«У мене вендета з росіянами, бо я народилась і виросла в Криму»
Як і коли ти вирішила повернутись в Україну та приєднатися до війська?
Коли почалась повномасштабна війна, я не могла відразу поїхати з Німеччини через певні бюрократичні моменти. Але рішення, що я піду воювати, було чітким з першого дня.
Історично так склалось, що в мене вендета з росіянами, бо я народилась і виросла в Криму. Досвід окупації, існування без коріння, внутрішнього переміщення дуже вплинув на мене. На початку окупації мені було 13 років — тоді я була тинейджеркою, нічого не могла зробити. А під час повномасштабного вторгнення відбулося усвідомлення власної суб'єктності. Я можу щось зробити, маю це зробити — інших варіантів немає.
Берлінська організація, у якій я волонтерила, організовувала демонстрації. Ти їдеш у метро на демонстрацію зі своїм плакатом, а людям абсолютно все одно. А твої друзі зараз сидять у холодному окопі або ховаються в бомбосховищі, і ти не знаєш, чи переживуть вони цей день.
Як ти потрапила в аеророзвідку?
Я приїхала в Україну, пройшла курси аеророзвідки. Сама оплатила їх, бо на той момент була цивільною особою. Відкладала гроші, бо знала, що матиму великі витрати, коли доєднаюся до армії. Підписала контракт — це теж було непросто, бо дівчат не беруть на бойові посади. А через тиждень після підписання контракту вже була на війні — у січні 24-го опинилась у Бахмуті. Для мене це була перша бойова історія, і вона мене змінила. Я знала, що буде важко. Але не могла уявити, що буде настільки багатогранно.
Я дуже емпатійна людина. А аеророзвідка — це коли ти багато спостерігаєш. Ти бачиш абсолютно трагічні речі й речі поза межами болю, але нічого не можеш з цим зробити. Усе, що ти можеш — робити свою роботу і спостерігати.
А ще цікава штука з флешбеками. Нещодавно я вийшла покурити на балкон дачі батьків у Київській області, і в якийсь момент мозок відіграв флешбек, ніби я чую FPV-дрон. Я рефлекторно пригнулась, і лише потім зрозуміла, що дрона немає. Тоді я усвідомила, що війна ніколи з мене не вийде. Куди б я не поїхала — до Німеччини чи на Гаваї, вона завжди залишиться зі мною. Мій мозок більше не буде функціонувати так, як функціонував раніше. Це досить очевидний наслідок, але я не була до нього повністю готова.
Я залишила своє класне життя в Німеччині, усі активістські двіжухи, гей-райтс, повний демократичний прикол. Якби залишилася, у мене через три роки вже був би німецький паспорт. Але навіщо мені ваш німецький паспорт, якщо в мене вдома, в Криму, ростуть вишні? Я хочу їх побачити. Я хочу зривати інжир з дерева на моєму подвір'ї. Я бачу моє життя саме так. Неможливість повністю пустити коріння було страшнішим, ніж поїхати на Бахмут. Для мене дім — найвища радість у житті, моя найбільша мрія. Я дуже сильно сумую за Кримом.
У моїй родині не було такого, що колаборація — це вихід. Нам усім довелося поїхати. Я готова віддати все, що в мене є, щоб мати можливість повернутися додому. Це основна рушійна сила моєї боротьби.
«Спочатку тобі шістнадцять і тебе б'є правий, а потім досвід урівнюється. І ви воюєте за одну й ту саму ідею»
Ти говорила про зв'язки з активістським середовищем у Берліні. А чи була ти пов'язана з мистецькою спільнотою?
На якийсь час мистецтво перестало мене цікавити. Сучасне мистецтво в Берліні — це дуже привілейована штука. А я біженка без нічого.
Водночас у Берліні я організовувала різні івенти в антифашистських й антикапіталістичних колах. Це дуже цікавий досвід — у контексті порівняння з нашим активізмом. Там ти анархіст або антифашист, якщо ходиш на футбол у Сан-Паулу, носиш антифашистську футболочку і, може, іноді щось робиш. А в нас анархіст або антифашист, якщо готовий битися з радикалами на ЛГБТ-марші. Наші антифашисти розуміються на зброї чи на тактичній медицині.
На фронті є колективи солідарності, і вони переформатовують цей рух у щось, чого ми ніколи не бачили раніше, чого не могло б статись у Західній Європі. Там лівий активізм пацифістський і без зубів. Троє міських божевільних раз на рік спалять смітник і заспівають: «О, альорта, альорта» (Alerta, alerta, antifascista — популярне гасло антифашистських мітингів у Європі. — Ред.). А в нас як не Майдан, то когось саджають у тюрму. Білорусів хочуть викинути за кордон — і ти виходиш за цих білорусів. Ти постійно вписуєшся, бо знаєш, що ти наступна.
Ти вже не просто лох з плакатом, а чувак з автоматом. Для мене це важливо. Спочатку тобі шістнадцять і тебе б'є правий (коли Клементині було 16 років, на неї та куратора Олександра Сушинського напали представники ультраправих рухів, які влаштували напад на презентацію книги «Ліва Європа» в Чернівцях. — Ред.), а потім досвід урівнюється. І ви воюєте за одну й ту саму ідею.
Чула від мисткинь і митців про творчу німоту від початку повномасштабного вторгнення. Іншим, навпаки, це дало поштовх. Як це було для тебе?
Мені завжди важко писати, текст виливається з мене поганою кров'ю. Тисну на себе, витискую ідею, вона народжується з болем.
Я багато писала під час ротації в Бахмуті, бо неможливо було тримати це в собі. У мене просто їхав дах: друзі вмирають, а ти не можеш поїхати на похорон, бо в тебе бойове завдання, пілоти дивляться на групу, яка пішла й не повернулася, а ідентифікують тіла, хто наш, а хто ні. Щоб ці емоції не вбили мене, не задушили зсередини, доводилось перекладати їх у текст.
А ще в мене є кілька поезій про привілейованість Західного світу. Вони виникли, коли я дивилась на моїх західних друзів — особливо такого віку, як я. Це був неймовірний дисонанс. Їхнє життя складається так, як вони захочуть. Є родина, яка їх підтримує. А я приїхала в Німеччину без нічого, і все, що я везу зі собою — багаж травматичних спогадів і біль внутрішнього переміщення. Усе, що я можу запропонувати — це те, що не зламало мене. На моїх друзів чекає кар'єрний ріст і PHD у берлінських університетах. А на мене чекає повернення на війну та, можливо, ще десять років воєнних дій. У них за плечима generational wealth, у мене — generational trauma.
Коли я повернулась в Україну, то дізналась, що моя прабабуся померла від Голодомору, а прадідусь був партизаном і зник безвісти. Ніби життя підводить до того, що в тебе немає інших варіантів, окрім як піти воювати. Дід воював і нам велів.
«Мені буде що розказати дітям, коли вони запитають, що я робила, коли була війна. Я скажу, що вбивала росіян і що мої друзі теж убивали росіян»
Я порівнюю твої юнацькі тексти, написані до повномасштабного вторгнення, і нинішні. Твоя поезія стала більш предметною, зосередженою на моменті. Раніше це були витончені рефлексії, зараз відчувається, що ти в тому просторі, де все дуже чітко окреслено.
Центральною все одно залишається інтимна лірика. Для мене поезія — це про те, щоб зізнатися в любові світу й іншим. Але зараз вона просочена і військовою тематикою також.
Окрім спостереження через текст, ти займалася й іншими практиками, зокрема філдрекордингом.
Філдрекординг — це досить маніакальна тема. У мене багато різних записів: вибухи, (не)вибухи, я інтерв'юю бабусю в Часовому Ярі, поки чекаю на мою групу. Я працюю з філдрекордингом, щоб повністю осягнути мій новий досвід. Бо речі, які відбувалися — поза межею реального чи нереального, у шаленому темпі й шаленому вакуумі.
Щойно ми приїхали на Бахмут, мені стало зрозуміло, що ситуація дуже погана, що це питання часу, коли все перетвориться на катастрофу. Я намагалась задокументувати цю катастрофу. Це відображено в мистецькій роботі, спільній з Олею Бабак. У ній є надія, що весна все одно прийде. Навіть якщо ми загинемо, вона все одно прийде.
Як ти відчуваєш точку перетину двох реальностей — тих людей, які несуть військову службу, і тих, хто проживає війну по-іншому? Чи не відчувається це як точка зламу між двома паралельними вимірами?
Я не засуджую людей — це не моя чашка чаю. Кожен робить вибір для себе. Хто хоче щось робити, той робить. Мені буде що розказати дітям, коли вони запитають, що я робила, коли була війна. Я скажу, що вбивала росіян і що мої друзі теж убивали росіян.
Більшість людей пасивні, для багатьох фронт далеко. Але фронт уже на межах Дніпропетровської області, він наближається. Кожен має для себе зрозуміти, що робити для перемоги. Можна волонтерити, можна паяти дрони, можна піти служити в піхоту чи діловодом. Але треба також оцінювати свої можливості адекватно.
«Я ставлю аромасвічку посередині мокрого підвалу на Запоріжжі, і вона перетворює запах плісняви на чорничний мафін»
Як відчуваєш комунікацію з людьми, які залишилися в тилу?
Коли тільки поїхала в Бахмут, стало дуже очевидно, хто розуміє, а хто ні. З деякими людьми стало важко тримати контакт, і він обірвався. Люди постійно писали, мовляв, тримайся, бережи себе. Мені було важко щось відповідати на це. Напевно, важко підтримувати, коли нічого не можеш зробити. Але є інші приклади, зокрема, моя найкраща подруга. Вона не питала, як у мене справи, а просто написала: «Що тобі треба?». Кажу: «Напевне, треба купити шолом, бо видали поганий». І вона прислала мені новий, я в ньому досі. Ще одна подружка прислала аромасвічку. Я ставлю аромасвічку посередині мокрого підвалу на Запоріжжі — і вона перетворює запах плісняви на чорничний мафін. І весь наш бліндаж пахне, наче чорничний мафін. Війна чітко поділила на тих, хто може витягнути таку комунікацію, і на тих, хто не може або не хоче. Мати людей, які розуміють тебе, — це велика радість і велика втіха.
На краще змінилися стосунки з моєю родиною — вони зрозуміли, що в мене є право на власний вибір, і трансформували це в безумовну підтримку. Вони дуже пишаються мною.
Якщо людина не може дібрати слів, то це можуть бути невербальні речі, жести. Наскільки ти відчула потенціал мистецьких практик у цьому? У них ми теж відходимо від описових форм до більш метафоричного простору.
У контексті програми «Чи співають жаби в стінах» мені було дуже важливо усвідомити, що мені є місце в мистецькому середовищі. Що я прийду з війни, бо я ще на війні — і мені є тут місце. Це було найголовніше — не сам процес створення мистецької роботи, але усвідомлення, що я є частиною цієї роботи й частиною цієї спільноти.
Мені здається, це теж момент інтеграції. Мистецтво — хороший інструмент для того, щоб говорити про різні досвіди.
Коли ти мобілізувалася, то потрапила в спільноту, яку ти вже знала. Ти могла там відносно комфортно почуватись з усіма своїми ідентичностями?
Так, але мені все одно довелося стикнутися з командирами-довбо**бами, які не хочуть посилати тебе на навчання, бо ти дівчина. Чи з мужиками, які пристають до тебе. Армія не гомогенна структура. Це зріз суспільства, де є різні люди. У цій структурі я завжди й за будь-яких умов буду білою вороною, тому маю постійно щось виборювати.
Поки я була в лікарні, написала автобіографічну новелу, в якій розказую, як в армії, окрім ворога, доводиться боротися ще з установками в головах інших людей.
Чула, ти плануєш опублікувати книгу поезій.
Так, планую опублікувати українською поетичну збірку й англійською автобіографічну новелу. Збірку поезії — в Україні, а новелу — напевно, в закордонному видавництві. Поки що все на етапі редагування.