Однією з явностей війни є її гранична тілесність. Насильство живиться матерією; ураження і пов’язані з цим відчуття болю і безпеки підкорюють людське тіло. Суспільство війни загалом стає його прихистком і водночас одним з подразників. Щодо першого — суспільство інструменталізується і мережується, аби протистояти загрозі. Щодо другого — абсолютизується його функціональність. Адже, імітуючи тілесну систему, воно перетворює людину на частину органа, від якого очікують максимальної синхронізації і ефективності.
Виставку номінантів і номінанток Премії PinchukArtCentre легко порівняти з таким тілом, від якого годі чекати подібної узгодженості. Представлені проєкти утворюють конгломерат дуже різних просторових інсталяцій, які, зрозуміло, складно об’єднати тематично. Але декілька помітних ідейних напрямів можна виокремити: приватні спогади й публічна меморіалізація, переживання війни з різних громадянських і гендерних позицій, тілесна вразливість і загроженість людського права, дистанція між різними суспільними ролями. Проєкт Василя Дмитрика Patrix провокує роздуми над цією дистанцією, дає змогу вдивитись у розриви всередині колективного суспільного тіла.
Патрикс (лат. патриця. — Авт.) — термін у друкарстві, який означає рельєфну форму, що за нею виготовляють штамп для друку. У контексті твору Дмитрика такою формою є ідеал воїнства, необхідний суспільству в час війни.
Уздовж білої прохідної і дещо задушної кімнати на четвертому поверсі галереї розміщено три невисокі платформи з глиняними фігурками. Тиражовані серії «Та, що стоїть», «Той, що стоїть», «Той, що відновлюється» вишикувані строго лінійно, застиглі в лаві, готові до дії. На підлозі поряд — «Той, що ховається» і «Той, що відпочиває»: хаотичні і вразливі до будь-якого впливу (особливо руху глядацького натовпу). Вони ніби вириваються в екрани, що відтворюють відео з такими ж фігурками в публічному просторі.
Суспільство штампує ідеали стійкості, прямостояння, формули відважності і витривалості. Незламність стає ідеологічним орієнтиром певності, позаяк страх, байдужість, слабкість є джерелом непевності. Усе це витворює образ правильного громадянина — готового сміливо коритись обов’язку і відповідального за майбутнє держави. Щоправда, такий взірець капсулюється і навіть відчужується, тобто перекладається на «обраних» — як правило, дотичних безпосередньо до військової інституції. Гендерні, професійні, особисті бар’єри тільки пожвавлюють це перекладання. Тому солдатики Дмитрика застиглі від суспільного очікування.
У культурному нашаруванні можна знайти декілька відповідників їхній ролі. Мабуть, одразу виникає асоціація з іграшковими солдатиками. Напевно, не в останню чергу через те, що дехто їх уже бачив: у дитинстві, в крамниці чи на виставці в Музеї Ханенків «Солдатики: вторгнення». В проєкті Олега Калашніка іграшкові солдатики в перебільшеній злостиво-іронічній формі стали тавтологічним вторгненням, нагадуючи, що формування ідентичностей аж ніяк не є невинним. Адже мілітарність і супутня їй маскулінність, як запевняє історик Ґрем Доусон, є трансферентними: гідні якості закладені культурним уявленням у дитячій грі, що карбується в пам’яті людини. Модель гри фіксує моделі тілесних рухів, рис, поведінки дорослих. Тому дитячі забави в стрілялки, блокпост, ТЦК не випадкові. І якщо суспільство так самовідтворюється, то воно інфіковане війною вже давно.
Ігрова роль солдатиків у PinchukArtCentre акцентує відстороненість гравця, тобто глядача (тут прохідність простору інсталяції є перевагою). З іншого боку, але й водночас глядач делегує їх для задоволення власного інтересу. Інакше кажучи, наділяє солдатиків функцією Іншого (психоаналітичний термін; радикальна інакшість, яку неможливо асимілювати шляхом ідентифікації. — Ред.). З випадкового фрагмента статті Славоя Жижека: «Саме усвідомлення того, що Інший керує процесом, у якому я беру участь, дозволяє моєму розумові вільно мандрувати, оскільки я знаю, що я в це не залучений».
Існує багато прикладів для ілюстрації поняття Іншого: від давньоєгипетських ушебті і статуеток mingqi династії Хан і Тан, що виконували ролі потойбічних слуг і розважали свого господаря-небіжчика, до маскультурних образів посіпак з мультфільму «Нікчемний я» і народу умпа-лумп з культової стрічки Тіма Бертона. Відомий також образ ґолема — героя єврейської легенди, штучно створеного й оживленого з глини задля виконання корисних доручень.
Але якщо солдатики Дмитрика і є такими посіпаками чи збірним ґолемом, то прообраз Іншого, що діє задля суспільних чи державних інтересів, не може бути штучним тілом, яке достатньо запрограмувати і при нагоді легко позбутися. Згідно з відомою теорією дарування, яку запропонував представник французької школи антропології Марсель Мос, основою суспільних зв’язків є циркулювання взаємообмінів, а тому взаємних зобов’язань. Існує також підхід, який виокремлює символічний і матеріальний типи винагород військової справи як інституційної і професійної зайнятості. В офіційному дискурсі України ці типи поєднуються, а проблема компенсації є невіддільною від ідеологічної ваги військової служби. Так через різні способи: від особистих подяк до меморіалізації та некрополітичних заходів — суспільне очікування заповнює діру сумління і звільняється від зобов’язання. Але просте «дякую» не робить цього, якщо це вимушене «дякую!» означає «ти винен!». Чи агресивне «ДЯКУЮ!», тотожне «ти мусиш!» — як у фрагменті з анімації Дани Кавеліної «Такий краєвид» (Taki pejzaż, 2024), де мобілізований на вулиці персонаж потрапляє у воєнний ландшафт і лякається раптових вигуків вдячності нізвідки.
Так само найпростіший спосіб компенсації військової втрати — героїзація — є проявом і мотивом суспільної дистанції. Поставити пам’ятник герою видається найшвидшим способом відпущення, хоча первинний намір пам’ятати може діяти зворотно. Фігурки Дмитрика певною мірою мімікрують практику монументалізації. Але їхній ефект абсолютно протилежний, і це добре відчутно в зіткненні солдатиків з публічним простором. У трьох відеороликах камера зосереджується на ситуаціях присутності «секретних агентів» у міських просторах Одеси. Спектакулярне місце пасажу, не-місце трамвая і звільнена від пам’ятника засновникам Європейська (не так давно Катерининська) площа стають випадковими сценами спотикання. На відміну від традиційних монументів, солдатики патриці не організовують простір і не перебирають на себе увагу. Вони підкреслено відчужені й беззахисні. Але вони так само непомітні й часто нецікаві; об’єкти, які мало про що свідчать, які мовчки толерує суспільство, доки вони не дратують. Якщо відео фокусують непомітний стан героїзації, то погляд його вивертає.
Різко низхідний погляд підкоряє собі ці фрагменти і глиняне воїнство, що застигло в різних позах. І ті, що відпочивають, і ті, що ховаються, і ті, що з протезами відновлюються — зламані, але в лаві, — усі вони належать дисциплінарній машині, яка бачить у них не живих людей, а одиниць у дії. Але чий це погляд? Якщо це погляд розділеного суб’єкта, що перекладає відповідальність на Іншого (зокрема, на тіло іншого; в чому Жижек вбачає свободу — навіть у дисциплінарній системі), то дистанцію навряд чи здолати — вона поглиблюватиметься. Якщо це погляд невидимої воєнної машини на суспільство війни, суспільство стрічки Мебіуса, в якому немає чітко встановлених позицій, немає дихотомії, а є афект, то воно перетворюється на вічного антагоніста.
В будь-якому разі мислення тілом потребує пильності. Згідно з американською літературною критикинею Елейн Скеррі, структура війни полягає у відношенні тіла (матерії) і голосу (ідеології). Мілітарне суспільство стає тілом, втрачаючи індивідуальності, окреме значення яких мало що вирішує. Воно перетворюється на об’єкт, який воює. Цей об’єкт може мати різні, але не людські образи в очах голосу й суперника. Його завдання — завдати непоправної шкоди тілу ворога, перш ніж це зробить протилежна сторона. Окремі втрати в межах тіла є ранами, і їх ігнорують або виправдовують, загоюють новими функціональними частинами, аби оновити дієздатність механізму. Саме це означає мислити тілом. І схожі думки — не абстрація чи пережиток. «Стати континентом», а не «архіпелагом островів», «зібратись у тіло» — так висловлюються українські інтелектуали сьогодення.
Напевно, якщо метафора тіла така питома, то слід придивитися, що ж дійсно властиве тілесності війни. Вона зосереджує на окремому: на болю, страху, слабкості, вразливості, травмі, потребі й можливості кожного і кожної. На островах ідентичностей, врешті-решт. Якщо дослухатися до кожного — гудітиме. Але так суспільство Гобсового Левіафана матиме шанс наблизитися до суспільства множинності Спінози. І, можливо, людське тіло перестане бути глиняною фігуркою.
Виставка номінантів триватиме до 13 липня 2025 року. Кураторка проєкту — Олександра Погребняк.
