До повномасштабного вторгнення культурну дипломатію в Україні сприймали радше як презентацію країни у світі. Та що довше триває велика війна, то очевидніше — це фактор нашої безпеки. Тож 13 травня представники влади, культурного й дипломатичного середовищ зібралися на презентації нового проєкту LB.ua CultHub, присвяченого проблематиці культурної дипломатії. Подія відбулася в малій залі Національного академічного театру опери та балету імені Шевченка. У рамках презентації команда LB.ua організувала дискусію «Культурна дипломатія як інструмент безпеки та впливу». Говорили про сприйняття українського мистецького продукту за кордоном, про кенселінг РФ, про успішні приклади презентації України у світі та системнішу, ніж досі, підтримку митців державою та інституціями.
Вечір розпочався зі вступного слова шеф-редакторки LB.ua Соні Кошкіної, яка поділилася, що серед ідей проєкту CultHub — бути майданчиком для полілогу між владою, митцями, культурними менеджерами, дипломатичним середовищем.
Презентацію продовжила редакторка CultHub Катерина Гладка — історією про успішний шлях оперного співака Василя Сліпака, визначного виконавця сучасності, який виступав на провідних майданчиках світу, ще на початку війни пішов на фронт і загинув у 2016-му. Такі люди і є культурною дипломатією: Сліпак відкривав музику Бортнянського, Березовського і Веделя (наше бароко) для світових музикантів і композиторів, привозив іноземців в Україну, закохував в українську культуру.
Однак великим питанням лишається, чи є за плечима митців потужна інституційна чи державна підтримка, принаймні гідне медійне висвітлення. Тож CultHub ставить за мету зробити медійний супровід мистецького процесу як у країні, так і за її межами системнішим.
Таку ідею поділяє і партнер проєкту, власник «Карпатської джерельної» Сергій Устенко: «Зараз важливо інвестувати час, кошти в культурні проєкти, які нададуть змогу систематизувати і зробити акцент на напрямках культури, які будуть актуальні всередині країни, також стануть візитівкою для партнерів». «Мене дуже надихають меценати минулого, такі як Симиренки, Терещенки, Чикаленки. Це люди, які не розділяли себе і державу, себе і культуру», — зізнається.
Панельну дискусію «Культурна дипломатія як інструмент безпеки та впливу» привітальним словом відкрив міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький.
Участь у розмові взяли Сергій Устенко; заступниця керівника Офісу Президента Олена Ковальська; прима-балерина Національного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка, народна артистка України Наталя Мацак; генеральна директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова; зірка світової опери, народна артистка України, солістка Національної опери Людмила Монастирська.
Україна і суб’єктність
Міністр культури Микола Точицький у промові наголосив на стратегічній важливості культурної дипломатії (та культурної сфери загалом) у час великої війни. А також звернув увагу на внутрішні питання, як зміна парадигми мислення довкола культури й підготовка молоді до майбутнього, де можливі нові воєнні дії.
Серед іншого він назвав новим викликом для України вдосконалення дезінформації через інструменти штучного інтелекту: «І наше завдання — наповнити нашими сенсами культури той штучний інтелект, який розвиватиметься. І сприяти тому, щоб був певний контроль з боку людей мистецтва та культури. Це буде запорукою збереження не лише Української держави, а й усього світу».
«Ми стали дипломатами»
До розмови долучилася народна артистка України, прима-балерина Національного театру опери та балету Наталя Мацак. Гастролі за час повномасштабного вторгнення дуже змінилися, розповіла вона. Тепер артисти балету є водночас дипломатами: вони зустрічаються з різними середовищами і презентують не лише своє мистецтво, а й країну загалом, нагадують світу про війну.
«Для того, щоб митці не були самі собі керівниками, менеджерами і спонсорами, хотілося б, щоб система працювала разом і всі розуміли цілі. А ціль у нас має бути одна: зайняти дуже високу позицію у світі. І це можна зробити, тільки підтримуючи одне одного, якщо це буде мати і політичний, і дипломатичний супровід».
Народна артистка України, солістка Національної опери Людмила Монастирська у 2022-му, невдовзі після початку великої війни, вийшла на сцену нью-йоркської Метрополітен-опера загорнена в український прапор. Вона співала головну партію в опері «Турандот» і — під оплески глядачів — зробила цей жест на підтримку своєї країни, на яку напала Російська Федерація.
«Штати справді є країною можливостей, де неважливо, якого ти віросповідання, кольору шкіри, головне, що ти талановитий артист. Тож мені дозволили це зробити двічі — на прем’єрі опери й HD-трансляції, яка йде вже на Європу. Було дуже приємно, коли в залі я побачила так само прапори наших кольорів», — згадує співачка.
Рік по тому на тій самій сцені Монастирська знову вийшла з прапором після опери «Тоска». Після вистав оперні артисти зустрічалися з військовими, які тоді проходили реабілітацію за кордоном. «Зовсім молоді хлопці, герої… Але вони вже не мають руки чи ноги. Однак висловлюють тобі свою вдячність за такий жест; за те, що знову бачили наш прапор. Це і надихає, і зворушує, і мотивує», — продовжує Монастирська.
Також вона свідчить: митці, презентуючи Україну у світі, потребують більшої підтримки і інституцій, і держави, і медіа.
Наше мистецтво за кордоном і кенселінг РФ
Важливим прикладом співпраці України з Францією став спільний проєкт, у якому українські музейники були не в позиції жертви і вічних прохачів, а повноцінними партнерами.
«У 2022-му Лувр заснував новий напрямок, який стосувався дослідження мистецтва Візантії, а це спільний ґрунт української і європейської культур. У нашому музеї зберігаються чотири унікальні ікони візантійського походження, таких ікон у світі загалом 10–12. Вони унікальні тим, що походять з V–VII століть. Таких ікон збереглося дуже мало, бо в цей період більшість знищили», — розповідає директорка Музею Ханенків Юлія Ваганова.
Музей запропонував Лувру спільне дослідження ікон, розуміючи, що його фахівці вивчатимуть візантійське мистецтво в Європі.
«Коли ми написали Максиміліану Дюрану, директору цього відділу в Луврі, неформально поспілкувалися з ним, то за п'ять хвилин він пішов до президентки Лувру, щоб запропонувати спільний виставковий проєкт і дослідження. І за дуже короткий для Лувру термін — пів року — це втілилось».
На думку Юлії Ваганової, на спільному ґрунті і потрібно вибудовувати діалог і співпрацю.
Не зникає з порядку денного і питання кенселінгу російської культури за кордоном. Щоб ці дії були ефективними, індивідуальної реакції митців чи культурних менеджерів часто замало, потрібна системна робота держави.
«Перша задача — це промотувати українське мистецтво, яке ми вже маємо. Друга задача — промотувати тих митців, які продовжують працювати в Україні та свій культурний продукт презентують і в нас, і за кордоном. Але важливо й виявляти ніші, які не заповнені українським продуктом», — продовжила дискусію заступниця керівника Офісу Президента Олена Ковальська. Також вона наголошує на особливій увазі до того контенту, який споживає молодь, де часто замість українських імен виникає, приміром, російський репер Моргенштерн.
У питаннях заборон виникає й інша проблема: коли кенселять певний пов’язаний з РФ продукт, це не означає, що автоматично на цьому місці виросте український. Процес складний і багаторівневий. Та існує й інша проблема: контекст культурного продукту, який потрібно розтлумачити і продати.
«Як ти поясниш західній публіці персонажа “Той, хто греблю рве” з “Лісової пісні”. Економічно вони не зможуть узяти цю виставу, бо вони її не продадуть. Вони можуть узяти серйозну класику і вже додатково показати наші вистави. І так поступово, як м’яка сила, ти можеш щось показати. На жаль, це правила світового ринку», — каже прима-балерина Наталя Мацак.
Серед запрошених гостей вечора було багато представників і представниць різних напрямків культурної галузі — вони також поділилися власними кейсами. Зокрема, театральна режисерка Тамара Трунова розповіла про досвід роботи в Баварській опері, куди її запросили для постановки оперного проєкту Lucrezia / Der Mond і де вона стикнулася з необхідністю опиратися співпраці з російськими учасниками.
«Спочатку, не поінформувавши мене, додали росіянина-диригента, і я була змушена відмовитися від проєкту. А потім, я так розумію, художній керівник театру усвідомив, що це може бути неприємним інформаційним приводом, тож мене повернули в проєкт, замінивши диригента. Однак скоро я дізналася, що в касті двоє росіян. Розуміла: якщо мені не вдасться позбутися їх, то я буду закенселена у власній країні».
Історія завершилася тим, що після кількох репетицій росіяни самі відмовилися грати: на сцені прали триколор, їх це не влаштовувало.
Як вважає Тамара Трунова, це питання не так індивідуального досвіду, як радше медійного висвітлення і меседжів, які звучать про Україну вже на четвертому році повномасштабної війни.
Успішна культурна дипломатія України
Водночас усе частіше українська сторона виступає партнером і співтворцем нових потужних сенсів довкола культурного явища чи постаті. Зокрема, директор – художній керівник Івано-Франківського драматичного театру Ростислав Держипільський поділився досвідом постановки «Дзядів».
«Ми запросили топову польську режисерку Маю Клечевську й обрали один з найвідоміших творів польського класика Адама Міцкевича "Дзяди". Режисерка поставила цей канонічний твір так, що йшлося про Україну, про наших героїв і культурну війну. Це одразу мало крутий результат».
Далі українська команда брала участь у форумі, де цю постановку визнали головною театральною подією Польщі.
Продовжила тему успішних прикладів дипломатії Вікторія Романова з ГО «Саміт перших леді та джентльменів».
«У пані Олени Зеленської декілька проєктів культурної дипломатії. Один з них — це україномовні аудіогіди в історичних і культурних пам’ятках світу. Це галереї, музеї, замки, палаци й екскурсійні маршрути. Нещодавно ми анонсували 100-й україномовний аудіогід в музеї апартеїду в Йоганнесбургу, в ПАР. Перший ми запустили 2020-го в галереї Альбертіна у Відні. Ми 10 місяців працювали над тим, щоб умовити музей підтримати нас. Найпоширеніша причина відмови, яку ми чули і чуємо досі — це комерційна недоцільність».
Романова згадує, як керівництво музеїв часто посилалося на доцільність пропонувати українським відвідувачам російську й англійську мови, та все ж українській стороні вдалося запровадити україномовні аудіогіди в ключових місцях (Саграда Фамілія, Лондонський Тауер, Альбертіна, Прадо й ін.). Але лишаються складні кейси, зокрема Лувр, з яким переговори тривають п'ять років, та результату немає досі.
На завершення презентації власним досвідом культурної дипломатії поділилася меценатка, колекціонерка, засновниця Stedley Art Foundation Стелла Беньямінова.
«Колись нунцій Клаудіо Гуджеротті був у нашій галереї, і я запропонувала йому подарувати папі римському хрест авторства Олександра Животкова. У 2019 році це здійснилося, і вже нині покійний папа Франциск прийняв з моїх рук цей подарунок. Цей хрест висить тепер у Латеранському університеті — кожен може приїхати і подивитися. На ньому написано, що це робота українського митця Олександра Животкова».
Підсумовуючи розмову, Наталя Мацак зауважила: з великою війною стало зрозуміло, наскільки великі задачі може виконувати мистецтво. З власного досвіду вона розповіла про турне США й Канадою за підтримки фонду Олени Зеленської, під час якого вдалося зібрати більш ніж 500 тис. доларів на будівництво бомбосховищ для дітей у школах по всій Україні: «Це було не про розвагу, а про допомогу нашій країні через мистецтво. Я хочу, аби воно об’єднувало людей на найвищому рівні».
Партнер проєкту Сергій Устенко нагадав присутнім, що Російська Федерація переважає приблизно в три з половиною рази Україну за мобілізаційним потенціалом і в тринадцять разів за рівнем ВВП. Країна-агресор використовує культуру, щоб виконувати інші задачі: «Якщо ми будемо, вже маючи цей дисбаланс, грати з ними в піддавки, то ми програємо. Ми повинні діяти асиметрично, креативно і використовувати культуру як зброю. Навіть якщо певні напрямки і твори теж використовуються ними».
