати, підтримати… все, що можеш зробити. Чи то фінансово, чи пройти через усю цю бюрократичну тяганину, щоб допомогти. І особливо, якщо допомагаєш комусь, хто є не просто як родина. Але ж він мистець! І ти маєш допомагати мистцям, як і письменникам. Знаєш, це ж хтось, хто має культурну вагу, кого можуть знищити! То це справді зачіпало те діяспорне почуття вини… чи відповідальности...
І тоді, здається, Таня Вандергейден… я вже не пригадую, хто… взагалі… сказала, що вона зустріла Івана Остафійчука і що він дуже хотів переїхати до Штатів! Всі хотіли до Америки… І один зі способів, як це зробити, це одружитися. І то була б ідеальна… нагода. Вона сказала: «Ти почнеш листування… і тоді як він приїде… ти не журися. То тільки так, на форму».
Ми вже переписувалися… ми тільки змінили тон на романтичний.
І так розпочалося їхнє тривале, тепер вже «любовне», листування через великі води Атлантики, затягуючи двох художників глибше й глибше у вир уяви, взаємних мистецьких пошуків на відстані та туги за світом і Україною. Їхні листи мали прагматичну мету — ввести в оману органи кґб, переконати цензорів у тому, що стосунки між ними переросли у справжнє кохання, яке мало привести до законного шлюбу. Вони чітко усвідомлювали, що кожен їхній лист потрапляє в руки агентів кґб, які відповідають за перлюстрацію приватної кореспонденції з закордоном. Листи мали спонукати владу дати їм дозвіл на шлюб, а власне, на виїзд Івана з України.
І все ж таки Іван не був би Іваном, а Наталка — Наталкою, якби їхнє листування було лише чимось банальним. Відтепер листи, які вони надсилали одне одному протягом п’яти років, кожний витвір мистецтва сам собою, поволі зшивали два різні українські світи в одне уявне ціле, виводячи їх на виткану їхньою уявою стежу, яка стинала два береги Атлантики та належала їм і тільки їм. Із кожним новим листом у цей простір дбайливо впліталася вигадана історія кохання й туги за українським іншим — такими емоційними, сповідальними і багатими на уяву здавалися їхні листи.
Н.Г.: І це було немов поринути в той ідилічний світ, який стояв на підвалинах естетики і ні на чому іншому.
Ці листи були такими ж потужними, як і їхні автори. Дві сильні особистості пірнули у стрімкий потік суцільної, за словами Наталки, естетично змагальної уяви. Обидва вибудували для себе спільний простір граничної, трансцендентної, абсолютно нереальної і водночас захопливої, переконливої паралельної реальності. Листи були для них входом — чи виходом? — у цей невловимий світ уявної захопливої інакшості, які так і просились, щоб із ними погодитись, прийняти їх, повністю його всотати та поглинути.
Через цей неймовірний розрив між реальним і уявним уявне відчувалося і найбажанішим, і водночас найреальнішим.
Н.Г.: Мені здається, зачалося якось так…
Він відповів на мою листівку про ту єдину зустріч у його майстерні. Це був просто милий лист, і я відповіла йому, коли повернувся додому. Ми обмінялися кількома листами. Його листи відрізнялися від типових листів з України, що приходили до батьків. Він звучав невимушено, спонтанно. Я відчувала його як споріднену душу і відповідала йому моїм відкритим легким американським голосом…
«Я чуюся так близько з тобою. Було чудово зустріти тебе! Будьмо в контакті. Ти чудовий! Обнімаю!».
І він почав надсилати мені чарівно розмальовані листи. Він був цікавим графіком. Він торкнув мене. Я естетично змагальна, якщо хтось надішле мені листа на класному папері і розмальованого… я шукатиму ще класніший папір та ще більше розмалюю [сміється]. І так ми почали писати. Я зараз записалась в університеті на графіку — для мене це було цілком незнане медіа. І я почала йому висилати свої перші мистецькі спроби — офорти, літографії, дереворити, шовкодруки… техніки, якими він володів…
І я могла з ним ділитися, хвалитися — це був мій перший зв’язок зі справжнім художником. І то художник з України… справжній українець!…
А кохання? Ну, є багато людей… що не жили б у тому уявному світі, але для мене уявний світ є таким же дійсним, як і реальний.
В моєму уявному світі я могла б бути відданою, одружена тут з чоловіком і в той же час мати уявний роман з воїном-самураєм [сміється].
Особливо, коли цей світ такий… безпечний, далекий… Відстань мала значення. Наші листи направду не зачіпали того, що було тут і тепер. Воно не мало нічого до діла з реальністю, але то було… вкрай потужно, то було дуже потужно.
Наталка зберігала все, що надсилав їй Іван — конверти, вкладки, малюнки, записки, листівки, все, що потрапляло до неї. Знаючи Наталку, я гадаю, вона зробила це не лише тому, що це були речі від Івана, а й тому, що колекціонує все, що відповідає за естетичне наповнення нашого з вами середовища. Наталка зберігає все те, що іншим може здатися дрібницями, але те все за її чарівного дотику може перетворитися (і часто перетворюється) на витвір мистецтва, якщо вона того захоче. Її завжди захоплювали родинні листи, які надходили з Радянської України до рідних у Штатах чи Канаді, й такі листи неодноразово ставали у її творах центральними елементами композиції, експресії та мови її творів.
Я уважно слухаю, як за кавою вона розповідає, що відчувала тоді, коли листувалася з Іваном.
Раптом вона встає і каже, що затримала ще один сувенір з тої ж подорожі в Україну. За хвилинку повертається — в руках делікатний пожовклий папірець, як шматок відірваної стрічки.
Н.Г.: Я ще маю чотири квитки львівського трамвая з тої подорожі — справді! З 1969! Не пам’ятаю, чи це з транспорту до Остафійчука майстерні, чи… але я задержала їх, бо це була така інакша естетика для мене. Радянська. Утилітарна. Проста… три копійки… показуй контролю… це було таке інакше від тої яскравої кольорової графіки 60-х років, з якою я виростала. І це щоденне, і буденне.., і писане кирилицею… Правда, мене все цікавила ефемера. Ціле життя збираю якісь старі папірчики… це, що люди нормально викидають. Ці сліди з іншого часу, з інших світів…
П’ятдесят років по тому Наталчина історія інтригує, затягує, заворожує. Знову постають минулі сумніви, збудження, переживання та очікування, якими наповнювали свого часу її життя мандрівки тою широкою стежкою, що вони з Іваном сплели як для цензорів, так і для себе, та яка послугувала їм спільним мистецьким простором, уявним містком між їхніми реальними життями «тут і там».
Той лист, який Іван зберіг, за його словами, досі захований десь на горищі, в старій гуцульській хаті, що належить родині Івана і слугує їм нагадуванням про те, звідки вони походять і хто вони є. «Я дуже хочу його побачити, як гадаєте, ви зможете його знайти?» — запитую я Івана. «Так, спробую знайти його для вас».
Tiшить, що є один лист, останній лист Наталки, який Іван зберігав крізь усі ці роки, реальні стосунки та шлюби.
Н.Г.: Це «уявне» ставало вже… важче… І був лист, де Іван написав… як ми будемо жити… і яким буде наше весілля. І так… Він розмальовує вози… знаєш… так як, коні, вози [весільні]… і як я буду виглядати. Як то буде. То як… це так, якби я йому малювала, як ми будемо жити в цій квартирі з видом на…
У Львові, у 2019-му, вже за другою чи третьою чашкою кави, я спостерігаю, як у своїй розмові Іван відсторонюється від своєї спільної з Наталкою епістолярної мандрівки. Натомість Іван присвячує весь час на розмову про своє життя та про свободу; про те, що він бачив у Наталці, але не мав сам.
Без сумніву, для Івана Наталка постала цілковитим утіленням та постійним нагадуванням того, чим має бути свобода для людини, а тим більше для мистця. Життя і творчість художника вимагає свободи від соціальних, ідеологічних обмежень, внутрішніх і зовнішніх суджень. Але ж прагнути свободи та вільного інтелектуального самовираження українським митцям у Радянській Україні наприкінці 1960-х і в 1970-х роках було складно й небезпечно. Для тих, хто виріс у Радянському Союзі після Другої світової війни, будь-які намагання діяти та творити стикалися з постійним ідеологічним контролем та цензурою. І коли на тлі глобальних культурних трансформацій 1960-х років, які привнесли багато змін та лібералізували консервативний західний світ, дух свободи почав проникати й в Україну, влада негайно повернулася до тактики сталінських часів і стрімко посилила антиукраїнську кампанію.
Будучи львів’янином і учасником тогочасного українського дисидентського руху, захоплений недосяжним світом Наталки та її друзів, Іван невдовзі опинився під наглядом кґб. І він залишався під наглядом практично все своє свідоме життя аж до від’їзду з Радянського Союзу в 1985 році (Іван одружився з жінкою, яка мала дозвіл виїхати). Доїхав із нею до Белграда, розлучився й поїхав до Торонто, де до нього згодом приєдналася кохана дружина Дзвінка. В Торонто вони прожили кілька років і вже 1993-го повернулися в незалежну Україну).
Можна лише уявити, як складно було жити між цими двома крайнощами. Як поєднати прагнення до свободи, нестримне бажання мати стосунки з вільним світом і обов’язок регулярно ходити до кабінетів спецслужб на допити про свої пересування, дружні зв’язки, нові та старі, погляди на світ? Як залишитися собою в цьому когнітивно розбалансованому та емоційно виснажливому полі, яке кидає вас із однієї емоційної крайності в іншу?
І.О.: Мене викликали… до полковника раз на місяць, чи два. Зустрічі могли бути й по шість годин, це було важко перенести. Ми тоді жили… ніби під щільною накривкою. Ще був у мене приятель у Канаді, з ним теж листувалися. І коли листи проходили, ми їх палили, знаєте.
Іван меланхолійно посміхається: «Таке було життя»...
